ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1    Том (Україна - Українці) Кн. 2
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

КАРАЇМИ

  Бібліографічне посилання: Тяглий М.І. КАРАЇМИ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2007. - 528 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Karaimy (останній перегляд: 29.03.2024)
Енциклопедія історії України ( Т. 4: Ка-Ком ) в електронній біблотеці

КАРАЇМИ

КАРАЇМИ – 1) етноконфесійна група; 2) прибічники караїмізму – однієї з версій іудаїзму. В Україні 2001 проживало 834 К., з них у Автономній Республіці Крим 671 особа. За приблизними оцінками, 2006 караїмська громада в Євпаторії налічувала бл. 260 осіб, приблизно стільки ж у Сімферополі, бл. 100 – у Феодосії, бл. 50 – у Севастополі, 30 – у Ялті, 50 – у Бахчисараї. В усьому світі сьогодні проживає бл. 30 тис. К. Більшість К., які є громадянами України, Росії, Польщі та Литви, вважають себе народом тюркського походження. К., які є громадянами Ізраїлю, Єгипту, Туреччини і США, зараховують себе до єврейс. нас. Серед К., які є громадянами Франції, одна частина ототожнює себе з К. тюркського походження, а друга – з К. єврейс. походження. Згідно з законодавством Д-ви Ізраїль, К. підлягають закону про репатріацію.

Термінном "караїми" (на давньоєврейській – бней мікра, ба'алей мікра, караім – буквально – "люди Писання", "читаючі") – спочатку іменували рух, що виник приблизно в серед. 8 ст. в Багдаді (нині столиця Іраку) як протидія поширенню там равіністичної (талмудичної) версії іудаїзму. Засновником цього руху вважається Анан бен Давид, він виклав його осн. положення в праці "Сефер а-міцвот" ("Книга законів"), головне серед них – визнання Священного Писання (ТаНаХа) єдиним джерелом реліг. істини. Заперечуючи авторитет Талмуду, караїмська доктрина по-своєму тлумачила питання: ритуальної чистоти, обряду обрізання, шлюбного законодавства, правил ритуального офірування худоби, релігійного календаря і прибудов до синагог.

Період з кін. 10 до поч. 11 ст. вважається "золотим століттям" в історії караїмського руху. У цей час діяв його духовний центр у Єрусалимі. Він поширював свою версію іудаїзму в єврейс. діаспорах на Бл. Сході, у Візантії і в Пн. Африці. Бл. третини усіх євреїв, які жили в ті роки, дотримувалися караїмського варіанту іудаїзму. Караїмські громади почали діяти на Кавказі.

Питання про походження крим. К. є на сьогодні дискусійним. Одні дослідники (їх більшість) вважають, що крим. К. є субетнічною групою єврейс. походження, другі – доводять, що крим. К. є нащадками хозарів, половців та ін. тюркських народів (див. Тюрки), а їхня релігія заснована на давнотюркських віруваннях і має лише непрямий зв'язок з іудаїзмом.

Згідно з однією з новітніх гіпотез (Д.Шапіра і Г.Ахієзер), прибічники караїмської версії іудаїзму, переважно євреї, в роки перебування у складі Золотої Орди перейняли тюркську мову, наприкінці 14 ст. (на хвилі контактів вел. кн. литов. Вітовта з ханами Золотої Орди) потрапили в Литву (Тракай), потім – на Волинь (1392 оселилися в Луцьку), а ще пізніше – в Галич (тут вони оселилися 1578 з дозволу польського короля Стефана Баторія). У Криму вони з'явилися, очевидно, в 13 ст. під час монгол. вторгнення на п-ів, цілком імовірно, що вони були туди привезені разом з ін. ремісниками і торговцями для налагодження там звичної для Золотої Орди економіки. На користь даної гіпотези свідчать наступні факти.

По-перше, найдавніше письмове свідчення про перебування К. у Криму датується 1278 і походить не з візант. чи італ. колоній Криму, а з Солхату (нині м. Старий Крим) – першої татар. столиці п-ова.

