ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАН УКРАЇНИ – науково-дослідна установа, яка займається вивченням широкого спектра проблем вітчизняної історії. Розташований у Києві. Створений 1936 (23.07.1936 – рішення ЦК КП(б)У; 27.07.1936 – Президії АН УРСР) як Інститут історії України на базі ряду кафедр і комісій АН УРСР та Інституту історії України ВУАМЛІН. З 2.03.1953 – Інститут історії АН УРСР; з 21.11.1990 сучасна назва – Інститут історії України АН УРСР (з 1991 – АН України; з 1994 – НАН України).

У перші роки існував у складі трьох секторів: історії України епохи феодалізму; історії України епохи капіталізму і імперіалізму; історії України радянського періоду. Поряд з науковою молоддю (К. Г. Гуслистий, В. А. Дядиченко, Ф. Є. Лось, М. І. Марченко, О. Б. Слуцький, М. І. Супруненко, Ф. Ю. Шерстюк та ін.), в установі у передвоєнний час працювали досвідчені історики О. П. Оглоблин, М. Н. Петровський, Н. Д. Полонська-Василенко, Є. Д. Сташевський, чл.-кор. АН УРСР С. В. Юшков. Загинули під час репресій К. Ф. Гребенкін, В. В. Гуристримба, Т. Т. Скубицький, Г. Я. Слюсаренко, Є. Д. Сташевський, М. Ф. Трегубенко. Опубліковано 6 випусків “Нарисів з історії України” (вип. 1–4, 8, 11; 1937–1944); “Історія України: Короткий курс” (1940); три томи “Історії України в документах і матеріалах” (1939–1946); “Нарис історії України” (1942); “Історія України, т. 1” (1943); “Наукові записки Інституту історії АН УРСР” (т. 1–13; 1943–1960) та ін.

1940 створено відділ інституту у Львові (керівник – І. П. Крип’якевич); 1946 львівський відділ ліквідовано (завідуючий переведений до Інституту історії України у Києві на посаду ст. н. с.), 1951 відновлено у складі новоствореного Інституту суспільних наук АН УРСР (з 1993 сучасна назва – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України).

Під час Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945 інститут евакуйовано до м. Уфи, де він разом з Інститутом археології увійшов на правах відділу історії та археології до складу Інституту суспільних наук АН УРСР.12.06.1942 на базі відділів історії і археології Інституту суспільних наук створено самостійну одиницю – Інститут історії і археології АН УРСР (у серпні 1943 разом з іншими установами АН УРСР переведений до Москви). Реевакуйований до Києва 25.03.1944. З 17.07.1944 відновлено самостійний Інститут історії України АН УРСР у складі 4-х відділів: історії феодалізму, історії капіталізму, історії радянського періоду, археографії. На 1.01.1945 – 13 наукових співробітників (3 доктори, 7 кандидатів наук).

“Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР”, постанова ЦК КП(б)У від 29.08.1947 закидала установі “серйозні помилки й грубі спотворення”, “залишки буржуазно-націоналістичних поглядів” у працях окремих співробітників, визначивши як “бойове завдання” підготовку марксистсько-ленінського “Короткого курсу історії України”. 1950 інститут мав 8 відділів: 1) історії феодалізму; 2) історії капіталізму; 3) історії радянського суспільства; 4) військово-історичний; 5) історії країн народної демократії; 6) історіографії й фондів; 7) всесвітньої історії і міжнародних відносин; 8) археографії. У дусі настанов ЦК КП(б)У 1947 підготовлений двотомник “Історія Української РСР” (т. 1 – 1953; т. 2 – 1956; доопрац. – 1957). Офіціозне відзначення 300-ліття прилучення України до Російської держави ініціювало публікацію збірника документів “Воссоединение Украины с Россией” у 3-х т. (М., 1953), колективної монографії “Визвольна війна 1648–1654 рр. і возз’єднання України з Росією” (К., 1954) та ін.

