Бібліографічне посилання: Войтович Л.В.
СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ ГЕРМАНСЬКОЇ НАЦІЇ [Електронний ресурс] . URL: http://www.history.org.ua/?termin=Sviaschenna_Rymska (останній перегляд: 29.03.2024)
СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ ГЕРМАНСЬКОЇ НАЦІЇ
"СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ ГЕРМАНСЬКОЇ НАЦІЇ" (Sacrum imperium Romanum nationis Germanicae) — політ. об’єднання конфедеративного типу, яке існувало в Зх. Європі 962—1806. Заснована 962 нім. королем Оттоном I після підпорядкування Пн. та Центр. Італії. Цей акт тлумачився як відродження імперії Каролінгів, заснованої королем франків Карлом I Великим, а нова імперія проголошувалася наступницею Рим. імперії (див. Рим Стародавній). Тому 962—1508 нім. королі отримували титул імператорів тільки після коронації в Римі (Італія). Перші імператори носили титул "imperator augustus", із 1034 з’явилася назва "Romanum imperium", а з часів Фрідріха I Барбаросси імперія стала називатися "Священною", що мало підкреслити її характер як універсальної християн. імперії. Перші імператори намагалися утворити сильну централізовану д-ву з претензіями на світ. панування. Але самі нім. королі, які ставали імператорами, обиралися на райхстагах (з’їздах імперських князів, які зберегли владу в своїх уділах). У боротьбі із сепаратизмом імперських князів імператори спиралися на допомогу князів Церкви, якими ставили своїх родичів, через що йшли на створення церк. князівств. Боротьба з рим. папами за інвеституру (право призначати архієпископів, єпископів і абатів), яку імператори в 2-й пол. 11 — 12 ст. програли, призвела не тільки до втрати церк. князівств, але й до закріплення світських князівств за регіональними династіями. В результаті у складі імперії опинилося більше 200 політ. утворень, кожне з яких мало ознаки феод. д-ви (королівств, герцогств, князівств, маркграфств, пфальцграфств, ландграфств, церк. ленів і вільних імперських міст). Деякі з них дробилися, а потім знову об’єднувалися. Боротьба за королів. та імператорський трон між регіональними династіями особливо загострилася у 12—13 ст., коли майже всі імперські лени розділилися на гіббелінів (прихильників сильної імператорської влади, яку уособлювали представники династії Гогенштауфенів) та гвельфів (прихильників їхніх суперників Вельфів, які спиралися у своїй боротьбі на підтримку рим. пап). Гвельфи, особливо в Італії, також отримали підтримку торгово-ремісничих міст, які боролися за самоурядування, проти чого спочатку рішуче виступала імператорська влада. Спочатку імперія, претендуючи на світ. панування, намагалася максимально розширити свої володіння. Були приєднані королівство Бургундія (1032—34), землі полабських і поморських слов’ян, королівство Чехія. Робилися спроби підпорядкування Угорщини та Польщі. Останньому активно протидіяли київ. князі, підтримуючи в Угорщині та Польщі тих правителів, які противилися натиску імперії. Київ. кн. Ярослав Мудрий фактично врятував Польщу від розвалу і поглинання імперією, скріпивши союз із нею шлюбами Марії Володимирівни (Добронєги Володимирівни) з Казимиром I, сином короля Мешка II (1041), та Ізяслава Ярославича з Гертрудою-Олісавою, його сестрою (1042). Не добившись прямого союзу з імператором, Ярослав Мудрий став впливати на імперську політику через сильніших імперських князів, союзи з якими були скріплені відповідними шлюбами. Цю практику продовжили його наступники. 1089 імп. Генріх IV одружився з Євпраксією Всеволодівною, дочкою київського кн. Всеволода Ярославича. Але невдовзі імператриця стала жертвою інтриг Вельфів, і шлюб розпався 1093. У боротьбі з папами та Вельфами Гогенштауфени намагалися утворити спадковий домен, спираючись на який, вони могли б отримати перевагу. Таким доменом стало Сицилійське королівство. Найближчим до створення потужної централізованої імперії був Фрідріх I Барбаросса. Його випадкова загибель на початку 3-го хрестового походу зупинила цей процес. За допомогою невідомого на ім’я імператора (імовірно, Фрідріха I або Генріха VI Гогенштауфена) повернув собі галицький престол кн. Володимир Ярославич. Після падіння Гогенштауфенів імперські князі довший час намагалися обирати королями незначних князів, які б не могли претендувати