Бібліографічне посилання: Прилуцький В.І.
ЛІВИЦЬКИЙ (Левицький) Андрій Миколайович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Livitsky_A_M (останній перегляд: 28.03.2024) Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці
ЛІВИЦЬКИЙ (ЛЕВИЦЬКИЙ) АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
|
ЛІВИЦЬКИЙ (Левицький) Андрій Миколайович (08.04(27.03), за ін. даними, 12.04(31.03).1879 – 17.01.1954) – громад., політ. і держ. діяч, правознавець. Батько М.Лівицького. Н. на х. Красний Кут Золотоніського пов. Полтав. губ. (за ін. даними – у с. Ліпляве, нині Канівського р-ну Черкас. обл.). Походив із дворянської родини. Середню освіту здобув у Прилуцькій г-зії і Колегії Павла Ґалаґана в Києві, після її закінчення вступив до Київ. ун-ту (навч. на мат. і правничому ф-тах). Брав участь в укр. нац. русі, очолював студентську громаду (див. Громади) в Києві, за це його піддавали арештам і 1899 виключали з ун-ту та вислали на Полтавщину "під гласний нагляд". Від 1901 – член Революційної української партії (РУП). Після закінчення юрид. ф-ту з липня 1903 служив молодшим кандидатом на суд. посади в Лубенському окружному суді. Цього ж року очолював у Лубнах осередок РУП. 1905, у ході революц. подій поч. 20 ст. у Російській імперії, був обраний головою Коаліційного к-ту соціаліст. партій у м. Лубни, а також очолив у місті громад. самооборону (бойову дружину). У листопаді 1905 став присяжним повіреним округу Харків. суд. палати. У січні 1906 був заарештований, проте втік з-під варти. Став одним із провідних діячів Української соціал-демократичної робітничої партії. Вдруге заарештований у жовтні 1907 під час перебування в Лубнах, провів у в'язниці півтора року. 1909 засуджений у Києві військ. окружним судом до тюремного ув'язнення, але згодом виправданий апеляційною інстанцією. Працював адвокатом, з 1913 був мировим суддею (див. Мировий суд) Золотоніського округу. Від березня 1917 – золотоніський повітовий комісар, з серпня цього ж року – полтав. губернський комісар рос. Тимчасового уряду. Цю посаду зберіг і після переходу влади до Української Центральної Ради. Був делегатом Всеукраїнського селянського з'їзду 1917 від Золотоніського повіту. Обраний до ЦК Селянської спілки і як представник спілки став членом УЦР. Входив до складу укр. делегації на переговорах у Брест-Литовську (нині м. Брест, Білорусь; див. Брестський мирний договір УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918). Займав посади гласного золотоніського повітового і полтав. губернського земств (див. Земства), голови Золотоніських повітових земських зборів, а також Полтав. губернських земських зборів. Був почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Очолював Золотоніський повітовий к-т Укр. соціал-демократичної робітничої партії. Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського був усунутий (у травні 1918) з посади губернського комісара. Працював юрисконсультом Українського центрального кооперативного комітету. Входив до складу Українського національного союзу, опозиційного владі гетьмана П.Скоропадського. Під час протигетьманського повстання 1918 виконував обов'язки (у листопаді–грудні 1918) повітового і губернського комісара на Полтавщині. Після встановлення влади Директорії Української Народної Республіки – один з організаторів і керівників Трудового конгресу України. Від січня 1919 – тимчасово керуючий Мін-вом внутр. справ УНР і товариш (заст.) міністра юстиції УНР, з квітня 1919 – міністр юстиції УНР та заст. голови Ради народних міністрів Української Народної Республіки. Водночас з серпня 1919 – міністр закордонних справ УНР. Від жовтня 1919 – голова дипломатичної місії УНР у Польщі. 21 квітня 1920 підписав двосторонню політ. та торгово-екон. конвенцію з Польщею. У новому уряді УНР на чолі з В.Прокоповичем з травня 1920 залишився на посаді заст. голови Ради нар. міністрів і міністра юстиції. Від жовтня 1920 формально став головою Ради нар. міністрів УНР. Був на чолі уряду УНР в еміграції до 1926 (з перервою 1921–22). Після вбивства Гол. отамана С.Петлюри з 1 червня 1926 став заст. голови Директорії і Гол. отаманом військ УНР, очолив Державний центр УНР на еміграції. Під кінець Другої світової війни переїхав з Варшави до Німеччини. Під його кер-вом уряд в еміграції активізував свою діяльність і обновив свій склад. 1948 за його ініціативою було створено Укр. нац. раду. У тому ж році, після реорганізації Держ. центру, в складі якого було введено посаду президента, його обрали президентом УНР в еміграції. П. у м. Карлсруе (ФРН). 1965 перепохований на укр. цвинтарі св. Андрія в Бавнд-Бруці (шт. Нью-Джерсі, США). 27 березня 2009 Нац. банк України увів до обігу ювілейну монету "Андрій Лівицький" (серія "Видатні особистості України"). |
дата публікації: 2009 р.
Література: - Коротенко В. До біографії Андрія Лівицького (маловідомі документи Державного архіву Полтавської області). В кн.: Полтавська петлюріана. Полтава, ч. 1, 1993
- Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. К., 1998
- Матвієнко В., Головченко В. Історія української дипломатії ХХ століття у постатях. К., 2001
- Уряди України у ХХ ст.: Науково-документальне видання. К., 2001.
|