Наприкінці 1955 в інституті 6 відділів: 1) історії радянського суспільства; 2) історії капіталізму; 3) історії феодалізму; 4) історії країн народної демократії; 5) всесвітньої історії і міжнародних відносин; 6) археографії. У 1960 відділ історії радянського суспільства розділено на два: 1) історії Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни; 2) соціалістичного і комуністичного будівництва. У рамках офіційної ідеології і методології історії, але на ґрунтовній джерельній базі здійснювалося дослідження історії Національної революції 1648–1676 (Апанович О. М., Компан О. С., Стецюк К. І., Шевченко Ф. П.); Гетьманщини (Дядиченко В. А.); козацтва (Голобуцький В. О.); соціально-економічного розвитку та революційних рухів в Україні ХVIII – поч. ХХ ст. (Гуржій І. О., Лещенко М. Н., Лось Ф. Є., Мишко Д. І., Сергієнко Г. Я., Слабєєв І. С., Ястребов Ф. О. та ін.). Добу Української революції 1917–1920 рр. вивчали Ганжа І. Х., Компанієць І. І., Лихолат А. В., Рубач М. А., Слуцький О. Б., Супруненко М. І. та ін.

Наприкінці 1963 в інституті існували відділи: 1) історії соціалістичного і комуністичного будівництва; 2) історії Жовтневої революції і громадянської війни; 3) досоціалістичних формацій; 4) нової і новітньої історії зарубіжних країн; 5) історіографії і джерелознавства; 6) історії міст і сіл УРСР (створений 1963 для наукового і науково-методичного керівництва підготовкою “Історії міст і сіл Української РСР” (26 т.) /1967–1974/); 7) історії техніки; 8) історії природознавства (два останніх – у складі новоствореного сектору історії техніки і природознавства, керівник – Штокало Й. З.). 1965 розділено на два кожний – відділ історії соціалістичного і комуністичного будівництва: 1) історії комуністичного будівництва та 2) історії соціалістичного будівництва; відділ нової і новітньої історії зарубіжних країн: 1) історії зарубіжних соціалістичних країн; 2) нової і новітньої історії. 1966 відділ історії досоціалістичних формацій знову розділено на відділи: 1) історії капіталізму та 2) історії феодалізму. 1968 створено відділ зарубіжної історіографії; 1969 – відділ історії Великої Вітчизняної війни; 1972 – відділ історії дружби народів СРСР.

Серед колективних праць того часу: двотомник “Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні” (1967; Держпремія УРСР 1969); доопрацьоване видання двотомника “Історія Української РСР”; двотомники – “Історія робітничого класу Української РСР” та “Історія селянства Української РСР” (усі – 1967); тритомник “Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу” (1967–69; Держпремія УРСР 1970); та ін. Співробітники інституту брали участь у написанні історичних статей до першого та другого видання “Української Радянської Енциклопедії” (1959–65, 17 т.; 1977–85, 12 т.), підготовці “Радянської енциклопедії історії України” (4 т.) (1969–1972). Вивчалися також питання діяльності УРСР на міжнародній арені, окремі проблеми всесвітньої історії та міжнародних відносин (Горбик В. О., Калениченко П. М., Коваль В. С., Кулинич І. М., Лещенко Л. О., Мельникова І. М., Симоненко Р. Г., Сохань П. С., Хміль І. С., Черніков І. Ф., Шлепаков А. М. та ін.). Розроблялися окремі ділянки історіографії, джерелознавства, спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін (СІД) (Брайчевський М. Ю., Гуржій І. О., Дзира Я. І., Дмитрієнко М. Ф., Котляр М. Ф., Санцевич А. В., Сарбей В. Г. та ін.).

1972 “за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами” з інституту були звільнені Компан О. С., Апанович О. М. та Дзира Я. І. (двоє останніх поновлені в інституті 1995).

1973 постановою Президії АН УРСР затверджено нову структуру установи, підпорядковану підготовці “Історії Української РСР” у 8-ми т., 10 кн. (1977–1979): 1) сектор історії України дожовтневого періоду з відділами – історії феодалізму, історії капіталізму, джерелознавства і допоміжних історичних дисциплін; 2) сектор історії соціалістичного будівництва з відділами – історії Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни, історії соціалістичного будівництва, історії Великої Вітчизняної війни; 3) сектор проблем розвинутого соціалістичного суспільства з відділами – історії комуністичного будівництва, історії дружби народів СРСР, зарубіжної історіографії; 4) сектор історії країн соціалістичної співдружності з відділами – історії і міжнародних відносин соціалістичних країн, Ужгородський і Чернівецький відділи інституту; 5) сектор нової й новітньої історії зарубіжних країн з відділами – нової й новітньої історії країн Європи і Америки, історії країн зарубіжного Сходу; 6) сектор історії науки і техніки з відділами – історії природознавства, історії техніки. Сектори у структурі установи ліквідовано 1978 (за винятком сектору історії природознавства і техніки).

