ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1    Том (Україна - Українці) Кн. 2
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ЮГОСЛАВІЯ

  Бібліографічне посилання: Руккас А.О. ЮГОСЛАВІЯ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 688 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Yuhoslaviia (останній перегляд: 29.03.2024)
Енциклопедія історії України ( Т. 10: Т-Я ) в електронній біблотеці

ЮГОСЛАВІЯ

ЮГОСЛАВІЯ (Jugoslavija, Jугославиja) — назва трьох держав, що у 1918—2006 послідовно існували у Пд.-Сх. Європі на Балканському п-ові. "Перша Югославія". Офіц. назви: з грудня 1918 по листопад 1929 — Королівство сербів, хорватів і словенців; з листопада 1929 по серпень 1945 — Королівство Югославія.

Територія — 249 тис. км2. Населення — 13,9 млн осіб (1931). Столиця — м. Белград. Етнічний склад (1931): серби разом із македонцями та чорногорцями (47,4 %), хорвати (23,4 %), словенці (8,1 %), боснійці (6,5 %), німці (3,6 %), албанці (3,5 %), угорці (3,4 %), румуни (1 %), турки (1 %), чехи та словаки (0,9 %). Держ. мова згідно з Конституцією — сербо-хорвато-словенська. Д-ва-член Ліги націй.

Створено 1 грудня 1918 внаслідок об’єднання трьох держав: Королівства Сербії; Королівства Чорногорії; Держави словенців, хорватів і сербів (проголошено 29 жовтня 1918 після поразки та розпаду Австро-Угорщини у Першій світовій війні). Спадкова конституційна, парламентська монархія на чолі з династією Карагеоргієвичів. Монархи: Петро I (1918—21, фактично правив його син, спадкоємець престолу Олександр), Олександр I (1921—34), Петро II (1934—45).

Міжнар. визнання нова д-ва домоглася на Паризькій мирній конференції 1919—1920, де було визначено більшість її кордонів із сусідами. Серйозні суперечки викликало югославо-італ. розмежування. Остаточно кордон з Італією визначив Рапалльський договір 12 листопада 1920: Італія одержала Істрію, м. Задар (Зара) з околицями у Далмації, низку островів у Адріатичному морі; Рієку (Фіуме) було оголошено вільним містом, яке невдовзі окупувала, а у березні 1924 — анексувала Італія.

28 червня 1921 ухвалено Конституцію Королівства, за якою монарх здобув широкі права. Верховний законодавчий орган — однопалатна Скупщина — ухвалював закони, які набували чинності після їх затвердження королем. Виборчого права не мали жінки та військовослужбовці строкової служби. Внутрішньополіт. життя характеризувалося постійною нестабільністю і напруженою боротьбою між прихильниками закріпленого у Конституції унітаризму та федералізму, кульмінацією якої 20 червня 1928 стало вбивство у стінах парламенту трьох депутатів — прихильників федералізму. Спровокована таким чином криза змусила Олександра I до держ. перевороту: 6 січня 1929 король розпустив парламент і уряд, скасував Конституцію, заборонив парт. діяльність, ліквідував місц. самоврядування. Олександр I запровадив пряме авторитарне правління, оголосив себе єдиним законодавцем і відтоді всі закони оприлюднював через свої укази. Нова назва країни — Югославія — мала би загладжувати нац. відмінності. Однак посилення протидії його політиці на тлі погіршення екон. ситуації (викликаного світовою кризою) змусила короля 3 вересня 1931 "дарувати" нову Конституцію, яка лише створювала видимість парламентського ладу і зберігала за монархом усю повноту влади. У зовн. політиці Ю. дотримувалася профранц. орієнтації, була членом створеного під егідою Франції блоку "Мала Антанта". Ю. була одним із центрів "білої" еміграції, надавши у 1-й пол. 1920-х рр. притулок понад 70 тис. біженців з колиш. Рос. імперії. Ю. займала послідовну антирад. й антикомуніст. позицію: СРСР було визнано лише у 1940, а компартію — заборонено ще у грудні 1920.

