Бібліографічне посилання: Пиріг Р.Я.
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА [Електронний ресурс] . URL: http://www.history.org.ua/?termin=Ukrainska_Derzhava (останній перегляд: 29.03.2024)
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА — офіц. назва держ. утворення, яке функціонувало на теренах України з 29 квітня по 14 грудня 1918. У сучасній науковій і довідковій літературі також вживаються як синонімічні визначення "Гетьманат Павла Скоропадського", "Другий гетьманат", "новітня Гетьманщина". У.Д. постала в результаті інспірованого нім. військ. командуванням у Києві (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918) і схваленого нім. імп. Вільгельмом II перевороту (див. Гетьманський переворот 1918), в якому публічну сторону акції було відведено генерал-лейтенанту П.Скоропадському та його прихильникам. Зміна влади спиралася на консолідацію невдоволених внутр. політикою Української Центральної Ради землевласницьких і промислово-фінансових кіл. Саме їхній представницький з’їзд став формою легітимації гетьман. моделі д-ви, основи якої виводилися з традицій козаччини 17—18 ст. 29 квітня П.Скоропадський "Грамотою до всього українського народу" оголосив себе гетьманом усієї України та задекларував наміри збудувати таку д-ву, яка б забезпечила населенню "спокій, закон і можливість творчої праці". УЦР і земельні к-ти розпускалися, міністри Української Народної Республіки та їхні заступники звільнялися. Управління д-вою гетьман мав здійснювати через призначену ним Раду міністрів Української Держави. Другий документ — "Закони про тимчасовий державний устрій України" — був зводом із 7-ми актів, при написанні яких за основу були взяті статті Зводу законів Російської імперії (1906). Цей комплект нашвидкуруч складених актів упродовж усього періоду існування У.Д. слугував її фактичною конституцією. У сукупності закони були спрямовані на забезпечення щонайбільшого зосередження влади в руках гетьмана. Він отримав виключні повноваження: затверджував закони, призначав і звільняв Раду міністрів, ін. вищих посадовців, ген. суддів, був верховним командувачем армії та флоту, здійснював кер-во зовн. політикою, йому належало право оголошення надзвичайного стану, амністії, надання громадянства тощо. Це відповідало його намірам домогтися "створення сильної влади в особі диктатора — гетьмана". Правління П.Скоропадського як диктаторське розглядали й нім. урядовці. Зокрема, віце-канцлер Ф.Пайєр кваліфікував гетьмана як диктатора, що не визнає комуніст. теорій. У пресі зустрічалися його порівняння з франц. генералом Ж.Буланже і навіть із символом франц. абсолютизму — Людовіком XIV. Л.Троцький називав П.Скоропадського "українським Бонапартом", а В.Ленін охарактеризував Гетьманат як "реставрацію буржуазно-поміщицького монархізму". Однак У.Д. 1918 не мала ознак типової монархії, оскільки була проголошена тимчасовим утворенням до майбутніх виборів у Сейм. Не був Гетьманат і спадковим. У разі важкої хвороби чи смерті глави д-ви влада переходила до тріумвірату верховних правителів, які репрезентували гетьмана, Раду міністрів і Держ. сенат (див. Державний сенат Української Держави 1918). Реалізація повноважень глави д-ви та уряду істотно обмежувалася нім. окупаційною адміністрацією в Україні. В умовах відсутності представницької гілки влади Рада міністрів виконувала функції органу вищої законодавчої і виконавчої влади. Очолюваний відомим земським діячем, полтав. поміщиком Ф.Лизогубом уряд складався з досвідчених адміністраторів, земських діячів, відомих науковців, переважно членів Конституційно-демократичної партії. На посади губернських і повітових старост були призначені поміщики, військові, суд. діячі, схильні до реставрації дореволюц. порядків. Надзвичайно широкі повноваження мало МВС, яке спочатку очолював прем’єр, а згодом — відомий правник І.Кістяківський. У його складі діяв департамент держ. варти, який поєднував функції дореволюційних поліції і жандармерії (див. Державна варта Української Держави 1918). П.Скоропадський планував проведення низки кардинальних соціально-економічних перетворень ліберально-консервативного спрямування. Провідне місце серед них займала земельна реформа. Головою комісії з її проведення став міністр земельних справ, авторитетний харків. земський діяч В.