БОРЩАК Ілько (фр. Élie Borschak, Ілля Костянтинович Баршак; 31 (19).07.1894 – 11.10.1959) – правник, журналіст, дипломат, політ. і громад. діяч, знавець зарубіжної україніки, істор. публіцист, засновник укр. студій у Франції. Н. в м. Бєльці (у Бессарабській губ., нині у Молдові) у сім’ї вчителя єврейс. початкових шкіл Лейб-Герша (Лева) Баршака та Паї-Двори (Дори) Троцької. З 1905 навчався у 1-й Херсон. чол. г-зії, яку закінчив у 1913 із золотою медаллю. 20 (7) квітня 1913 був вихрещений, його хрещеним батьком став дир. г-зії Костянтин Тюльпанов. У 1914 поступив на юрид. ф-т Імператорського ун-ту св. Володимира (див. Київський національний університет імені Тараса Шевченка), у 1915 перевівся до Імператорського Новоросійського ун-ту (див. Одеський національний університет). Від 21 (8) липня 1917 навчався в Сергіївському артилер. уч-щі, як юнкер брав участь у боротьбі з більшовицьким повстанням в Одесі 29–31 січня 1918. У лютому 1918 поновився в Новоросійському ун-ті і 28 травня 1918 був атестований як юрист 2-го ступеня.

Під впливом С.Шелухина в 1917–18 обрав собі замість рос. укр. ідентичність. Працював у Києві канцеляристом у МЗС Української держави й Української Народної Республіки. 11 січня 1919 був призначений до складу дипломатичної місії УНР у США, звільнений 24 травня 1919. 1 березня 1920 його зачислили до делегації УНР на Паризькій мирній конференції 1919–1920 як помічника 2-го секретаря з дорученням дослідити матеріали істор. характеру, які довели б присутність укр. питання у політиці Франції модерної доби; однак 29 липня 1920 його звільнили через світоглядний конфлікт з головою делегації М.Тишкевичем. У жовтні 1920 спільно з Артемом Галіпом заснував Укр. дієвий комітет, який у 1922 став на прорад. позиції.

У середині 1920-х рр. Б. – протеже посла СРСР у Франції Х.Раковського, агент рад. інформаційного впливу, який співпрацював з представником УСРР у Франції Олександром Полоцьким і отримував платню у Моск. нар. банку. За документами ОДПУ, був "у курсі укр. рад. роботи у Франції". Ген. секретар "Союзу укр. громадян у Франції" (СУГУФ), гол. ред. газети "Українські вісти" від 1 травня 1926 до 1 квітня 1928. Активний учасник піар-кампанії проти Польщі, Румунії, Чехословаччини, Великої Британії, особливо ж проти петлюрівського руху з наголосом на темі його відповідальності за погроми єврейські в Україні 1919–20.

Підтримував тісні зв’язки з франц. славістами, зокрема з середовища Ін-ту слов’янських студій (Institut d’études slaves) та часопису "Le Monde Slave". Завдяки заступництву Рене і Антуана Мартелів та А.Мазона йому вдалося повернутися до Франції після того, як його двічі поспіль видворяли з цієї країни у 1927 та 1928. Під час німецької окупації Парижа від 5 вересня 1940 до 18 квітня 1941 утримувався гестапо у в’язниці Ля Санте. У 1948 зумів спромігся отримати офіційний статус жертви війни, а наступного року – франц. громадянство. Після війни позиціонував себе як незаангажованого у політику франц. інтелектуала.

У 1920 придумав собі творче псевдо Ілько Борщак і надалі послуговувався ним у публічній сфері як власним прізвищем (інші найбільш відомі псевдо і криптоніми – Історик, Франсуа, V. Bogoun, Élie d’Arnaval, Bortchak, І. Б., Б., І. Л.). Найяскравішим втіленням укр. ідентичності Борщака були його істор. праці, які він ґрунтував на ідеях державництва й соборності. Його твори отримали високу оцінку з боку інтелектуалів, політиків й інтелігенції. Попри важливі архівні знахідки (зокрема, у 1929 підготував до друку 1-й том знайденого ним в архіві МЗС Франції "Діарія" П.Орлика; відкрив і спопуляризував постать гетьманича Г.Орлика), як історик-самоук свідомо намагався створити міфічний образ укр. минулого як ідеалу нац. життя. Видатний істор. містифікатор і фальсифікатор джерел, зокрема: "Виводу прав України" 1712; куртуазного листування І.Мазепи й Мотрі Кочубей; описів гетьманів П.Конашевича-Сагайдачного та І. Мазепи (авторства, відповідно, Олів’є де Марконе та Ж.-К. де Балюза); сконструював сюжети про участь козаків у облозі Дюнкерка (1646) та плани імп. Наполеона I створити д-ву запорожців та татар під назвою "Наполеоніда".

Б. започаткував вільний курс україністики в Нац. школі живих сх. мов у Парижі (9 січня 1939), був автором першого франц. підручника й читанки з укр. мови й літератури (1945). Кореспондент газет "Парижский вестник", "Пролетарська правда" (Київ), "Діло" (Львів), "Фермерські вісти" (Вінніпег) тощо. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1949) та Української вільної академії наук (1951), почесний професор Українського вільного університету (1950). Гол. ред. часописів "Соборна Україна" (1946–49), "Україна. Українознавство і франц. культурне життя" (1949–57). Автор понад 500 публікацій, у т. ч. бестселерів "Життя Мазепи" (спільно з Р. Мартелем), "Великий мазепинець Григор Орлик", "Войнаровський, сестрінок гетьмана Івана Мазепи", "Наполеон і Україна" тощо.

11 січня 1957 переніс інсульт. П. 11 жовтня 1959 у паризькій клініці Сальпетрієр, похований на цвинтарі Пантен. Поховання не зберіглося. Залишив по собі заснований 15 лютого 1949 Архів укр. еміграції, який сьогодні знаходиться в Університетській б-ці мов і цивілізацій у Парижі. Частини особистого архіву Борщака, які перейшли у власність А.Жуковського та О.Пріцака, сьогодні зберігаються, відповідно, в Центральному державному архіві громадських об'єднань та україніки (ф. 441) та Науковому архіві Нац. ун-ту "Києво-Могилянська академія" (ф. 10).