9 жовтня 1934 у Марселі (Франція) бойовики хорватської сепаратистської орг-ції "Усташа" застрелили короля Олександра I. Престол посів малолітній син загиблого — Петро II, від імені якого правила регентська рада на чолі з вел. кн. Павлом Карагеоргієвичем. Для нормалізації внутрішньополіт. ситуації регентська рада розпустила парламент і провела дострокові вибори, в яких узяли участь представники розпущених опозиційних партій; вони хоч і не домоглися перемоги, але провели до парламенту своїх представників. Було досягнуто домовленості у "хорватському" питанні. У 2-й пол. 1930-х рр. Ю. потрапляє в екон. залежність від Німеччини. З початком Другої світової війни Ю. намагається зберігати нейтралітет, але після поразки Франції їй довелося піти на поступки німцям і 25 березня 1941 приєднатися до Троїстого пакту, ставши учасником гітлерівської коаліції. Це викликало широку хвилю нар. невдоволення. Вночі з 26 на 27 березня група офіцерів здійснила (за підтримки брит. спецслужб) держ. переворот. Король Петро II був достроково оголошений повнолітнім і перебрав на себе всю повноту влади, було розпущено регентську раду й уряд. Новий уряд очолив лідер заколотників ген. Д.Сімовіч, який оголосив про вихід Ю. із Троїстого пакту. Ці події спровокували напад Німеччини на Ю. 6 квітня 1941, в якому також узяли участь італ. та угор. військ. частини. 17 квітня 1941 югославська армія капітулювала. Король і члени уряду втекли до Греції, звідки перебралися до Лондона (Велика Британія). Територію Ю. поділили Німеччина та її сателіти.

"Друга Югославія". Офіційні назви: від серпня по листопад 1945 — Демократична Федеративна Югославія; з листопада 1945 по квітень 1963 — Федеративна Народна Республіка Югославія; з квітня 1963 по квітень 1992 — Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ).

Територія — 255,8 тис. км2. Населення — 23,7 млн осіб (1989). Столиця — м. Белград. Етнічний склад (1991) — серби (36,1 %), хорвати (19,8 %), боснійці (9,8 %), албанці (9,2 %), словенці (7,4 %), македонці (5,8 %), чорногорці (2,3 %), югослави (2 %), угорці (1,6 %), турки (0,4 %). Держ. мови — сербо-хорватська, македонська, словенська. Адм.-тер. поділ: 6 союзних республік (Сербія, Хорватія, Словенія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія) і 2 автономні краї (Воєводина та Косово (до 1968 — Косово і Метохія), обидва у складі Сербії). Д-ва-засновниця Організації Об’єднаних Націй.

Правонаступником "першої Югославії" та попередником "другої Югославії" була т. зв. Демократична Федеративна Югославія. Ще під час II cвіт. війни 29 листопада 1943 у м. Яйце на II сесії "партизанського парламенту" — Антифашист. віча нар. визволення Югославії (АВНВЮ) — було ухвалено рішення про розбудову після завершення війни нової демократ., федеративної д-ви югославських народів під кер-вом комуніст. партії. Тоді було закладено основи федеративного устрою країни з 6 республік (Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Чорногорія); королю Петру II було заборонено повертатися на батьківщину, а еміграційний королів. уряд, що перебував у Лондоні, позбавлено всіх прав законного представництва Ю. Однак для здобуття міжнар. підтримки та допомоги з боку держав-учасниць антигітлерівської коаліції (для яких законним представником Ю. залишався королів. уряд) кер-во партизан. руху пішло у червні 1944 на домовленість із лондонськими політиками. 7 березня 1945 було сформовано коаліційний уряд Ю. на чолі з Й. Броз Тіто, в якому всі ключові посади, передусім силові, одержали комуністи, а представникам еміграції дісталося лише три міністерські портфелі. Новий югославський уряд одразу здобув міжнар. визнання. Після створення федерального уряду було сформовано уряди республік. 10 серпня 1945 III сесія АВНВЮ у Белграді офіційно проголосила створення Демократ. Федеративної Югославії. Віче визнало себе тимчасовою Скупщиною (парламентом) і ухвалило виборчий закон, на підставі якого у листопаді 1945 відбулися вибори до Установчої Скупщини (96 % голосів здобули комуністи та їхні прихильники). 29 листопада 1945 Установча Скупщина проголосила Ю. Федеративною Нар. Республікою (ФНРЮ) й остаточно ліквідувала монархію.

