ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1    Том (Україна - Українці) Кн. 2
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

УКРАЇНІЗАЦІЇ ПОЛІТИКА

  Бібліографічне посилання: Бондарчук П.М., Даниленко В.М. УКРАЇНІЗАЦІЇ ПОЛІТИКА [Електронний ресурс] . URL: http://www.history.org.ua/?termin=Ukrainizatsii_polityka (останній перегляд: 28.03.2024)
УКРАЇНІЗАЦІЇ ПОЛІТИКА

УКРАЇНІЗАЦІЇ ПОЛІТИКА — політика РКП(б)—ВКП(б) в 1920—30-ті рр., спрямована на нейтралізацію національно-визвол. прагнень укр. народу та зміцнення більшовицької влади в УСРР. Передбачала використання нац. кадрів у рад., парт. і громад. установах і орг-ціях, розширення ідеологічного впливу комуніст. партії на укр. сусп-во засобами використання української мови та сприяння "пролетарським елементам" у нац. к-рі. Була складовою "коренізації", проголошеної XII з’їздом РКП(б) (1923) офіц. політ. курсом після утворення унітарного СРСР і фактичної ліквідації міжнар. правосуб’єктності нац. республік. Рад. "українізація" істотно відрізнялася як від попередньої українізаційної політики та практики Української Центральної Ради, Української Держави і Директорії (див. Українізація доби визвольних змагань 1917—1921), так і від українізаційних заходів, до яких вдавалися національно-демократ. сили періоду існування царської Росії. За доби царату боротьба за укр. нац. справу велася переважно в культ. сфері: за школу з укр. мовою навчання, україномовний друк тощо. Укр. нац. уряди вживали термін "українізація" для позначення процесів "дерусифікації" (І.Огієнко), повернення народу до рідної мови та к-ри, власних істор. традицій і, головне, до власної державності. Рад. політика "українізації" була для більшовицького кер-ва одним із засобів зміцнення влади, а не метою діяльності. Вона не передбачала розвиток укр. к-ри на засадах загальнолюдських цінностей, створення суверенної укр. д-ви. Імперська за змістом д-ва не була рушійною силою в укр. нац. піднесенні 1920-х рр.

Гол. причиною рад. "коренізації" було намагання більшовиків перетягнути укр. нар. маси на свій бік, адже під час українсько-рос. протистояння 1917—21 більшість українців віддавали перевагу нац. гаслам. Національно-визвол. рух продовжував існувати в закритих формах і після закінчення війни, погрожуючи вирватися назовні. Серед причин, що змусили більшовиків піти на істотні нац. поступки, були й причини екон. характеру. Запровадження "воєнного комунізму" повернуло країну до часів т. зв. натурального госп-ва, наслідком чого стала деградація екон. системи. Щоби врятувати ситуацію, було проголошено нову економічну політику. В Україні, що відігравала значну роль у постачанні центр. районів Росії продуктами харчування, місце централізованої системи постачання зайняла торгівля. Тому владі потрібно було заспокоїти розбурхане подіями 1917 — 1920-х рр. селянство, яке було гол. виробником продуктів харчування. Не останню роль на шляху переходу до початку здійснення реформ у сфері нац. політики відіграли й зовнішньополіт. обставини. Надій на світ. революцію в міру стабілізації міжнар. обставин ставало дедалі менше. Тому увагу було спрямовано на національно-визвол. рухи, які могли би призвести до виникнення революц. ситуацій у капіталіст. країнах. До того ж, зважаючи на те, що частина територій, населених українцями, входила до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії, рад. уряд був не проти, щоби використати укр. населення як революц. елемент.

Певну роль у зміні більшовицької тактики щодо нац. питання мало те, що його справедливе розв’язання належало до осн. декларацій марксизму, а позаяк СРСР був у очах багатомільйонних нар. мас утіленням саме марксистських поглядів, то довго ігнорувати нац. питання означало втратити свій, такий привабливий, образ. Перехід до політики "коренізації" був і частиною компромісу в питанні утворення унітарної рад. д-ви — СРСР. Не надаючи політ. і екон. прав республікам, центр. уряд пішов лише на поступки в національно-культ. сфері. Серед причин, які офіційно проголошувалися на сторінках парт. і рад. преси, було намагання наблизити русифіковане місто до укр. села, налагодити тісніший зв’язок робітн. класу та селянства і таким чином сприяти стабільності укр. сусп-ва, що було необхідною передумовою для побудови "комуністичного майбутнього". Важливу роль відіграли також суб’єктивні фактори. Нац. питанням спекулював ряд керівників центр. влади. Під час внутрішньопарт. боротьби вони намагалися притягнути на свій бік більшовиків нац. республік, у першу чергу українських.