                Інститут виступав донором при створенні нових дослідних установ: Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР (1978); Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (1990–1991) та ін. На базі Інституту історії АН УРСР 1969 створено Археографічну комісію АН УРСР на чолі з акад. А. Скабою; 1987 відновлено діяльність Археографічної комісії АН УРСР (НАН України) на чолі з чл.-кор. АН УРСР П. Соханем.

         1982 структуру інституту приведено у відповідність до загальноакадемічної, що передбачала такі ланки: сектор – відділ – відділення. Проблемні групи з історії Київської Русі та з історичної географії перетворено на сектори відділу джерелознавства і допоміжних історичних дисциплін, а сектор історії природознавства і техніки – на відповідне відділення. На базі відділу історико-краєзнавчих досліджень у лют. 1983 утворено відділення історико-краєзнавчих досліджень з двох відділів: наукового забезпечення томів Зводу пам’яток історії та культури народів СРСР по Українській РСР та історичного краєзнавства.

1985 в інституті було 2 відділення, 14 відділів і 7 секторів: 1) відділ історії феодалізму; 2) відділ історії капіталізму; 3) відділ історії Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни з секторами – історії Великої Жовтневої соціалістичної революції, історії громадянської війни; 4) відділ історії соціалістичного будівництва; 5) відділ історії Великої Вітчизняної війни; 6) відділ історії розвинутого соціалізму з сектором історії культури; 7) відділ історії дружби народів СРСР; відділення історико-краєзнавчих досліджень у складі двох відділів – 8) наукового забезпечення томів Зводу пам’яток історії та культури; та 9) історичного краєзнавства; 10) відділ джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін з секторами – історичної географії та картографії, історії Київської Русі; 11) відділ зарубіжної історіографії та проблем ідеологічної боротьби з сектором проблем ідеологічної боротьби; 12) відділ історії соціалістичних країн і міжнародних зв’язків України з сектором історичних зв’язків України з зарубіжними країнами; відділення історії природознавства і техніки у складі двох відділів – 13) історії природознавства; та 14) історії техніки.

Серед праць цього часу – шеститомник, присвячений історичним зв’язкам українського народу з білоруським, молдавським та російським народами (1978–1982; Брега Г. С., Зеніна А. М., Комаренко Н. В., Кондуфор Ю. Ю., Симоненко Р. Г., Шевченко Ф. П.; Держпремія УРСР 1984); “Історія Києва: В 3-х т., 4-х кн.” (1982–1986); російськомовний десятитомник “История Украинской ССР” (1981–1985); та ін.

1990 започатковано дослідження тем: 1) “Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30–40-х – поч. 50-х рр. в контексті розробки проблем регіональної історії: На матеріалах України” (керівник Данилюк Ю. З.); 2) “Ради, Центральна Рада, Директорія: Порівняльний аналіз, цілі, методи, лідери протиборствуючих сторін (1917–1920 рр.)” (керівник Кондуфор Ю. Ю.); 3) “Становлення та еволюція Української держави (До кінця ХVIII ст.)” (керівник Смолій В. А.).

Після здобуття Україною незалежності Інститут історії України НАН України одержав низку важливих наукових результатів, зокрема: проаналізовано роль і місце України у загальноєвропейському та світовому історичному контексті упродовж останнього тисячоліття національної історії (Варварцев М. М., Віднянський С. В., Мельникова І. М., Смолій В. А. та ін.); досліджено феномен українського козацтва (Гуржій О. І., Сас П. М., Смолій В. А., Чухліб Т. В., Щербак В. О. та ін.); вивчено генезу та еволюцію української державної ідеї, практичну реалізацію якої простежено на прикладі Національної революції 1648–1676, доби Української революції 1917–1921 та сучасного державотворення (Верстюк В. Ф., Віднянський С. В., Кульчицький С. В., Реєнт О. П., Смолій В. А., Степанков В. С.). Серед вагомих досягнень інституту останніх років – колективні монографії “Репресоване краєзнавство: 20–30-ті роки” (1991), “Історія України: нове бачення” (у 2-х т.; 1995–1996); збірники документів “Чорнобиль: проблеми здоров’я населення” (1995) та “Чорнобильська трагедія” (1996); двотомний збірник документів “Українська Центральна Рада” (1996–1997); двотомник “Все про Україну” (1998); “Нариси з історії дипломатії України” (2001); “Київ: Енциклопедичне видання” (2001); “Уряди України у ХХ ст.” (2001); документальний збірник “Український національно-визвольний рух, березень – листопад 1917 р.” (2003); “Українська культура другої половини ХVII – ХVIII ст.” (3-й том п’ятитомника “Історія української культури”; 2003); та ін.