1946 було ухвалено Конституцію ФНРЮ, створено парламент — Нар. скупщину, яка складалась із двох палат: Союзної скупщини (її депутатів обирали заг. голосуванням) і Скупщини народів (її депутати представляли республіки та краї). Виконавча влада — Рада міністрів. 1953 було змінено політ. устрій ФНРЮ: запроваджено посаду президента Ю., якого обирала Нар. скупщина; Раду міністрів замінило Союзне виконавче віче на чолі із президентом; Нар. скупщина поділялася на Союзне віче (депутатів обирали прямим заг. голосуванням із фіксованою кількістю місць для кожної республіки і краю) і Віче виробників (депутатів обирало задіяне у вир-ві населення за багатоступеневою системою). 1963 було ухвалено нову Конституцію, за якою змінено назву д-ви на СФРЮ. Глава д-ви — президент; його обирав парламент. Парламент — Союзна скупщина; складався із п’яти палат: Союзного віча, Віча виробників, Організаційно-політ. віча, Просвітницько-культ. віча, Соціально-здоровоохоронного віча. Виконавча влада — Союзне виконавче віче, членів якого обирала Союзна скупщина. 1974 було ухвалено нову Конституцію. Скупщина СФРЮ складалась із двох палат: Союзного віча (депутатів обирали скупщини громад) і Віча республік і країв (депутатів обирали скупщини республік і країв). Президентом Ю. у 1953—80 був Й. Броз Тіто (1974 став пожиттєвим президентом). Після його смерті функції управління д-вою перейшли до колективної Президії СФРЮ, до складу якої входили по одному представнику від республік і країв і голова компартії. Президія щороку обирала нового голову та його заступника. Уряд (Союзне виконавче віче) формувався на основі паритетного представництва всіх членів федерації. Кожна республіка й автономний край мали власну Конституцію, президію, скупщину і виконавче віче.

Після II світ. війни територія Ю. дещо збільшилася коштом приєднання колиш. італ. володінь на Балканах: м. Задар з околицями, м. Рієка, п-ва Істрія, більшої частини Словенського примор’я та низки островів в Адріатичному морі (зайняті югославським військом 1945, що закріпила Паризька мирна угода з Італією 1947). 1954 до ФНРЮ було приєднано пд. частину Вільної території Трієст.

З 1945 в Ю. ствердилась однопарт. система. Влада належала Комуніст. партії Югославії (з 1952 — Союзу комуністів Югославії). Лідер партії Й. Броз Тіто беззмінно займав посаду президента і до 1963 — голови уряду.

У перші повоєнні роки керівництво Ю. підтримувало тісні зв’язки з СРСР. 1945 було укладено радянсько-югославський Договір про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, країна відмовилася від участі у "плані Маршалла". Тіто копіював рад. модель соціалізму: почалися масова колективізація, прискорена індустріалізація та електрифікація, націоналізація пром-сті, транспорту, торгівлі, банк. сфери; запроваджено п’ятирічне планування розвитку економіки; почалися політ. репресії.

1948 кер-во югославської компартії відмовилося від пропозиції Й.Сталіна долучити Югославію до т. зв. Балканської федерації. Це призвело до різкого погіршення відносин із СРСР, який 1949 розірвав Договір про дружбу, взаємну допомогу і післявоєнне співробітництво. Почалася пропагандистська кампанія, спрямована проти кер-ва ФНРЮ. З ін. боку, в Ю. розгорнулися репресії проти прихильників Сталіна. Країна змінила зовнішньополіт. орієнтири, зміцнила контакти зі США, Великою Британією та Францією й одержувала від них кредити. Югославське кер-во, не відмовившись від побудови соціалізму, відкинуло його рад. модель. Відтоді економіка країни будувалася на основі "самоуправління", вироб. одиниці мали госп. самостійність і конкурували між собою, віддаючи д-ві лише частину прибутків.

Після смерті Й.Сталіна радянсько-югославські стосунки 1955 було відновлено, але Ю. не стала членом Орг-ції Варшавського договору (див. Варшавський договір 1955). Прагнучи зберегти позаблоковий статус, вона 1961 виступила одним із ініціаторів міжнар. Руху неприєднання. З 1964 Ю. брала участь у роботі низки органів Ради економічної взаємодопомоги, але водночас розвивала екон. відносини з країнами Заходу і "третього світу". Вміло використовуючи суперечності між державами капіталіст. і соціаліст. систем, режим Й. Броз Тіто домігся значних успіхів. Ю. перетворилася на розвинуту д-ву з індустріально-аграрною економікою та потужними збройними силами.