Колокольцов. Принципові засади аграрної реформи передбачали "відчуження земель по дійсній їх вартості від великих земельних власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів". П.Скоропадський цілком усвідомлював, що аграрна реформа мала не лише розв’язати земельне питання, а й створити потужну соціально-політ. базу гетьман. режиму, забезпечити лад і спокій у країні, а також виконання продовольчо-сировинних зобов’язань перед союзниками. Однак вірне з теор. погляду положення про непорушність права приватної власності в конкретно-істор. умовах тогочасної України створило значні бар’єри на шляху реалізації іманентно прогресивної аграрної реформи. Поміщицтво отримало юрид. підстави для відновлення земельно-майнової власності, необмеженого відшкодування заподіяних йому збитків, інспіруючи сел. опір, партизан. війну, масове невдоволення владою окупантів і гетьмана. Укр. селянство, розбещене спокусами безоплатної "соціалізації" землі, психологічно не було готове викладати за неї свої кровні кошти. До того ж нетривкість гетьман. режиму, підтримуваного окупаційними військами, потенційно містила в собі можливість нових владних змін, а відтак — і втрати куплених селянами земель. У питаннях проведення аграрної реформи гетьман не мав підтримки політ. партій — ані лівих, ані правих. Перші не сприймали Гетьманат ідейно і готувалися до його повалення, другі стояли на сторожі інтересів великих землевласників. Земельна реформа дістала ґрунтовне законодавче забезпечення, проте так і не була реалізована. Налагодження продовольчої справи виявилось однією з найскладніших проблем екон. розвитку У.Д. Крім необхідності постачання харчових продуктів на внутр. ринок, гетьман. уряд перебрав зобов’язання УНР відправити Центр. д-вам до кінця липня 1918 60 млн пудів хліба. Загроза зриву експортних поставок постійно тяжіла "дамокловим мечем" над правлінням П.Скоропадського. Попри наявність в укр. селі значних продовольчих ресурсів заготівельні операції проводилися досить повільно. У багатьох пром. центрах почали виявлятись ознаки продовольчих труднощів, перебої з постачанням хліба. Управам окремих міст доводилося запроваджувати нормування продажу хлібовиробів і карткову систему. П.Скоропадський був змушений відправити у відставку главу мін-ва продовольства Ю.Соколовського, замінивши його енергійнішим і рішучішим С.Гербелем. Новий міністр на третину скоротив апарат відомства, розширив мережу заготівельних контор, поставки на експорт зосередив у пд. районах зерновиробництва, ліквідував заборони на вільний продаж багатьох харчових продуктів. Це привело до насичення продовольством внутр. ринку, вгамувало спекуляції, активізувало поставки хліба і сировини до Німеччини та Австро-Угорщини. Загалом продовольча справа була джерелом найбільших видатків держ. бюджету — 1252 млн карбованців. Суд. гілка влади в умовах Гетьманату зазнала істотних змін порівняно з часами УНР, еволюціонувавши у бік відновлення дореволюц. системи судочинства. Замість Ген. суду УНР був утворений Державний сенат Української Держави — найвищий суд. орган, діяльність якого регламентувалася актами Рос. імперії. Орієнтація на суд. систему царських часів виявилася й у відновленні судових палат — Київської, Харківської та Одеської. Для забезпечення їх функціонування поновлювалася чинність рос. закону від 3 липня 1914. Відсутність достатньої кількості місц. правників, нерозвиненість власної законодавчої бази, широке залучення працівників колиш. рос. суд. установ, діяльність нім. і австрійс. військово-польових судів об’єктивно підривали засади формування Гетьманату не тільки як правової, а й нац. д-ви. Як професійний військовий П.Скоропадський усвідомлював значення нац. збройних сил, проте був зв’язаний забороною нім. сторони мати регулярну армію. Військ. мін-вом, очолюваним ген. бунчужним О.Рогозою, були сформовані лише кадри 8-ми територіальних корпусів, гетьман. гвардія — Сердюцька д-зія, зберігалися штаби мор. сил, озброєні підрозділи залізничної та кордонної варти загальною чисельністю до 60 тис. осіб. У рамках антибільшовицького альянсу У.Д. брала участь у формуванні Південної, Північної та Астраханської армій, надаючи кадри, озброєння та кошти. П.