Суттєві здобутки установи у дослідженні новітньої історії України, насамперед у вивченні історії Української революції 1917–1921 (Бойко О. Д., Верстюк В. Ф., Волковинський В. М., Гриценко А. П., Реєнт О. П., Осташко Т. С., Хміль І. В., Щусь О. Й. та ін.); становлення та функціонування тоталітаризму, репресій у республіці 1920-х – 1950-х (Білокінь С. І., Данилюк Ю. З., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В., Курносов Ю. О., Рубльов О. С., Тронько П. Т. та ін.), дисидентського руху 1960–1980-х років в Україні (Бажан О. Г., Данилюк Ю. З., Касьянов Г. В.). Цим питанням, зокрема, присвячена колективні праці “Репресоване краєзнавство: 20–30-ті рр.” (1991), “Політичний терор і тероризм в Україні ХIХ–ХХ ст.: Історичні нариси” (2002) та ін. Ґрунтовно досліджені ученими-істориками голод 1921–1923, голодомор 1932–1933 та голод 1946–1947 в Україні, висвітленню яких присвячено монографії, збірники документів і матеріалів, підготовлені спільно з працівниками центральних архівів України (Веселова О. М., Кульчицький С. В., Марочко В. І., Мовчан О. М. та ін.). Розробляється історія Другої світової війни, в тому числі внесок України й українців у перемогу, історія Української повстанської армії (УПА), польсько-українське протистояння на Волині 1943–1944 (Буцько О. В., Вронська Т. В., Коваль М. В., Кульчицький С. В., Лисенко О. Є.), та ін.

Важливі результати одержано у розробці спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін (СІД): опубліковані праці “Нагороди України: історія, факти, документи” (у 3-х т.; 1996) та “Гроші в Україні: факти і матеріали” (1998) (Державна премія України в галузі науки і техніки 1999).

Нові підходи до висвітлення історії України відображено у 15-томному виданні “Україна крізь віки” (1998–2000) (Державна премія України в галузі науки і техніки 2001).

Структура установи на 1.01.2004: 1) відділ історії України середніх віків з центрами – вивчення історії Київської Русі та вивчення проблем соціальної історії; 2) відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст.; 3) відділ історії Української революції 1917–1921 рр.; 4) відділ історії України 20–30-х років ХХ ст. з центром дослідження геноциду українського народу; 5) відділ історії України періоду Другої світової війни; 6) відділ історії України другої половини ХХ ст.; 7) відділ новітньої історії і політики; 8) відділ всесвітньої історії і міжнародних відносин; 9) відділ української історіографії; 10) відділ спеціальних історичних дисциплін; 11) відділ історико-краєзнавчих досліджень; 12) відділ регіональних проблем історії України; 13) кабінет українсько-грецьких відносин; 14) комп’ютерно-видавничий відділ; 15) науково-інформаційний відділ.

119 наукових співробітників (в т. ч. 24 доктори та 76 кандидатів наук; 2 академіки та 5 членів-кореспондентів НАН України) (на 1.07.2003 р.).

         Основні напрями діяльності на сучасному етапі:

·        історія України з часів Київської Русі до сьогодення;

·        Україна в контексті європейської та світової історії;

·        регіональна історія України;

·        історичне краєзнавство;

·        дослідження національної історіографії та публікація археографічної спадщини;

·        спеціальні історичні дисципліни;

·        підготовка “Енциклопедії історії України” (у 5-ти т.);

·        підготовка багатотомного “Зводу пам’яток історії та культури України”;

·        виконання Національної програми “Реабілітовані історією”.