У 2-й пол. 1960-х рр. в Ю. посилилися негативні екон. та соціальні явища (збільшення дефіциту зовнішньоторг. і платіжного балансу; інфляція, безробіття, трудова міграція за кордон). На тлі цих проблем погіршилася внутрішньополіт. ситуація, загострилися міжнац. суперечності, передусім у Хорватії. Щоби запобігти кризі, влада лібералізувала зовн. торгівлю, надала підпр-вам більшої самостійності, розширила участь республік і країв у вирішенні екон. питань, провела кадрові чистки, посилила парт. контроль над сусп. і культ. життям. Конституція 1974 розширила автономію суб’єктів федерації та надала їм право на відокремлення.

Після смерті Тіто (1980) лідери югославської федерації оголосили про продовження попереднього курсу, узгодивши систему колективного кер-ва, за якою на посадах керівника партії і д-ви щорічно змінювалися представники республік і країв. У 1980-ті рр. в економіці Ю. посилюються кризові явища (падіння продуктивності праці, збільшення диспропорцій у рівні розвитку різних республік, зростання безробіття, зовн. боргу та інфляції). Ці труднощі призвели до погіршення стосунків між республіками та краями, сприяли зростанню націоналістичних настроїв. У Косові почалися заворушення серед албанців, які прагнули перетворення краю на окрему республіку. У відповідь влада обмежила автономію Косова, а 1990 взагалі скасувала її та запровадила пряме правління Сербії. Югославський уряд на чолі з А.Марковичем намагався поліпшити ситуацію: посилив заходи економії, встановив контроль над заробітною платнею, лібералізував економіку, маючи на меті в екон. сфері цілковитий перехід до ринкової системи та запровадження рівноправ’я всіх форм власності, а в політ. — формування багатопарт. системи та створення правової д-ви. 1990 уряду вдалося зупинити інфляцію та скоротити зовн. борг, але погіршення екон. становища населення спричинило страйки та протести, особливо у Сербії, Воєводині та Чорногорії.

У січні 1990 Союз комуністів Югославії розпався, партія стрімко втрачала провідні позиції в сусп-ві, що продемонстрували перші вільні вибори того ж року в усіх республіках. У парламентах Словенії, Хорватії, Македонії, Боснії і Герцеговини більшість здобули некомуніст. опозиційні сили, які виступали за незалежність своїх республік. Лише в Сербії та Чорногорії при владі залишилися екс-комуністи. Восени 1990 лідери Словенії та Хорватії запропонували перетворити Ю. на конфедерацію, але кер-во Сербії відкинуло ці пропозиції, виступивши за єдність д-ви.

25 червня Словенія та Хорватія в односторонньому порядку проголосили свою незалежність, на придушення якої уряд Ю. кинув армію, але словенські та хорватські сили самооборони зупинили її наступ. У вересні того ж року проголосила незалежність Македонія, а на початку 1992 — Боснія і Герцеговина. Отже, із 6 союзних республік 4 заявили про свій вихід зі складу єдиної д-ви. За таких умов Нар. скупщина СФРЮ, в якій залишилися тільки сербські та чорногорські депутати, 27 квітня 1992 на своєму останньому засіданні ухвалила рішення про розпуск федерації.

"Третя Югославія". Офіц. назви: з квітня 1992 по березень 2003 — Союзна Республіка Югославія; з березня 2003 по червень 2006 — Державний Союз Сербії і Чорногорії.

Територія — 102,35 тис. км2. Населення — 10,66 млн осіб (1989). Столиця — м. Белград. Етнічний склад: Сербії та Воєводини (2002) — серби (82,9 %), угорці (3,9 %), боснійці (1,8 %), цигани (1,4 %), югослави (1,1 %), хорвати (0,9 %), чорногорці (0,9 %), албанці (0,8 %), словаки (0,8 %); Чорногорії (2003) — чорногорці (40,6 %), серби (30 %), боснійці та слов’яни-мусульмани (13,7 %), албанці (7,1 %), хорвати (1,1 %); Косова (2004) — албанці (88 %), серби (7 %), боснійці (3,4 %). Офіційна мова — сербська.