Першими урядовими документами, що мали вагоме значення для здійснення "українізації" в УСРР, стали декрет РНК УСРР "Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" від 27 липня 1923 і постанова ВУЦВК та РНК УСРР "Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови" від 1 серпня 1923. Ці акти стали правовою базою практичної реалізації нац. політики. Вони підтвердили рівність мов, але також визнали необхідність надання допомоги в розширенні сфери вживання укр. мови. Згідно з постановою ВУЦВК та РНК УСРР укр. мова як мова більшості населення ставала провідною для офіц. відносин. Водночас рос. мова була визнана однією з найпоширеніших мов на території України. Термін "найпоширеніша мова" або "загальновживана" використовувався замість небажаного терміна "державна мова". У постанові ВУЦВК та РНК УСРР від 1 серпня 1923 передбачалося перевести на укр. мову діловодство держ. органів та установ. Там, де рос. мова була поширенішою, вона могла вживатися для зносин губернських органів із центр. владою і між собою; дозволялися російськомовні зносини й на рівні районних органів за зазначених вище обставин. Якщо врахувати ступінь русифікації пд. та сх. частин України, рос. мова залишалася мовою офіц. зносин на місц. рівні на значній частині України. Відповідно до постанови "Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови" ніхто з громадян не міг бути прийнятий на держ. службу, якщо не володів обома найпоширенішими мовами. Для вивчення укр. мови співробітниками держ. установ планувалося створити курси з 3- і 9-місячними термінами навчання. Постановою також передбачалася українізація судочинства. 30 квітня 1925 була ухвалена нова постанова ВУЦВК та РНК УСРР "Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату", в якій встановлювався конкретний термін переходу на укр. мову — 1 січня 1926 — і доповнювалися та розвивалися положення попередньої постанови від 1 серпня 1923.

Українізаційні заходи проводилися в різних сферах і, зокрема, у самій КП(б)У. Спеціально створена комісія ЦК зазначала, що ЦК КП(б)У вважає за необхідне при проведенні практичних заходів виходити із принципу фактичної, а не формальної рівності націй, що мало підвищити соціальний статус укр. мови. Рекомендації комісії були прийняті червневим (1923) пленумом ЦК КП(б)У. Пізніше ці рішення були доповнені квітневим (1925) і червневим (1926) пленумами ЦК КП(б)У, які переносили акценти з українізаційної роботи з сільс. місцевості у міста та пром. райони. У результаті цих заходів на серед. 1926 кількість українців у партії зросла до 47 % порівняно з 23,7 % на початку 1923.

Широке поле для українізаційної діяльності мала сфера к-ри, де були зроблені певні кроки для забезпечення розвитку укр. літератури, мист-ва, освіти, науки. В основі ліберальної коренізаційної політики у сфері к-ри лежали дві концепції. До першої належить визнання того, що в деяких галузях не потрібна більшовицька догма. Це визнання було найповнішим у сфері мов, де були відкинуті спроби вважати рос. мову більшовицькою та було визнано, що пролетарською мовою може бути й українська, й польська, й ін. мови. В основі ін. концепції лежала переконаність як В.Леніна, так і Й.Сталіна в тому, що, поки рад. д-ва слабка, вона мусить шукати підтримку в небільшовицьких лавах, і потрібно йти на поступки аж доти, поки вони не зачіпають осн. питань більшовицької догми. Рад. політика "українізації" в культ. сфері базувалася на прийнятті відмінностей України як регіону не лише в її мові, культ. розвитку тощо, а й у проблемах, пов’язаних із буд-вом соціаліст. д-ви, що відрізнялися від подібних проблем ін. регіонів. Зокрема, в Україні селянин мав набагато більше значення для успіху рад. програми. Тому для розвитку укр. к-ри важливим для партії був не лише акцент на сільс. аспектах к-ри, а й прагнення до того, щоби вияв укр. культ. форм сприяв зміцненню зв’язків між робітниками і селянами.

Українізаційна програма була застосована й у сфері освіти. Декретом РНК УСРР від 27 липня 1923 було проголошено заходи з "українізації" шкільно-виховних і культурно-освіт. установ. 1929 бл. 92 % дітей відвідували україномовні школи 1-го концентру (у педагогіці концентри — ступені освіти, пов’язані єдністю змісту; викладання предмета ділиться на 2 концентри, причому 2-й має більші складність та обсяг). Були здійснені заходи й у сфері "українізації" вишів. Вагомих успіхів було досягнуто в "українізації" друку. На поч. 1932 укр. мовою в УСРР виходило 336 газет, російською — 13, мовами нац. меншин — 33. Заг. тираж книг 1931, що виходили укр. мовою, становив 87,3 %, російською — 9,3, ін. мовами — 3,4 %.