По-друге, бл. 1342–46 починається експансія Золотої Орди в Пд.-Зх. Крим, татари захоплюють печерне місто Кирк-Єр (пізніша назва Чуфут-Кале), і там одразу ж з'являється караїмська громада, про що свідчать надгробні пам'ятники на караїмському цвинтарі в Йосафатовій долині (урочище Марьям-Дере біля чуфут-калинського городища; точну кількість надгробків, що там є, дотепер не встановлено, оцінки різних дослідників варіюють від 5 до 7 тисяч; останні поховання – до 10 надгробків – були зроблені після 1917). Найбільш ранні з достовірних караїмських надгробків датуються приблизно 1360-ми рр., тобто часом захоплення міста татарами. Окрім того, на цих надгробках присутні татар. імена. Це дає підстави вважати, що перші караїмські поселенці міста були тюркомовними.

По-третє, існують караїмські легенди, записані, однак, лише у 19 ст., в яких оповідається про прибуття К. у Крим разом з татарами.

По-четверте, мова крим. К. становить собою "етнолект (говір) кримськотатарської мови", що утворилася в ході запозичення крим. К. мови татар.

Власне розмовна караїмська мова (самі К. називають її "лашон кедар", що можна перекласти як "мова кочівників") належить до кипчакської групи тюркських мов. Розрізняють пн. (тракайський), пд. (галицький) і крим. діалекти караїмської мови. Священною мовою і мовою вченості в караїмському середовищі аж до кін. 19 ст. була давньоєврейс. мова, яка використовувалася в діловому листуванні, наук. працях, літургії і надгробних епітафіях.

Рання історія караїмських громад Криму недостатньо добре відображена в джерелах. Найдавнішою караїмською громадою Криму була громада Солхату (Єскі Криму). Вона існувала вже в 1270-х рр., про це свідчить візант. караїм Аарон бен Йосип а-Рофе (бл. 1250–1320), який побував у Солхаті й у книзі "Сефер а-мівхар" ("Книга вибраних трудів") повідомив, що 1278 між караїмською і рабанітською громадами Солхату відбулася календарна дискусія. Не менш древньою є караїмська громада Кафи (нині м. Феодосія): дані непрямих джерел дають змогу стверджувати, що роком зведення караїмської синагоги в Кафі є 1292.

У серед. 14 ст. караїмська громада з'являється в Кирк-Єрі, з часом це місто стало і тривалий час було столицею караїмів у Криму. У 17 ст. топонім "Кирк-Єр" змінено на "Чуфут-Кале" (у перекладі "іудейська/єврейська фортеця"). Перша письмова згадка про караїмську громаду Кирк-Єра датується 1459, саме цей рік значиться в ярлику хана Хаджі-Гірея I, даному жителям цього міста, серед яких згадуються і євреї (тобто караїми). Приблизно до 14 ст. дослідники відносять також появу караїмської громади в Карасубазарі (нині м. Білогірськ) і Ґьозлеве (нині м. Євпаторія). У 2-й пол. 15 ст. караїми з'являються на Мангупі (див. Феодоро), перші караїмські поселенці тут були грекомовними і переселилися в Крим з Візантії після 1453, коли Константинополь був захоплений турками-османами (про це свідчать написи грец. імен на мангупському караїмському цвинтарі).

У 16–18 ст. найбільш значимою і впливовою караїмською громадою в Криму була громада Чуфут-Кале. Місцеві К., очевидно, відігравали важливу роль у підтримці на належному рівні економіки розташованого по сусідству Бахчисарая, столиці Кримського ханату. К. були відомими як ремісники (зокрема шкіряники та ювеліри) і торговці, займалися вони також садівництвом і землеробством. У 17–18 ст. багато К. мали в Бахчисараї свої крамниці та майстерні, однак їм не дозволялося залишатися на ніч у місті. Будучи екон. центром, Чуфут-Кале був також реліг. і культ. осередком караїмського життя. У 2-й пол. 18 ст. К. Криму налагодили тісні зв'язки з К. Литви і Луцька (караїмська громада Луцька 1765 нараховувала 104 особи). Із Луцька в Крим переселилася група караїмських учених, серед них був, зокрема, Сімха Іцхак бен Моше Луцький, він оселився в Чуфут-Кале 1750. У своєму творі "Орах цаддікім" ("Шлях праведних") Сімха Іцхак бен Моше виклав історію караїмізму і дав огляд діяльності караїмських учених у різних країнах. Бл. 1731 в Чуфут-Кале на кошти караїмського лідера Ісаака бен Моше Сінан-Челебі була заснована караїмська друкарня.