Директори: А. Х. Сараджев (1936); С. М. Бєлоусов (1936–1941); чл.-кор. АН УРСР М. Н. Петровський (1942–1947); О. К. Касименко (1947–1964); К. К. Дубина (1964–1967); акад. АН УРСР А. Д. Скаба (1968–1973); чл.-кор. НАН України А. Г. Шевелєв (1973–1978); акад. НАН України Ю. Ю. Кондуфор (1978–1993); з груд. 1993 – акад. НАН України В. А. Смолій. Друкований орган (з 1957) – “Український історичний журнал”.

Відділами установи публікуються тематичні збірники наукових праць: “Історіографічні дослідження в Україні” (вип. 1–12; з 1968); “Історія України: Маловідомі імена, події, факти” (вип. 1–21; з 1996); “Міжнародні зв’язки України: Наукові пошуки і знахідки” (вип. 1–12; з 1991); “Проблеми вивчення історії Української революції” (вип. 1–2; з 2002); “Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки” (вип. 1–8; з 1991); “Проблеми історії України ХIХ – поч. ХХ ст.” (вип. 1–5; з 2002); “Соціум: Альманах соціальної історії” (вип. 1–2; з 2002); “Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики” (вип. 1–10; з 1997); “Сторінки воєнної історії України” (вип. 1–6; з 1997); “Україна в Центрально-Східній Європі” (вип. 1–3; з 2000); “Україна ХХ ст.: Культура, ідеологія, політика” (вип. 1–6; з 1993); “Український історичний збірник” (вип. 1–5; з 1997); “Ruthenica” (вип. 1–2; з 2002). Інститут співробітничає з вітчизняними та зарубіжними установами спорідненого профілю, співпрацює з Міністерством освіти і науки України у підготовці навчальних посібників, хрестоматій; з Державним комітетом у справах національностей та міграції, іншими міністерствами і відомствами України; проводить наукові конференції, літні школи для молодих учених. При інституті діє аспірантура та докторантура (держзамовлення та контракт), Спецрада по захисту докторських дисертацій.

 

Літ.: Бєлоусов С. М. На історичному фронті України. “Комуніст”, 1937, 22 серп.; Супруненко М. Інститут історії України в 1938 р. “Вісті АН УРСР”, 1939, № 1/2; О научной работе историков Одессы и Киева. “Историк-марксист”, 1941, кн. 6; Литвин К. Об истории украинского народа. “Большевик”, 1947, № 7; До кінця ліквідувати буржуазно-націоналістичні перекручення історії України. “Більшовик України”, 1947, № 8; За глубокое научное изучение истории украинского народа. “Вопросы истории”, 1955, № 7; Крупницький Б. Українська історична наука під совєтами (1920–1950). Мюнхен, 1957; Лисяк-Рудницький І. Довкола Міжнародного історичного конґресу у Відні. В кн.: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою: Статті до історії та критики укр. суспільно-політичної думки. Мюнхен, 1973; Розвиток історичної науки на Україні за роки радянської влади. К., 1973; Санцевич А. В., Комаренко Н. В. Развитие исторической науки в Академии наук Украинской ССР, 1936–1986 гг. К., 1986; Принципова політична оцінка. “Рад. Україна”, 1990, 19 червня; У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936–1956 рр.): Зб. док. і матеріалів: У 2-х ч. К., 1996; Коваль М. В., Рубльов О. С. Інститут історії України НАН України: перше двадцятиріччя (1936–1956 рр.). “УІЖ”, 1996, № 6; Мовчан О. М. Наукові праці, видані поліграфічною дільницею Інституту історії України НАН України. 1988–1997: Анотований бібліографічний покажчик. К., 1997; Реєнт О., Лисенко О. “Історичні зошити”: Огляд видань Інституту історії України НАНУ за останнє десятиріччя. К., 1997; Вчені Інституту історії України: Біобібліографічний довідник / Серія “Українські історики”, вип. 1. К., 1998; Санцевич А. В. Інститут історії України Національної Академії наук України. Історіографічний нарис: До 60-річчя установи. К., 1998; Документи про створення і перші роки діяльності Інституту історії України АН УРСР (1936–1941 рр.) / Упоряд. О. В. Юркова. К., 2001; Коваль М. В. Політика проти історії: українська історична наука в Другій світовій війні й перші повоєнні роки. “УІЖ”, 2002, № 1; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України: Наукова діяльність, структура, працівники. Л., 2001; Бібліографія основних видань Інституту історії України НАН України, 1936–2001. К., 2002.

О. С. Рубльов