Українізаційні заходи також зачепили армію — у серпні 1923 було запроваджено територіальну систему комплектування війська, що істотно вплинуло на його нац. склад. Завдяки тому, що територіальні частини формувалися переважно з місц. жителів, вони поступово переходили з рос. мови на українську.

Робилися спроби розпочати українізаційну роботу серед робітників, принаймні ця діяльність теоретично допускалася вже на поч. 1925. Резолюція квітневого (1925) пленуму ЦК КП(б)У наголошувала, що партія мусить прагнути до того, щоб увесь робітн. клас України (не зважаючи на нац. належність) оволодів укр. мовою. Партія мала роз’яснити робітникам, що "українізація" є завданням усього робітн. класу України загалом. І хоча червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 у своїй резолюції пом’якшив це положення, виступивши проти примусового вивчення укр. мови російськомовними робітниками, проте здійснення українізаційних заходів відчутно вплинуло на робітн. середовище. Укр. мовою велася значна частина культосвітньої роботи, діяли гуртки для вивчення укр. мови. Попри обмеженість рад. політика "українізації" і стихійна "народна українізація" відіграли значну роль у розвитку укр. к-ри, поверненні багатьох зрусифікованих українців до рідних джерел — укр. мови та к-ри, істор. коріння, традицій, ментальності.

"Українізація" також проводилася поза межами УСРР, зокрема в Курській і Воронезькій областях, на Пн. Кавказі, у Пн. Казахстані, Сибіру, на Далекому Сході, тобто у тих регіонах, які були історично населені українцями.

Поставши як вимушена певними обставинами, "українізація" зумовила цим перебіг свого розвитку. Вона була запрограмована здійснюватися у певних межах, вихід за які кваліфікувався як бурж. націоналізм. Однак під впливом національно-культ. руху, який охоплював мільйони людей і якому вона сама надавала сили і підтримувала його певними правовими гарантіями, політика "українізації" вийшла за передбачувані межі. Національно-культ. рух став каталізатором рад. "українізації", підштовхував держ. апарат і комуніст. партію до проведення українізаційних заходів. У 1920-х рр. в УСРР постали дві "українізації" — офіційна й народна, що відбувалися паралельно і впливали одна на одну. Перша кваліфікувалася парт. кер-вом як "більшовицька", друга — як "петлюрівська".

Значний вплив на хід реалізації рад. українізаційної програми мали й міграційні процеси. Неп як політика, спрямована на відбудову економіки, спричинив активізацію переселення сільс. україномовного населення до міст, що сприяло дерусифікації останніх. У процесі бурхливого культ. розвою почала формуватися тенденція нетерпимості до централізації й уніфікації культ. життя, одним з наочних прикладів якого стало гасло М.Хвильового "Геть від Москви!".

На поч. 1930-х рр. методи здійснення політики "українізації" були змінені. В умовах кризи, яка змусила Кремль припинити черговий комуніст. штурм, влада відмовилася від співробітництва з прихильниками національно-культ. відродження. Гол. небезпекою для партії було оголошено "буржуазний націоналізм" і передусім — "український буржуазний націоналізм". Небажані для партії процеси в нац. сфері кваліфікувалися як "петлюрівська українізація". 1932 "українізація" за межами УСРР була припинена. В УСРР вона продовжувалася, проте супроводжувалася боротьбою зі "скрипниківщиною" (див. М.Скрипник). Кампанія проти "скрипниківщини" була проголошена боротьбою з "націоналізмом", "петлюрівщиною". Було прийнято курс на здійснення виключно "більшовицької українізації". Національно-культ. процеси перейшли під повний контроль влади. Процеси "вкорінення" влади в УСРР продовжувалися. 1937 частка українців у КП(б)У становила 60 %.

Наприкінці 1930-х рр. влада остаточно порвала з "українізацією". Остання, як тимчасовий тактичний крок для зміцнення позицій комуніст. партії в Україні, вже виконала свої функції. Рад. влада міцно контролювала всі сфери життя, а "українізація" перешкоджала подальшій централізації й уніфікації сусп-ва. Тому розгорнулися зворотні процеси: набула сили політика русифікації.