Союзну Республіку Югославія (СРЮ) було проголошено 27 квітня 1992 на останньому засіданні Нар. скупщини СФРЮ. До неї увійшли тільки дві колиш. республіки: Сербія і Чорногорія. Тоді ж було ухвалено рішення про континуїтет держ., міжнар. і правового статусу СФРЮ та ухвалено Конституцію, за якою Сербія та Чорногорія об’єднувались єдиним екон. простором, що не порушував суверенітету та самостійності обох республік. СРЮ визнала незалежність всіх колиш. югославських республік, відмовилася від будь-яких територіальних претензій до них. Міжнар. статус СРЮ як правонаступниці СФРЮ не визнали США та більшість країн світу, які для нової д-ви застосовували різні назви: "простір колишньої Югославії", "залишки Югославії", "Сербія та Чорногорія" або просто "Сербія". Внаслідок цього СРЮ опинилася поза членством в ООН.

Вищим органом законодавчої влади була союзна Нар. скупщина, що складалася з двох палат: Віча громадян і Віча республік. Скупщина обирала на 4 роки главу д-ви — союзного президента, функції якого було визначено нечітко. Виконавча влада — Союзний уряд — призначалася Скупщиною. Республіки мали свої скупщини, уряди та президентів.

У травні 1992 відбулися вибори, на підставі яких було сформовано нові союзні, респ. і місцеві органи влади. Перемогу здобули сербські та чорногорські соціалісти (екс-комуністи) та сербські радикали-націоналісти. У червні Скупщина обрала першим президентом СРЮ сербського письменника Д.Чосіча, союзний уряд очолив громадянин США М.Паніч. Керівники СРЮ намагалися проводити конструктивну політику, спрямовану на співробітництво з різними країнами і міжнар. орг-ціями та досягнення компромісу у врегулюванні балканської кризи, спричиненої розпадом СФРЮ. Це викликало незадоволення президента Сербії соціаліста С.Мілошевича, під тиском якого депутати союзної Скупщини у червні 1993 усунули від влади президента Д.Чосіча. Замість нього було обрано соціаліста З.Ілліча, однак його відсторонили від вирішення держ. справ. Реальна влада зосередилася в руках президента Сербії С.Мілошевича, який фактично виконував функції глави д-ви, провадив всі важливі переговори, представляв СРЮ на міжнар. арені, ухвалював рішення і підписував документи від імені СРЮ.

Розпад Ю. призвів до громадян., міжетнічної війни. Кер-во СРЮ, на словах визнаючи територіальну цілісність колиш. югославських республік, встало на захист сербів у Хорватії та Боснії і Герцеговині, підтримуючи їхні сепаратистські дії. У квітні 1992, коли боснійські серби почали боротьбу за відокремлення, Сербія стала надавати їм всебічну військ. допомогу. У відповідь 30 квітня 1992 Рада безпеки Організації Об’єднаних Націй оголосила Сербію агресором і запровадила проти неї широкомасштабні санкції, які підірвали економіку країни. СРЮ була вимушена відмовитися від військ. і політ. підтримки сербів у Хорватії та Боснії і Герцеговині; почався пошук взаєморозуміння з лідерами цих д-в і міжнар. орг-ціями для мирного розв’язання питання статусу сербського населення, що проживало поза межами СРЮ.

Зміни зовнішньополітичного курсу СРЮ та припинення громадян. війни в Хорватії та Боснії і Герцеговині, зафіксоване Дейтонськими та Паризькими угодами (листопад—грудень 1995), привели до поступового пом’якшення режиму санкцій (у жовтні 1996 їх було скасовано). Це дало змогу приступити до реалізації другої стадії програми екон. стабілізації країни.

1997 у С.Мілошевича закінчився термін перебування на посаді президента Сербії. Нар. скупщина обрала його союзним президентом СРЮ, а президентом Сербії став його прихильник — соціаліст М.Мілутінович. Соціалісти та їхні союзники радикали-націоналісти займали міцні позиції у союзному та респ. парламенті Сербії, формували уряди СРЮ і Сербії. У Чорногорії, навпаки, посилилися незалежницькі та прозахідні настрої. Формально залишаючись у складі СРЮ, республіка створила власну поліцію, запровадила внутр. митні та валютні бар’єри. 1999 Чорногорія ввела на своїй території нім. марку як законний платіжний засіб замість югославського динара.