Після приєднання Криму до Російської імперії 1783 місцеві К., намагаючися пристосуватися до життя в нових умовах, почали поступово віддалятися від єврейс. громади (див. Кримчаки). Водночас і рос. адміністрація виявила до К. Криму особливий інтерес. Це було пов'язано з тим, що наприкінці 18 – на поч. 19 ст. караїмська громада Криму переживала екон. піднесення. В період еміграції з Криму татар і турок, а також насильницького виселення з п-ова християн К. за безцінь скупили тут величезні угіддя і залишилися фактично єдиними господарями спустілих земель. Крім того, в їхніх руках була зосереджена торгівля тютюном, що приносила чималий прибуток. Однак дискримінаційні заходи рос. уряду щодо євреїв ("смуга осілості", подвійне оподатковування, обов'язкова служба в армії) спочатку поширювалися і на К. Криму. Тоді останні відрядили кілька посольств до вищої влади д-ви, метою яких було домогтися відділення караїмів від єврейс. нас. Рос. імперії. Як осн. аргументи представники караїмської громади наводили факт невизнання К. авторитету Талмуду, а також привілеї, якими наділяли К. колишні їхні володарі – литов. великі князі і крим. хани. 1795 імп. Катерина II звільнила підданих їй К., чисельність яких на той час становила 2400 осіб, від сплати накладеного на євреїв Росії дискримінаційного податку і дозволила мати земельну власність. 1827 К. Криму були звільнені також від військ. повинності; 1828 таке ж звільнення було даровано К. Литви і Волині.

У 19 ст. К. починають залишати Чуфут-Кале. В останній третині 19 ст. караїмський центр переноситься в Євпаторію. У цей час у Криму діяли караїмські громади також у Сімферополі, Севастополі, Керчі, Бахчисараї, Перекопі та Армянському Базарі (нині м. Армянськ).

1837 у Таврійській губернії К. були надані деякі права, якими користувалося мусульманське духовенство, у тому числі право реліг. самоврядування. Главою караїмського духовенства губернії став гахам, який обирався представниками караїмських громад і затверджувався міністром внутр. справ. Резиденцією гахама була Євпаторія. При кожній караїмській синагозі (кенасі) служили два газзани (посада, аналогічна посаді рабина) і один шаммаш; усі ці посади були виборними. Гахам і газзани євпаторійської синагоги складали Таврійське караїмське духовне правління (1850 до його відомства були прилучені й К. західних губерній).

У січ. 1839 новорос. і бессарабський ген.-губернатор М.Воронцов передав К. Новоросійського краю офіц. запит про їхнє походження. Цей запит означав необхідність подати рос. адміністрації додаткові докази того, що К. Криму повинні мати окремий від євреїв статус. Однак відповідних історичних свідчень у громади практично не було. Тому громада Євпаторії доручила А.Фірковичу (1787–1874) відшукати їх. 1839 А.Фіркович відправився у свою першу археогр. поїздку по Криму, результатом якої стали 58 копій написів, зроблених з надгробних каменів на цвинтарях Чуфут-Кале і Мангупа (найдавнішій з надгробків А.Фіркович датував 6 р. н. е.). 1840 він передав свої матеріали в Одеське товариство історії та старожитностей (уже тоді виникли перші сумніви в автентичності цих копій). 1872 А.Фіркович видав "Книгу пам'ятних каменів синів Ізраїлю", що містила надгробні написи з караїмських цвинтарів Мангупа, Чуфут-Кале, Євпаторії, Старого Криму, Феодосії і Тракая, а також авторську концепцію появи К. у Криму. Він вважав, що К. є нащадками древніх ізраїльтян, які відокремилися від ін. євреїв задовго до народження Ісуса Христа. До Криму вони прибули в часи перського царя Камбіза II (6 ст. до н. е.) після тривалих блукань землями Вірменії, Персії і Мідії. Бл. 750 вони, нібито, навернули хозар в іудаїзм караїмського зразка.