Скоропадський виношував ідею відродження козацтва — привілейованої національно-соціальної верстви у формі військ. орг-ції, особисто відданої гетьманові. Однак ця законодавча ініціатива глави д-ви зустріла серйозний опір Ради міністрів, яка двічі повертала законопроект на доопрацювання. Закон "Про відновлення українського козацтва" був затверджений лише у жовтні 1918 і не був утілений у життя. Ефективнішою була діяльність уряду у фінансово-фіскальній сфері. Очолюване А.Ржепецьким мін-во фінансів домоглося введення та зміцнення нац. валюти, функціонування Держ. скарбниці, відновлення держ. цукрової та горілчаної монополії, заснування Укр. держ. банку, налагодження митної та податкової служби тощо. Завдяки впровадженню цих заходів держ. прибутки склали бл. 3,2 млрд крб. Політика в гуманітарній сфері була спрямована на еволюційне поглиблення процесів українізації, започаткованих УЦР. Завдяки зусиллям міністра освіти і мист-в М.Василенка було введено обов’язкове вивчення укр. мови, літератури, історії та географії України в усіх середніх школах. У Харків. та Новорос. ун-тах (нині Харківський національний університет та Одеський національний університет), Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька були створені кафедри українознавства. Колишні рос. виші були оголошені укр. державними. Науковці отримали право захисту дисертацій укр. мовою. Були засновані Укр. Київ. держ. ун-т і Кам’янець-Подільський державний університет, Укр. АН (нині Національна академія наук України), держ. архів, низка культурно-мистецьких установ. Зовнішньополіт. курс Гетьманату, діяльність МЗС на чолі з Д.Дорошенком значною мірою визначалися союзницькими відносинами з д-вами Четверного союзу. Саме у Берліні (Німеччина), Відні, Стамбулі та Софії (Болгарія) діяли посольства У.Д. Загалом у зарубіжних країнах функціонували понад 20 дипломатичних установ різного рівня. Із травня по жовтень 1918 тривали мирні переговори з РСФРР, які не дали істотних результатів. Відносини із Всевеликим Військом Донським мали міждерж. характер та були підкріплені низкою політико-екон. угод. П.Скоропадський домагався приєднання Криму та володіння Чорномор. флотом і у вересні 1918 отримав на це згоду кер-ва Німеччини, проте розвиток міжнар. ситуації не дав можливості реалізувати ці наміри. Повної невдачі зазнав Гетьманат у справі Холмщини і Східної Галичини. Австро-Угорщина не тільки не ратифікувала Брестський мирний договір УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918, а й домоглася сприяння нім. МЗС у знищенні таємних протоколів до нього, включно з примірником укр. сторони. За умов відсутності представницького органу влади важливим атрибутом громадянського суспільства мали виступати органи місц. самоврядування. Обрані за законом Тимчасового уряду від 17 травня 1917, вони уособлювали демократ. здобутки постцаристського сусп-ва. Водночас для гетьмана, який планував ліберальну земельну та ін. реформи, базовані на праві приватної власності, важливо було очистити місц. зібрання та управи від соціаліст. елементів. Були утворені комісії з перегляду законів про земське і міське самоврядування. Підготовлені ними проекти законів передбачали суттєві цензові обмеження: вікові — 25 років, осілості — 1 рік, соціально-фахові — не допускалися до участі у виборах військовослужбовці, студенти, ченці, працівники суду, прокуратури та ін. Попри протести громадськості обидва закони були затверджені гетьманом. Уряд розробив графік виборчої кампанії. Проте внутрішньополіт. ситуація не дала змоги її провести. Підготовка скликання Держ. сейму, не раз задекларована П.Скоропадським, зупинилася на стадії розробки проекту закону про його вибори. Проголошене гетьманом концептуальне положення про примат права приватної власності на практиці обернулося репресіями проти селян, якими поміщики за допомогою озброєних найманців і німецько-австрійс. загонів намагалися повернути землю, худобу, реманент та ін. майно. Такі дії землевласників викликали масовий спротив укр. селянства, що вилився у широкий повстансько-партизан. рух, спрямований не лише проти поміщиків і німецько-австрійс. окупантів, а й проти держ. влади, уособлюваної гетьманом. Потужним проявом антивладних, антиокупантських настроїв селянства стало повстання на Київщині (див. Звенигородське збройне повстання 1918). Значна частина Київщини опинилася під владою