Найболючішою проблемою для СРЮ стала ситуація в автономному краї Косово. Ще у 1990 тут було скасовано крайову Конституцію, ліквідовано законодавчі та виконавчі органи влади, а статус краю знижено до територіальної та культ. автономії. Це викликало протести місц. албанського населення, які швидко переросли у сутички з органами правопорядку із застосуванням зброї. 1991 албанці провели свій, нелегальний в контексті чинного тоді законодавства СФРЮ, референдум, на якому населення висловилося за незалежність Косова. Албанські націоналісти проголосили "Республіку Косово", сформували парламент та уряд, обрали президента (письменник І.Ругова), для боротьби за незалежність було створено Армію визволення Косова (АВК). Фактично в краї виникла "тіньова" д-ва.

У лютому 1998 конфлікт у Косові, який набув характеру міжетнічного сербсько-албанського протистояння, переріс у відкриті збройні зіткнення сил безпеки з АВК. Щоби запобігти його ескалації та поширенню на сусідні країни, міністри закордонних справ США, Великої Британії, Франції, Німеччини та Росії (об’єднані у т. зв. Контактну групу) запропонували супротивникам сісти за стіл переговорів. Проте загроза запровадження санкцій проти СРЮ посилила позиції сербських націоналістів, які увійшли до респ. уряду. За підсумками референдуму (квітень 1998) щодо міжнар. посередництва у вирішенні косовської проблеми, 95 % сербів Косова відкинули таку пропозицію. У відповідь д-ви Північноатлантичного альянсу запровадили ембарго на постачання зброї до СРЮ та заморозили всі югославські закордонні активи. У вересні 1998 Рада безпеки ООН ухвалила резолюцію № 1199 із вимогою до обох сторін конфлікту припинити збройні дії, а Рада НАТО затвердила план воєнного втручання на випадок неприйняття її умов. Під тиском країн Заходу сторони конфлікту розпочали переговори, які відбувалися у лютому—березні 1999 у м. Рамбуйє (Франція). Однак підсумковий документ підписала лише албанська делегація. Суть розбіжностей сербської та албанської позицій полягала у статусі Косова. Албанці вимагали проведення через три роки референдуму про незалежність (його результати неважко було передбачити). Сербський уряд виходив із принципу збереження територіальної цілісності Сербії та СРЮ.

24 березня 1999 США та інші д-ви НАТО розпочали військово-повітряну операцію "Союзна сила" проти СРЮ, яка була припинена 20 червня згідно з попередньо досягнутою угодою між НАТО і СРЮ. За резолюцією Ради безпеки ООН № 1244 від 10 червня 1999 в Косові після виводу югославського війська було створено міжнар. цивільну адміністрацію та введено міжнар. сили безпеки (КФОР) під егідою НАТО (миротворчий контингент надіслала й Україна).

Міжнар. екон. санкції, громадян. війна, військ. операція НАТО підірвали економіку СРЮ. Було знищено весь військово-пром. комплекс країни, зруйновано значну кількість цивільних підпр-в, електростанцій, мостів, залізничних колій тощо. 2001 екон. потенціал СРЮ становив лише 40 % від рівня 1992.

Капітуляція режиму С.Мілошевича підірвала його авторитет у югославському сусп-ві. У вересні 2000 С.Мілошевич під тиском масових акцій, ініційованих опозиційними силами, визнав поразку на президентських виборах і склав свої повноваження. Новим головою СРЮ став один із лідерів опозиції проф. В.Коштуніца. Після зміни влади було скасовано всі міжнар. санкції та поновлено членство Ю. в ООН. Почався процес євроатлантичної інтеграції. У грудні 2000 на парламентських виборах у Сербії перемогу здобув блок "Демократична опозиція Сербії", й один із його очільників З.Джинджик став прем’єром. За його ініціативи 2001 сербська влада видала С. Мілошевича та його найближче оточення міжнар. трибуналу в Гаазі, де проти них було висунуто звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.

У грудні 2001 відбулися переговори між президентом СРЮ В.Коштуніцею та кер-вом Сербії і Чорногорії щодо майбутнього устрою д-ви. У березні 2002 дві республіки уклали договір "Про принципи перебудови відносин між Сербією і Чорногорією", згідно з яким вони, зокрема, відмовилися від подальшого використання назви "Югославія". 4 лютого 2003 федеральний парламент проголосив створення Держ. Союзу Сербія і Чорногорія. 21 травня 2006 у Чорногорії відбувся референдум, більшість учасників якого висловилися за незалежність республіки. Після цього 3 червня проголосила свою незалежність Чорногорія, а 5 червня — Сербія.

