Бібліографічне посилання: Петегирич В.М.
ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМЕНІ І.КРИП'ЯКЕВИЧА НАН УКРАЇНИ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Inst_ukrainoznavstva_NAN_Ukr (останній перегляд: 29.03.2024) Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці
ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМЕНІ І.КРИП'ЯКЕВИЧА НАН УКРАЇНИ
|
ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМЕНІ І.КРИП'ЯКЕВИЧА НАН УКРАЇНИ (до 1991, з перервою 1963–69, Ін-т сусп. наук АН УРСР, до 1993 – Ін-т сусп. наук АН України) – н.-д. установа в складі Національної академії наук України. Розташов. у Львові. Заснований 1951 як Ін-т сусп. наук АН УРСР (21 лют. – постанова РМ СРСР, 23 берез. 1951 – ухвала Президії АН УРСР, 24 берез. 1951 – постанова РМ УРСР) на базі львів. відділів академічних гуманітарних ін-тів, які з січ. 1940 об'єднали колиш. працівників розпущеного на той час Наукового товариства імені Шевченка. 20 січ. 1993 отримав назву Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича АН України (з 1994 – Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України). Серед фундаторів ін-ту були І.Крип'якевич, М.Возняк (перший зав. від. укр. літ.), І.Свенціцький (перший зав. від. мовознавства), М.Смішко (перший зав. від. археології). В різний час в ін-ті працювали археологи О.Ратич, І.Свєшніков, О.Черниш, Ю.Захарук, В.Баран, А.Крушельницька, історики Я.Дашкевич, М.Івасюта, О.Карпенко, М.Кравець, літературознавці М.Деркач, Г.Нудьга, С.Щурат, мовознавці А.Генсьорський, Л.Гумецька, Я.Закревська, Р.Керст, економісти М.Герасименко, Г.Ковальчак. Під час створення ін-ту й пізніше парт. кер-во ставило перед ним завдання обґрунтовувати й поширювати офіц. ідеологічні догми, прославляти досягнення "комуністичного будівництва", боротися з "буржуазною" ідеологією. Проте така тематика не стала провідною для більшості науковців установи. Багато з них у складних умовах продовжували традиції НТШ, публікували істор. та лінгвістичні джерела, проводили археол. та діалектологічні експедиції. Використовуючи тимчасові послаблення цензурного контролю в період "хрущовської відлиги" (див. М.Хрущов), історики ін-ту ставили питання про досягнення укр. к-ри, підкреслювали її самобутній характер. Досліджувалася історія Галицько-Волинського князівства, Галицько-Волин. д-ви, діяльність братств, "Руської трійці", І.Франка та його однодумців. Видано монографію І.Крип'якевича про Б.Хмельницького, цикл праць А.Генсьорського про Галицько-Волинський літопис. Велика колективна монографія "Торжество історичної справедливості" (1968), попри ідеологізовану назву й обов'язкову на той час фразеологію, стала першим узагальнюючим нарисом історії західноукр. земель. Працівники ін-ту брали участь у написанні "Історії міст і сіл Української РСР" та низки колективних праць, що готувалися під кер-вом Ін-ту історії АН УРСР (нині Інститут історії України НАН України). 1951–66 у складі ін-ту діяв від. економіки, де, серед ін. проблем, вивчалася історія нар. госп-ва і екон. думки (М.Герасименко, В.Огоновський, Г.Ковальчак). У від. філософії, що функціонував 1964–2000, досліджувалася історія філос. думки України (М.Кашуба, І.Паславський, І.Захара) і Польщі (М.Вєрніков), протестантизму на теренах України (В.Любащенко). Негативно позначилося на роботі ін-ту перебування його 1963–69 у складі Львів. ун-ту, де ідеологічний контроль був більш жорстким, ніж в установах АН УРСР. Не раз ін-т ставав жертвою ідеологічних кампаній. У серед. 1960-х рр. припинено випуск серійних видань "З історії західноукраїнських земель", "Дослідження і матеріали з мови", "Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині". На поч. 1970-х рр. було звільнено групу працівників і заборонено розповсюдження бібліографічного покажчика співробітників ін-ту. Наприкінці 1980-х рр. працівники ін-ту взяли участь у формуванні нових політ. і культ.-освіт. структур, виступили ініціаторами відновлення НТШ. Оскільки значна ч. науковців і раніше стояла на нац.-патріотичних позиціях, для них зміна тематики досліджень була не перебудовою, а подальшим розвитком започаткованих раніше студій. Так, від. нової історії України (зав. – Ф.Стеблій) отримав змогу без самоцензури писати на такі вже досліджувані ним теми, як діяльність Перемишльського нац.-реліг. гуртка М.Шашкевича та його однодумців, "Просвіти" (див. Просвіти), укр. політ. угруповань кін. 19 – поч. 20 ст. Від. новітньої історії (зав. – Ю.Сливка) започаткував джерельне вивчення заборонених у попередній період проблем. Підготовано й опубліковано праці про Союз визволення України (І.Патер), Західноукраїнську Народну Республіку (Ю.Сливка, М.Литвин, К.Науменко) і українсько-польську війну 1918–1919 (М.Литвин), праці про культ.-політ. життя 1939–66, а також про діяльність Української повстанської армії, дисидентський рух, польс.-укр. протистояння на Холмщині, Волині та в Галичині 1939–47 (Ю.