1853 караїми Тракая надали А.Фірковичу повноваження клопотатися перед урядом про дарування їм і їх крим. одновірцям повної рівноправності, причому прохання містило посилання на історичні пам'ятники (до 1 cт.), знайдені А.Фірковичем, а також на те, що "караїми не мають тих вад, якими вирізняються євреї". У груд. 1857 А.Фіркович подав уряду нову записку "Про походження караїмів" (оприлюднена 1859), і в квіт. 1863 клопотання про рівноправність і повне відділення К. від євреїв отримало силу закону (запис в офіц. документах "євреї-караїми" був замінений на – "караїми").

1871 А.Фіркович від імені галицьких К. склав аналогічну за історичною аргументацією записку до австрійського імп. Франца-Йосифа II. Після розгляду клопотання австрійс. влада зменшила К. Галича податковий тягар і урівняла їх у правах із християнами.

Загалом А.Фіркович здійснив подорожі по Палестині, Туреччині, Кавказу, Литві і Польщі й зібрав багато унікальних рукописних пам'яток про К. (нині вони зберігаються у фондах Рос. нац. б-ки в Санкт-Петербурзі).

Обговорення знахідок А.Фірковича викликало бурхливу полеміку в наук. колах, що не завершена й донині. Більшість дослідників висловила припущення, що караїмський патріарх фальсифікував датування ранніх надгробних написів, щоб довести стародавність походження крим. караїмів. У 1840–60-х рр. з критикою досліджень А.Фірковича виступили рос. вчені-сходознавці В.Смирнов і В.Григор'єв, вони оприлюднили гіпотезу, що К. не тільки навернули хозар в іудаїзм, а й злилися з ними етнічно. Це означало, що К. Криму мають тюркське походження з елементами семітської крові. Цю гіпотезу розвинув учений-філолог С.Шапшал (1873–1961). Хозарська теорія остаточно затверджується в караїмській літ. після зайняття С.Шапшалом 1915 посади гахама східноєвроп. К. (джерела, на яких С.Шапшал засновував свої докази, визнані сучасною наукою недостовірними).

Поступово К. стають багатими хліборобами, тримають у своїх руках тютюнові і фруктові плантації, налагоджують видобуток солі. 1897 загальна чисельність К. у Російській імперії складала 12 900 осіб.

Після Російської революції 1917–1918 частина крим. К. емігрувала до Польщі, Франції, Німеччини і Туреччини. Новоутворені караїмські громади Центр. і Зх. Європи налагодили тісні зв'язки з різними рос. емігрантськими орг-ціями. Центр караїмського культ. життя після Першої світової війни перемістився у м. Вільнюс. Чисельність крим. і польс.-литов. К. через запроваджувану в СРСР і Польщі політику асиміляції почала зменшуватися. 1926 в СРСР проживало 9 тис. К., за його межами – 5 тис.

Прихід нацистів (див. Нацизм) до влади у Німеччині і введення антиєврейс. законодавства спонукали нім. караїмську громаду, представлену 18 колиш. офіцерами армії генерала П.Врангеля, звернутися з проханням про невизнання їх євреями в Мін-во внутр. справ рейха. 5 січ. 1939 Імперське агентство генеалогічних досліджень ухвалило, що К. не належать до єврейс. реліг. громади. Під час Другої світової війни К., як правило, не переслідувалися гітлерівськими властями на окупованих тер. Після нападу на СРСР питання про К. знову обговорювалося в нім. відомствах. Причиною цього став направлений до Головного управління імперської безпеки (РСХА) запит командира айнзацгрупи "Д" поліції безпеки СД, яка вела приготування до знищення кримс. єврейс. громади, про те, яку політику треба здійснювати стосовно К. Криму. Берлін надіслав роз'яснення, що К. не слід знищувати. Питання про К. окупованої частини СРСР обговорювалося і пізніше, як у РСХА, так і в Мін-ві сх. окупованих територій.