на створення унітарної д-ви. Тому з 2-ї пол. 13 ст. нім. королі навіть не могли організувати коронаційного походу в Рим. Розширення кордонів імперії зупинилося, а її вплив в італ. землях став номінальним. Але врешті обраний нім. королем герцог Люксембургу Генріх VII зумів коронуватися в Римі і забезпечити синові успадкування чеського престолу. Проте злет династії Люксембургів і пов’язане з ним піднесення імперії були короткочасними. Невдала політика імп. Сигізмунда перекреслила всі здобутки його попередників. Із 1438 нім. королями стали Габсбурги, які утримали за собою престол, перетворивши його на спадковий. Одружившись 1496 з іспанською інфантою Хуаною Божевільною, Філіпп I Красивий Габсбург 1504 успадкував Іспанію, а з нею — і Сицилію, Неаполь, Нідерланди, Франш-Конте та амер. й афр. колонії. Більшістю цих територій Габсбурги володіли до 1700. Однак сама імперія все більше перетворювалася на конгломерат територіальних князівств чи конфедерацію, яка не мала ні єдиного законодавства, ні єдиних фінансів, ні спільного війська. Спроби утворити спільні органи були невдалими. Намагаючися зберегти імперію будь-якою ціною, Габсбурги йшли на компроміси на користь територіальних князів, погоджуючись на обмеження частини повноважень імператора райхстагом. Райхстаг імперських князів не мав механізмів реалізації своїх рішень. Вже 1201 Папа Римський Інокентій III за пропозицією Вельфів пропонував обмежити число виборців, які мали право обирати короля, трьома світськими та трьома духовними князями. Пізніше ця колегія була збільшена до семи. Карл IV Люксембург Золотою буллою 1356 визначив число і права цих князів-курфюрстів (або електорів) та процедуру виборів. Право обирати імпера- торів отримали архієпископи Майнцький, Трірський та Кельнський, король Чехії, маркграф Бранденбургу, герцог Саксонії і пфальцграф Рейнланду. 1489 райхстаг розділили на 3 курії, з яких першу утворили курфюрсти. 1623 курфюрстами стали герцоги Баварії, змінивши пфальцграфів, які повернули собі це достоїнство 1648 (1777 обидва курфюрства об’єдналися). 1692 курфюрством став Ганновер, а 1803 — Вюртемберг, Баден, Гесен-Касель та Зальцбург.Реформація розділила імперських князів на два табори. Північнонім. князі-протестанти почали орієнтуватися на Гогенцоллернів, які об’єднали Бранденбург і Пруссію й 1701 отримали королів. титул. За Вестфальським миром 1648, який завершив Тридцятирічну війну 1618—48, за територіальними князівствами було закріплено повний суверенітет у внутр. і зовн. питаннях. Після цього існування імперії стало чисто номінальним. В її складі формально ще залишався Швейцарський союз (фактично повністю незалежний із 1499). Не сподіваючись на ефективність імперської влади, потужні торгово-пром. міста утворювали екон. та політ. союзи, найсильнішим з яких була Ганза (1241—1669), котра об’єднала 160 міст, тримала монополію торгівлі у Пн. та Балт. морях, звільнивши їх побережжя від піратів. В умовах наполеонівських перемог останній імп. Франц II Габсбург (який 1804 прийняв титул спадкового австрійс. імператора як Франц I) 6 серпня 1806 відмовився від корони імператора Священної Рим. імперії, таким чином і формально ліквідувавши вже практично неіснуючу імперію. Імператори Священної Рим. імперії: Оттон I (962—73), Оттон II (967—83), Оттон III (996—1002), Генріх II (1014—24), Конрад II (1027—39), Конрад III (1046—56), Генріх IV (1084—1105), Генріх V (1111—25), Лотар II (1133—37), Фрідріх I Барбаросса Гогенштауфен (1155—90), Генріх VI Гогенштауфен (1191—97), Оттон IV Вельф (1209—18), Фрідріх II Гогенштауфен (1220—50), Генріх VII Люксембург (1312—13), Людвіг IV Віттельсбах (1328—47), Карл IV Люксембург (1355—78), Сигізмунд Люксембург (1433—37), Фрідріх III Габсбург (1452—93), Максиміліан I Габсбург (1493—1519), Карл V Габсбург (1520—56), Фердінанд I Габсбург (1556—64), Максиміліан II Габсбург (1564—76), Рудольф II Габсбург (1576—1612), Матіас Габсбург (1612—19), Фердінанд II Габсбург (1619—37), Фердінанд III Габсбург (1637—57), Леопольд I Габсбург (1658—1705), Йосиф I Габсбург (1705—11), Карл VI Габсбург (1711—40), Карл VII Альбрехт Віттельсбах (1742—45), Франц I Габсбург-Льотрінген (1745—65), Йосиф II Габсбург (1765—90), Леопольд II Габсбург (1790—92), Франц II Габсбург (1792—1806). |