дата публікації: 2013 р.

Література:
  1. Petranović B. Istorija Jugoslavije 1918—1988. Beograd, 1988
  2. Югославия в огне. М., 1992
  3. Югославия на пороге ХХ века. М., 1999
  4. Ротшильд Дж. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами. К., 2001
  5. Matković H. Povijest Jugoslavije. Zagreb, 2003
  6. Єлавіч Б. Історія Балкан ХХ століття. К., 2004
  7. Югославия в ХХ веке: Очерки политической истории. М., 2011

Посилання:
  • АНТИГІТЛЕРІВСЬКА КОАЛІЦІЯ У ІІ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
  • АВСТРО-УГОРЩИНА
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ 1919–1920
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНИЙ АЛЬЯНС
  • РАДА БЕЗПЕКИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ (РБ ООН)
  • РАДА ЕКОНОМІЧНОЇ ВЗАЄМОДОПОМОГИ (РЕВ)
  • СОЦІАЛІЗМ
  • СРСР, СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР 1955 Р.

  • Пов'язані терміни:
  • АТАТЮРК МУСТАФА КЕМАЛЬ
  • АВСТРО-УГОРЩИНА
  • БАЯН
  • БЄЛГРАДСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1948 Р.
  • БІЛІМОВИЧ АТОН ДМИТРОВИЧ
  • БІРЮЗОВ СЕРГІЙ СЕМЕНОВИЧ
  • БОБЕРСЬКИЙ ІВАН
  • БОРОДІН ОЛЕКСІЙ АРТЕМОВИЧ
  • БОСНІЯ І ГЕРЦЕГОВИНА
  • ДЕМОГРАФІЧНІ ВТРАТИ УКРАЇНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 20 СТ.
  • ДОБРОКЛОНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ПАВЛОВИЧ
  • ДУКЛЯ
  • ДУНАЙСЬКА КОМІСІЯ
  • ЕКЗИЛЬНИЙ УРЯД
  • ЕМІГРАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ
  • ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ, ЄС
  • ЄВРО (EURO)
  • ГЕРОВСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ЮЛІАНОВИЧ
  • ГІРСА ВАЦЛАВ
  • ГОЛОКОСТ
  • ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ ЮРІЙ ЮРІЙОВИЧ
  • ІНТЕРНАЦІОНАЛ КОМУНІСТИЧНИЙ, ТРЕТІЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛ, КОМІНТЕРН
  • ІНТЕРВЕНЦІЯ
  • ІТАЛІЯ, ІТАЛІЙСЬКА РЕСПУБЛІКА
  • КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА
  • ХОРВАТІЯ, РЕСПУБЛІКА ХОРВАТІЯ
  • КЛЕЙСТ ПАУЛЬ-ЛЮДВІГ-ЕВАЛЬД ФОН
  • КЛІНТОН БІЛЛ
  • КОЛАБОРАЦІОНІЗМ, ПОНЯТТЯ
  • КОЛОТИЛО ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ
  • КОМАНДНА ЕКОНОМІКА
  • КОНСТИТУЦІЙНІ ЗМІНИ В СРСР 1944, РОЗШИРЕННЯ ПРАВ СОЮЗНИХ РЕСПУБЛІК СРСР
  • КОНВЕРГЕНЦІЇ ТЕОРІЯ
  • КОВАЧ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ
  • КОЗАК СЕРГІЙ ДАВИДОВИЧ
  • КРИМСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1945, ЯЛТИНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1945
  • КРИВЧЕНЯ ОЛЕКСІЙ ПИЛИПОВИЧ
  • КРУК ГРИГОРІЙ ЯКОВИЧ
  • КУБІЙОВИЧ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ
  • ЛАСКАРЄВ ВОЛОДИМИР ДМИТРОВИЧ
  • ЛАЗАРЕВСЬКИЙ БОРИС ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • ЛЕОНТОВИЧ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ
  • ЛЕЩЕНКО ПЕТРО КОСТЯНТИНОВИЧ
  • ЛИТВИНЕНКО-ВОЛЬГЕМУТ МАРІЯ ІВАНІВНА
  • ЛИЗОГУБ ФЕДІР АНДРІЙОВИЧ
