ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1    Том (Україна - Українці) Кн. 2
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ РЕГІОН

  Бібліографічне посилання: Верменич Я.В. ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ РЕГІОН [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Istoryko_geograf_region (останній перегляд: 29.03.2024)
Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці

ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ РЕГІОН

ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ РЕГІОН – одне з осн. понять регіоналістики історичної – галузі знань, що в рамках сучасної комунікативно-культ. парадигми досліджує процеси регіоналізації соціумів і механізми регіональних ідентифікацій. Цей теор. конструкт дає змогу науковцям, по-перше, досліджувати той чи ін. регіон – певний "територіальний соціум" – в історико-культ. контексті, а по-друге, реконструювати регіональні соціуми, що існували в минулому. Він також сприяє узгодженню різних методів ідентифікації соціопросторових утворень, пошуку відповідностей між історично-етногр. та етнокульт. регіональними одиницями (історико-культ. ареали, істор. та етногр. краї, істор. та етнічні землі тощо), уточненню кордонів етнічних тер., врахуванню істор. об'єктивної мінливості адм.-тер. поділів і суб'єктивної мінливості регіональних означень у сусп. свідомості.

Одним із завдань реконструкції І.-г.р. є створення наук. міждисциплінарного апарату для дослідження процесів регіоналізації соціумів, регіональних ідентифікацій, групових стимулів поведінки, напрямів колонізаційних процесів, міграцій. Простеження еволюції І.-г.р. створює ґрунт для дослідження просторово-часових параметрів функціонування територіальних спільнот на кожному істор. етапі, систем природокористування і госп. організації, регіональних особливостей світосприймання, способів самоорганізації місц. громад.

Термін "історико-географічний регіон" у понятійному арсеналі істор. регіоналістики почав уживатися порівняно недавно. Протягом майже всього 20 ст. функції основного операціонального поняття для характеристики територіальної організації соціумів виконувало поняття "край", яке і досі є базовим у краєзнавстві. Це поняття, виявилося, однак, малопридатним для визначення істор. змін кордонів "територіальних соціумів", тому воно й було замінене більш точним у цьому сенсі терміном, що може вживатися також для характеристики культурно-історичного потенціалу новітніх територіальних комплексів, складові частини яких були свого часу підпорядковані різним державам. При виділенні тих чи ін. І.-г.р. враховуються: характер розселення тамтешніх мешканців і способи освоєння ними території, ступінь збереженості ними комплексів традиційної культури й особливості їхнього менталітету. Підставою для виокремлення таких регіонів є наявність у тих чи ін. територіальних утворень: а) ознак, які характерні саме для цих територій; б) внутрішніх регіональних елементів та системних зв'язків між ними. В основу ретроспективної регіоналізації кладуться природно-геогр. (ландшафтоутворюючі), екон., політ., етнічні ознаки. Насамперед беруться до уваги відмінності в соціально-екон. й політ. розвитку, територіальній організації, правовій, політ., соціонормативній к-рі, мовні та конфесійні орієнтації.

Сучасний регіональний поділ України на Зх., Сх., Центр і Пд. лише приблизно відображає ту її територіальну структуру, яка склалася історично. Ретроспективну регіоналізацію в Україні утруднює не тільки відсутність усталених універсальних методів ідентифікації соціопросторових утворень, але й розмитість кордонів укр. етногр. тер., різнорівневість історично-етногр. та етнокульт. регіональних одиниць. Тому поділ на історико-геогр. регіони є досить варіативним і залежить від комбінацій і пріоритетів застосовуваних для потреб тих чи ін. досліджень критеріїв типологізації. Такими критеріями можуть бути: 1) цивілізаційно-політ. (за належністю певних тер. до різних цивілізаційних систем і політ. утворень); 2) політико-адм. (відповідно до офіц. меж територіальних одиниць, визначених адм. поділом); 3) культ.-етнічний (з поділом на етнічні укр. землі та зони міграційного й колонізаційного заселення); 4) конфесійний (на основі виділення тер. з переважанням представників тієї чи іншої конфесії) тощо.

Як правило, в основу історико-геогр. поділу кладеться комплексний принцип, що враховує як природні, госп., так і істор. та політико-адм. чинники. Кордони історико-геогр. регіонів не збігаються як із сучасним адм.-тер., так і з традиційним історико-ландшафтним чи етногр. поділом. З огляду на мінливість регіональних меж у сусп. свідомості і в адм.-тер. поділах історикові частіше доводиться орієнтуватися насамперед на ті критерії районування, які були прийняті на тому чи ін. істор. етапі і використовувалися тогочасною офіц. статистикою чи історіографією.

Більшість укр. істориків 19 – поч. 20 ст. в питанні визначення регіональної структури укр. теренів дотримувалася умовного укрупненого поділу укр. земель на Правобережну Україну, Лівобережну Україну, Слобідську Україну та Південну Україну. Щодо нечасто вживаного й розмитого поняття "Західна Україна", то ним охоплювалися разом із Галичиною також Поділля, Волинь, Побужжя; остаточно воно усталилося лише після 1921 на означення українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Інтерес до проблем укр. етнічної території, який особливо зріс під час української революції 1917–1921, спонукав істориків до моделювання більш подрібненого поділу. Так, М.Грушевський, розробляючи проект нового районування тер. Української Народної Республіки (1918), виокремлював 30 укр. земель: Київ з околицями, Древлянська земля (див. Древляни), Волинь, Погорина, Болоховська земля, Поросся, Черкаси, Побужжя, Поділля, Брацлавщина, Подністров'я, Помор'я, Одеса, Низ, Січ, Запорожжя, Нове Запоріжжя, Азовська земля, Половецька земля, Донеччина, Подоння, Сіверщина (див. Сіверська земля), Чернігівщина, Переяславщина (див. Переяславська земля), Посем'я, Посулля, Полтавщина, Самара, Слобожанщина, Харків.