Після II світової війни динаміка зміни заг. чисельності К., які проживали в СРСР, була від'ємною: згідно з переписами населення 1959 – 5700, 1970 – 4600 і 1979 – 3300 осіб.

В етнічній самосвідомості крим. К. продовжуються процеси, пов'язані з її внутр. деюдаїзацією (запереченням єврейс. спадщини в караїмській історії і к-рі) та тюркізацією (абсолютизацією в ній тюркської спадщини; це виявилося навіть у прагненні змінити етнонім з "караїми" на "кримські караї-тюрки"). У публікаціях лідерів та ідеологів крим. караїмської громади (зокрема, Ю.Полканова, А.Фукі, М.Хафуза) відстоюються різні варіації хозар. версії походження крим. К., адаптовані до сучасних реалій. Караїмське нац. відродження в Криму не має яскравого реліг. характеру. 1999 була відреставрована і відкрита мала синагога-кенаса в Євпаторії та відновлене в ній богослужіння, проводиться реставрація Великої і Малої кенас на Чуфут-Кале. Культ. життям К., які проживають в Україні, керують до десяти нац. культ.-освіт. т-в, об'єднаних у Всеукр. асоціацію крим. караїмів "Кримкарайлар". Під патронатом цих т-в проводяться дні караїмської к-ри, різні свята і заходи, присвячені пам'яті відомих караїмських діячів, ведеться сусп. і культ.-освіт. діяльність.

дата публікації: 2007 р.

Література:
  1. Friedman Ph. The Karaites under Nazi Rule. В кн.: On the Track of Tyranny. London, 1960
  2. Green W.P. The Nazi Racial Policy towards the Karaites. "Soviet Jewish Affairs", 1978, 8 (2)
  3. Green W.P. The Fate of the Crimean Jewish Community: Askenazim, Krimchaks, and Karaites. "Jewish Social Studies", 1984, 46 (2)
  4. Караимы. В кн.: Краткая еврейская энциклопедия, т. 4. Иерусалим, 1988
  5. Кушуль С.И. Общественная жизнь караимов Крыма в 20–30-х годах. В кн.: Крымская АССР (1921–1945) (Вопросы – ответы), вып. 3. Симферополь, 1990
  6. Schur N. The Karaite Encyclopedia. Frankfurt am Main, 1995
  7. Сигаева Г.В. Крымские караимы и их вклад в многонациональную культуру России и Крыма. "Культура народов Причерноморья", 1998, № 3
  8. Kizilov M. Karaites Through the Traveler's Eyes. New York, 2003
  9. Kizilov M. The Arrival of the Karaites (Karaims) to Poland and Lithuania: A Survey of Sources and Critical Analysis of Existing Theories. "Archivum Eurasiae medii aevi", 2003, no. 12
  10. Кизилов М.Б. Караимы. В кн.: От киммерийцев до крымчаков. Народы Крыма с древнейших времен до XVIII в. Симферополь, 2004
  11. Кропотов В.С. Военные традиции крымских караимов. Симферополь, 2004
  12. Катунин Ю.А., Катунина Е.В. Причины ликвидации религиозных общин караимов в 40–60-е гг. ХХ в. "Культура народов Причерноморья", 2005, № 62
  13. Щеголева Т. Караимы Крыма: история и современное состояние общины. "Евреи Евразии (информационно-аналитическое издание Евроазиатского Еврейского Конгресса)", 2005, № 1(8).