Література:
  1. Майстренко И. Национальная политика КПСС в ее историческом развитии. Мюнхен, 1978
  2. Бондарчук П.М. Національно-культурна політика більшовиків в Україні на початку 1920-х років. К., 1998
  3. Єфіменко Г.Г. Національна політика керівництва ВКП(б) в Україні 1932—38 рр. (освіта та наука). К., 2000
  4. Його ж. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932—1938). К., 2001
  5. Бондарчук П.М. Політика українізації і профспілки в УСРР (1920-ті рр.). К., 2002
  6. Політика коренізації в радянській Україні (1920—1930-і рр.): науково-допоміжний бібліографічний покажчик. К., 2003
  7. «Українізація» 1920—30-х років: передумови, здобутки, уроки. К., 2003
  8. Борисенок Е. Феномен советской украинизации: 1920—1930-е годы. М., 2006
  9. Національне питання в Україні XX—XXI ст.: історичні нариси. К., 2012
  10. Кульчицький С. Червоний виклик: історія комунізму в Україні від його народження до загибелі, кн. 2. К., 2013
  11. Тері М. Імперія національного вирівнювання: нації та націоналізм у Радянському Союзі. (1923—1939). К., 2013
  12. Velychenko S. Painting Imperialism and Nationalism Red: The Ukrainian Marxist Critique of Russian Communist Rule in Ukraine, 1918—1925. Toronto—Buffalo—London, 2015

Посилання:
  • ДИРЕКТОРІЯ, ДИРЕКТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
  • ХВИЛЬОВИЙ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ
  • КОРЕНІЗАЦІЯ
  • ЛЕНІН ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ
  • НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
  • ОГІЄНКО ІВАН ІВАНОВИЧ
  • РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
  • СКРИПНИК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • СРСР, СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
  • УКРАЇНСЬКА МОВА
  • УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА (УЦР)
  • УКРАЇНІЗАЦІЯ ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1917–1921
  • ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ

  • Пов'язані терміни:
  • БАЛИЦЬКИЙ ВСЕВОЛОД АПОЛЛОНОВИЧ
  • ДАЛЕКОСХІДНІ ПОСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ
  • ДАНИЛЕНКО ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ
  • ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ В СПРАВАХ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШОСТЕЙ В УКРАЇНІ
  • ДРУКАРСТВО І КНИГОВИДАННЯ В УКРАЇНІ
  • ЕРАСТОВ СТЕПАН ІВАНОВИЧ
  • ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ
  • ГОЛУБЕНКО ПЕТРО
  • ІМПЕРІЯ
  • ІНТЕЛІГЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА
  • ІСТОРІЯ ПРЕСИ В УКРАЇНІ
  • КАГАНОВИЧ ЛАЗАР МОЙСЕЙОВИЧ
  • ХАРКІВСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ
  • ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.КАРАЗІНА
  • ХВИЛЬОВИЙ МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ, КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ
  • КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ
  • КОРЕНІЗАЦІЯ
  • КОРОТЧЕНКО ДЕМ'ЯН СЕРГІЙОВИЧ
  • КРАЄЗНАВСТВО, КРАЄЗНАВСТВО ТА КРАЄНАВСТВО ІСТОРИЧНЕ
  • КРАВЧЕНКО ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ
  • КРИЧЕВСЬКИЙ ФЕДІР ГРИГОРОВИЧ
  • КУДРЯ ДАНИЛО ЄВМЕНОВИЧ
  • КВІРІНГ ЕМАНУЇЛ ЙОНОВИЧ
  • ЛЕБІДЬ ДМИТРО ЗАХАРОВИЧ
  • ЛІКВІДАЦІЯ НЕПИСЬМЕННОСТІ (ЛІКНЕП), КАМПАНІЇ ЛІКНЕПУ В УСРР–УРСР
  • ЛІТЕРАТУРНА ДИСКУСІЯ 1925–1928: ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ
  • МАЗЛАХ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМ
  • НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ
  • ПЕТРУШЕВИЧ ЄВГЕН ОМЕЛЯНОВИЧ
  • РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
  • ШУМСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ЯКОВИЧ
  • СКРИПНИК МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • СРСР, СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК
  • УКРАЇНОЗНАВСТВО, ТЕРМІН
  • УКРАЇНЦІ
  • УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС 1928
  • ВОЛИНЯК ПЕТРО
  • ВСЕУКРАЇНСЬКА СПІЛКА КРАЄЗНАВЦІВ
  • ВИЩА ОСВІТА В УКРАЇНІ
  • ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ В УСРР 1920–1930-Х РОКІВ
  • ЗАТОНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)