  • ЛЮБАЧІВСЬКИЙ МИРОСЛАВ-ІВАН
  • МАКЕДОНІЯ, РЕСПУБЛІКА МАКЕДОНІЯ
  • МАЛА АНТАНТА
  • МАЛИШКО АНДРІЙ САМІЙЛОВИЧ
  • МАРКСИЗМ ЯК ІДЕОЛОГІЧНА ТЕЧІЯ
  • МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ ІСТОРИКІВ
  • МОЛОТОВ (СКРЯБІН) В'ЯЧЕСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ
  • МУШИНКА МИКОЛА
  • МИКИША ТАРАС МИХАЙЛОВИЧ
  • МИКИТЕЙ ГРИГОРІЙ
  • НАНСЕН ФРІТЬОФ
  • НЕЙЇСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1919
  • НЕНЮКОВ ДМИТРО ВСЕВОЛОДОВИЧ
  • НІМЕЧЧИНА
  • НОВІТНЯ ІСТОРІЯ
  • ОРГАНІЗАЦІЯ З БЕЗПЕКИ І СПІВРОБІТНИЦТВА В ЄВРОПІ
  • ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
  • ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ 1946
  • ПАРИЗЬКІ МИРНІ ДОГОВОРИ 1947
  • ПІВЕНЬ ОЛЕКСАНДР ЮХИМОВИЧ
  • ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНИЙ АЛЬЯНС
  • ПРОМПТОВ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ
  • РОСІЙСЬКА АРМІЯ
  • РОЗБУДОВА НАЦІЇ
  • РУДЕНКО ЛАРИСА АРХИПІВНА
  • РУХ ОПОРУ
  • РИЛЬСЬКИЙ МАКСИМ ТАДЕЙОВИЧ
  • САН-ФРАНЦИСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1945
  • САННІКОВ ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ
  • СЕН-ЖЕРМЕНСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР 1919
  • СЕРБІЯ
  • ШКУРО АНДРІЙ ГРИГОРОВИЧ
  • ШТЕФАН АВГУСТИН ОМЕЛЯНОВИЧ
  • ШУХЕВИЧ РОМАН ОСИПОВИЧ
  • ШУЛЬГИН ВАСИЛЬ ВІТАЛІЙОВИЧ
  • СЛОВ’ЯНОЗНАВСТВО (СЛАВІСТИКА) В УКРАЇНІ
  • СЛОВЕНІЯ, РЕСПУБЛІКА СЛОВЕНІЯ
  • СЛИВИНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • СОЦІАЛІЗМ
  • СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ
  • СТАРЧУК ІВАН ДАНИЛОВИЧ
  • СТАРІНОВ ІЛЛЯ ГРИГОРОВИЧ
  • СТЕЛЕЦЬКИЙ БОРИС СЕМЕНОВИЧ
  • СТОРОЖЕНКО МИКОЛА ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • Т-34, ТАНК
  • ТАРАНОВСЬКИЙ ФЕДІР ВАСИЛЬОВИЧ
  • ТЕГЕРАНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1943
  • ТЕРОР І ТЕРОРИЗМ
  • ТІШКОВ ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • ТРЕТІЙ УКРАЇНСЬКИЙ ФРОНТ
  • ТУМАНСЬКІ
  • ТИМОШЕНКО СТЕПАН ПРОКОПОВИЧ
  • УГОРЩИНА
  • УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918–1919, ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА 1918–1919
  • УКРІПЛЕНИЙ РАЙОН (УР)
  • ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ 1941-1945 РР.
  • ВЕЛИКОДЕРЖАВНИЙ ШОВІНІЗМ
  • ВЕРСАЛЬСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
  • ВЕРСАЛЬСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР
  • ВОЛОШИН АВГУСТИН ІВАНОВИЧ
  • ВРАНГЕЛЬ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ
  • ВСЕВЕЛИКЕ ВІЙСЬКО ДОНСЬКЕ
  • ВИЗВОЛЬНИЙ ПОХІД ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН 1944-1945
  • ЯКИМОВИЧІ
  • ЗБРОЙНІ СИЛИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ (ЗС ООН)
  • ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ 1990–Х РОКІВ
  • ЗЕНЬКІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)