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АРМЯНСЬК (АРМЯНСЬКИЙ БАЗАР)
  • АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ
  • БАХЧИСАРАЙ
  • БІЛОГІРСЬК
  • ЧУФУТ-КАЛЕ
  • ДІАСПОРА
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ЄРУСАЛИМ
  • ЄВПАТОРІЯ
  • ФЕОДОРО, КНЯЗІВСТВО
  • ФЕОДОСІЯ (КАФА), МІСТО АРК
  • ФРАНЦ-ЙОСИФ ІІ
  • ГАЛИЧ
  • ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ІМПЕРСЬКОЇ БЕЗПЕКИ НІМЕЧЧИНИ (РСХА)
  • ІУДАЇЗМ В УКРАЇНІ
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • КЕРЧ
  • ХАДЖИ-ҐЕРЕЙ
  • ХОЗАРИ
  • КОНСТАНТИНОПОЛЬ
  • КРИМЧАКИ ТА СТАРОДАВНЄ ЄВРЕЙСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ КРИМУ
  • КРИМСЬКИЙ ХАНАТ
  • ЛУЦЬК
  • НАЦИЗМ
  • НОВОРОСІЙСЬКИЙ КРАЙ, НОВОРОСІЯ
  • ОДЕСЬКЕ ТОВАРИСТВО ІСТОРІЇ ТА СТАРОЖИТНОСТЕЙ
  • ПЕРЕКОП
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПОЛОВЦІ
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РОСІЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1918
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • СЕВАСТОПОЛЬ, МІСТО АРК
  • СІМФЕРОПОЛЬ
  • СМУГА ОСІЛОСТІ
  • СРСР, СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК
  • СТАРИЙ КРИМ, МІСТО АРК
  • СТЕФАН БАТОРІЙ
  • СИНАГОГА
  • ТАЛМУД
  • ТАВРІЙСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ТЮРКИ
  • ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ
  • ВІЛЬНЮС
  • ВІТОВТ (ВІТАУТАС)
  • ВІЗАНТІЯ
  • ВОЛИНЬ
  • ВОРОНЦОВ МИХАЙЛО СЕМЕНОВИЧ
  • ВРАНГЕЛЬ ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ
  • ЯЛТА, МІСТО АРК
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ

  • Пов'язані терміни:
  • УКРАЇНА, ДЕРЖАВА: АНТРОПОЛОГІЯ ДАВНЬОГО ТА СУЧАСНОГО НАСЕЛЕННЯ
  • ЧУФУТ-КАЛЕ
  • ЕТНІЧНИЙ СКЛАД ТА ЕТНОМОВНА КОМПЕТЕНЦІЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ЗА ПЕРЕПИСАМИ НАСЕЛЕННЯ 1959, 1970, 1979, 1989, 2001 ТА РЕЗУЛЬТАТАМИ СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ 1994 ТА 2001
  • ЄВПАТОРІЯ
  • ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ
  • ФАЛЬСИФІКАТ ІСТОРИЧНОГО ДЖЕРЕЛА
  • ФЕОДОРО, КНЯЗІВСТВО
  • ФІРКОВИЧ АВРААМ
  • ИЗВЕСТИЯ ТАВРИЧЕСКОГО ОБЩЕСТВА ИСТОРИИ, АРХЕОЛОГИИ И ЭТНОГРАФИИ
  • КАФИНСЬКИЙ ЕЙЯЛЕТ
  • КЕНАСА
  • ХОЗАРСЬКІ МІФИ
  • ХОЗАРИ
  • КРИМ СОЛОМОН САМІЙЛОВИЧ
  • КРИМЧАКИ ТА СТАРОДАВНЄ ЄВРЕЙСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ КРИМУ
  • КРИМСЬКІ ТАТАРИ
  • КРИМСЬКИЙ ХАНАТ
  • КРИМСЬКИЙ РЕСПУБЛІКАНСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ
  • МАНГУП (МАНГУП-КАЛЕ), АРХЕОЛОГІЧНА ПАМ'ЯТКА І ДАВНЄ МІСТО
  • МОРДЕХАЙ
  • НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ УКРАЇНИ
  • ЩЕБЕТОВКА, СМТ АРК
  • СТАМБУЛ
  • ТАЛМУД
  • ТАВРІЙСЬКА ГУБЕРНІЯ
  • ТОВАРИСТВА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ В УКРАЇНІ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)