С.Рудницький виділяв 16 земель: Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина, Підгір'я, Розточчя й Підляшшя, Полісся, Волинь, Поділля, Покуття й Бессарабія, Правобережна Гетьманщина, Лівобережна Гетьманщина, Слобожанщина, Донеччина, Чорноморська низина, Крим, Українське Підкавказзя.

Системно поєднавши геогр., екон., політ. та етнічний підходи, В.Кубійович поділив укр. етнічні території на 16 історико-географічних країв: Карпатська Україна, Галичина, Буковина, Волинь, Холмщина й Підляшшя, Поділля, Київська земля, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Одещина, Дніпровщина (Запоріжжя), Донеччина, Крим, Кубань, Східне Передкавказзя.

Сучасний підхід до історико-географічного районування тер. України ґрунтується на дослідженні процесів зародження, формування й розселення укр. етносу із урахуванням етапів його розвитку в умовах тривалої бездержавності та в складі різних неукр. державних утворень. Беручи за основу традиційну схему районування, сучасна історична наука вводить додаткові рівні поділу тер. на історико-географічні зони (чи землі), у складі яких можуть виділятися історико-географічні краї. Узагальнена схема регіоналізації України найчастіше є такою: 1) Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля); 2) Західна Україна (Галичина, Буковина, Закарпаття, Холмщина і Підляшшя); 3) Лівобережна Україна (Чернігівщина, Полтавщина); Слобідська Україна (Харківщина, Сумщина); 4) Південна Україна (Запорожжя, Причорномор'я, Приазов'я, в т. ч. Донеччина, Буджак, Бессарабія, Крим).

Методологічну базу для вдосконалення ретроспективного історико-регіонального поділу України створюють підходи, запропоновані в рамках "нової локальної історії", "регіональної герменевтики" та екогомології. "Нова локальна історія" обстоює погляд на І.-г.р. не лише як на освоєну в процесі тривалої еволюції територію, а як на складову частину територіального і духовного соціуму, що має досить чіткі кордони й відносно цілісну інфраструктуру свого життєзабезпечення. "Регіональна герменевтика" зосереджується на тлумаченні текстів як продуктів певної культурної традиції, прокладаючи шлях до більш точного відтворення ментальних особливостей локальних спільнот. Екогомологія фокусує увагу на залежності фізичного і психічного розвитку людини в тих чи ін. ареалах від антропогенно-техногенних впливів.

дата публікації: 2005 р.

Література:
  1. Дністрянський М.С. Кордони України. Територіально-адміністративний устрій. Львів, 1992
  2. Заставний Ф. Українські етнічні землі. Львів, 1993
  3. Соціально-економічна географія України. Львів, 2000
  4. Регіональна політика та механізми її реалізації. К., 2003
  5. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи. К., 2004.

Посилання:
  • БЕССАРАБІЯ
  • БОЙКІВЩИНА
  • БОЛОХОВСЬКА ЗЕМЛЯ, БОЛОХІВСЬКА ЗЕМЛЯ
  • ЧЕХОСЛОВАЧЧИНА
  • ДЕРЖАВА
  • ДРЕВЛЯНИ
  • ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ІСТОРИЧНА НАУКА
  • КАРПАТСЬКА УКРАЇНА
  • ХОЛМЩИНА
  • КУБАНЬ
  • КУБІЙОВИЧ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ
  • КИЇВ
  • КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ
  • ЛЕМКІВЩИНА
  • ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ЛІВОБЕРЕЖЖЯ
  • ОДЕСА
  • ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ЗЕМЛЯ
  • ПІДЛЯШШЯ
  • ПОБОЖЖЯ
  • ПОДІЛЬСЬКА ЗЕМЛЯ
  • ПОГОРИНА
  • ПОКУТТЯ, ПОКУТЄ
  • ПОЛІССЯ, ПРИП'ЯТСЬКЕ ПОЛІССЯ
  • ПОЛОВЕЦЬКА ЗЕМЛЯ
  • ПОРОССЯ
  • ПОСУЛЛЯ
  • ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ПРАВОБЕРЕЖЖЯ
  • РЕГІОНАЛІСТИКА ІСТОРИЧНА
  • РУДНИЦЬКИЙ СТЕПАН ЛЬВОВИЧ
  • СІВЕРСЬКА ЗЕМЛЯ
  • СЛОБІДСЬКА УКРАЇНА
  • УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА
  • УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917–1921
  • ВОЛИНЬ
  • ЗАХІДНА УКРАЇНА, ЯК ТЕРМІН

  • Пов'язані терміни:
  • ІСТОРИЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ
  • ПІДЛЯШШЯ
  • РІЧ ПОСПОЛИТА


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)