повстанців, які виявили чималу здатність до самоорганізації: створення штабів, проведення мобілізацій, встановлення місц. самоврядування. Майже два місяці 30-тис. армія повсталих вела бої з 3-ма д-зіями німців і підрозділами гетьман. військ. На поч. серпня 1918 осн. маса озброєних повстанців залишила Київщину, форсувала Дніпро і через Полтавщину та Чернігівщину, зазнаючи чималих втрат, вийшла в "нейтральну зону", де згодом частина з них приєдналася до більшовицьких військ. формувань. Влітку 1918 повстанський рух з різною мірою інтенсивності охопив майже всі регіони України. Наступ на соціальні права залізничників, заборгованість по зарплаті, утиски професійних спілок викликали в їхньому середовищі масове невдоволення і призвели в серед. липня до Всеукраїнського страйку залізничників 1918. Спочатку претензії страйкарів зводилися до виплати заборгованості по зарплатні за червень включно, збільшення хлібного пайка, визнання залізничної профспілки тощо. Згодом додалися й політ. гасла. Міністр шляхів сполучень Б.Бутенко вдався до масових звільнень. Набули поширення арешти, віддання до нім. військово-польових судів, висилка за межі України. Проте стійка позиція центрального і місцевих страйкових к-тів, висока організованість і налагоджений зв’язок дали залізничникам змогу протягом майже місяця продовжувати важке протистояння. На внутрішньополіт. ситуацію в Україні значний вплив справляли представники рос. політ. істеблішменту, які перебралися до Києва, втікаючи від більшовицьких переслідувань. У різний час тут перебували В.Кривошеїн, В.Пуришкевич, П.Мілюков, В.Гурко, О.Бобринський та ін. правоконсервативні, монархічно налаштовані діячі. В жовтні 1918 кілька десятків колиш. членів Державної думи Російської імперії та Держ. ради Рос. імперії створили в Києві Раду держ. об’єднання Росії. П.Скоропадський ще навесні 1917 подолав власні монархічні переконання, однак у його близькому оточенні перебували лідери київ. монархістів Ф.Безак, О.Долгоруков, В.Кочубей та ін. Між владною верхівкою Гетьманату і лідерами рос. політ. сил в Україні склався певний статус-кво, базований на спільній антибільшовицькій платформі. Однак в умовах перемоги Антанти у Першій світовій війні їхня представницька делегація в Яссах (Румунія) виступила єдиним фронтом проти збереження укр. державності. Укр. соціаліст. партії, національно орієнтовані орг-ції відразу після квітневого держ. перевороту склали легальну опозицію гетьман. правлінню. Вони домагалися українізації складу уряду, демократизації сусп. життя, скасування цензури, припинення утисків органів самоврядування. У жовтні 1918 кілька представників досить поміркованої Української партії соціалістів-федералістів дістали міністерські посади. Однак їхня 3-тижнева праця не справила істотного впливу на політику уряду. В умовах очевидної поразки Четверного союзу в I світ. війні П.Скоропадський у серед. листопада 1918 змінив зовнішньополітичний курс на укладення федерації з небільшовицькою Росією, а новим прем’єром став діяч проантантівських переконань С.Гербель. Очолюваний В.Винниченком Український національний союз оголосив початок повстання проти гетьман. влади та утворив Директорію як орган кер-ва збройною боротьбою. У П.Скоропадського не знайшлося військ. сил для придушення широкомасштабного повстанського руху. Певна частина командного складу підтримала Директорію, а більшість стала на службу Добровольчій армії. Останніми захисниками столиці У.Д. виявилися наймані рос. офіцерські дружини. 14 грудня 1918 П.Скоропадський офіційно зрікся гетьман. посади, наголосивши: "Бог не дав мені сили справитися із цим завданням". Того ж дня уряд прийняв постанову про складання повноважень і передачу влади Директорії. У.Д. (Гетьманат П.Скоропадського) можна кваліфікувати як авторитарно-бюрократичний режим, породжений складним і суперечливим перебігом революц. процесів. Характерні риси У.Д. — надзвичайні повноваження глави д-ви, відсутність представницького органу влади, поєднання в уряді виконавчих і законодавчих функцій, вузька соціальна база, тимчасовий характер правління, владні прерогативи якого були відчутно обмежені німецько-австрійс. окупацією. Сім із половиною місяців функціонування Гетьманату уособлювало окремий консервативний етап Української революції 1917—1921. |