Сливка та ін.). Від. історії середніх віків (зав. – Я.Ісаєвич) зосередився на дослідженнях історії Галицько-Волин. князівства, Галицько-Волин. д-ви, удільних князівств кін. 14–15 ст. та генеалогії Рюриковичів, Гедиміновичів і Чингізидів (Л.Войтович); розвитку культ. життя й мист-ва. Я.Книш опублікував фрагмент Іпатіївського літопису (це перша після 1915 знахідка літописного тексту), В.Александрович підготував узагальнюючі нариси історії мист-ва 13–18 ст., уперше здійснив мистецтвознавчий аналіз Холмської ікони Пресвятої Богородиці 12 ст. Були опубліковані праці Л.Войтовича "Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у XII–XVIII ст." (1996), "Князівські династії Східної Європи. Кінець 9 – початок 16 ст." (2001). Зусиллями від. археології (зав. – О.Черниш, згодом – Л.Мацкевий) було досліджено унікальні житла доби середньогопалеоліту, встановлено факти безпосереднього заселення тер. Львова, починаючи з 5 ст., проведено комплексні археол.-екологічні дослідження пам'яток різних епох, виявлено берестяні грамоти 12 ст. у Звенигороді. Найцінніші знахідки експонуються в археол. музеї, відкритому при ін-ті 2001. Від. укр. мови (зав. – М.Чікало) став єдиним в Україні центром істор. лексикографії й одним із небагатьох осередків діалектології. Унікальними посібниками не лише для лінгвістів, а й для істориків та етнологів є "Словник староукраїнської мови 14–15 ст." (1977, 1978) і "Словник української мови 16 – 1-ї пол. 17 ст." (публікується окремими випусками з 1994). Діалектологи ін-ту ведуть етнолінгвістичні та культурологічні дослідження говірок Гуцульщини в Україні та Румунії, мовлення українців діаспори (див. Українська діаспора). Праці від. укр. літ. (зав. – М.Ільницький) про літ. як фактор нац. відродження є складовою ч. загальноінститутських досліджень нац.-культ. життя. Зокрема, опубліковано розвідки про давню літ. (Б.Криса), студії з франкознавства (Б.Якимович, Я.Мельник), праці про літ. процес і культ. життя в 20 ст. (М.Ільницький, Л.Сеник). Від. археології розгорнув спільні з польс. вченими комплексні археол. дослідження поселень і могильників. Деякі з тем, які розробляються в ін-ті (історія середньовічної к-ри, генеалогія, укр.-польс. взаємини, укр. діаспора, істор. словники), мають загальноукр. спрямування, ін. (політ. життя і к-ра 19–20 ст., діалектологія, археол. пам'ятки) розглядаються переважно на регіональному матеріалі, але також служать вирішенню загальнонац. та міжнар. проблем. Результати досліджень, що ведуться співробітниками ін-ту, опубліковані в книгах М.Литвина, К.Науменка "Генералітет українських визвольних змагань" (1995), Б.Якимовича "Збройні сили України. Нарис історії", І.Чорновола "Польсько-українська угода 1890–1896 рр.: генеза, перебіг, наслідки", О.Аркуші "Галицький сейм" (усі – 1996), Я.Ісаєвича "Українське книговидання: витоки, розвиток, перспективи" (2002). Серед видань останніх років – колективна праця "Львів. Історичні нариси" (1996), зб. документів і матеріалів "Документи з історії запорізького козацтва 1613–1629" (1998), "Культурне життя в Україні. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр." (т. 1–3, 1996–2003), зб. статей і матеріалів "Іван Крип'якевич у родинній традиції, науці, суспільстві" (2001), колективна праця "Українська культура XIII – першої половини XVII ст." (2-й т. 5-томника "Історія української культури", 2001). Спільно зі вченими Польщі видається зб. "Перемишль і Перемиська земля протягом віків" (1996, 2001, 2003). Останнім часом ін-т приділяє особливу увагу процесам модернізації сусп-ва й к-ри України в контексті нац.-держ. розвитку країн Центр. та Сх. Європи. На базі ін-ту створено Шашкевичівську комісію, проведено Міжнар. симпозіум "Іван Франко і світова культура" (1986), 2-й Міжнар. конгрес україністів (1993; на ньому президентом було обрано дир. ін-ту Я.Ісаєвича). Друкованими органами ін-ту є серійні вид.: "Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність" (з 1992), "Парадигма" (з 1998), "Історична та діалектна лексика" (з 1994), "Історичні та культурологічні студії" (з 2001). В ін-ті ведуться наук. дослідження з таких гол. напрямів: – вивчення історико-культ. спадщини як чинника формування етнічної та нац. самосвідомості, дослідження під цим кутом зору літ. процесу, розвитку сусп.-політ. та філос. думки; – дослідження історії сусп.-політ. та нац.-визвол. руху на західноукр. землях у контексті загальноукр. і європ. соціально-екон., політ., культ., етноконфесійних процесів; – опис й аналіз істор. та діалектної лексики, залучення результатів лексикографічних студій для вирішення істор. та культурологічних проблем; – комплексне археол. дослідження матеріальної та духовної к-ри давнього нас. Зх. України. Директори: О.Нестеренко (1951–53), І.Крип'якевич (1953–62), М.Смішко (в. о. 1962–64), М.Олексюк (1964–73), В.Чугайов (1973–81), М.Брик (1982–88), Ф.Стеблій (в. о. 1981–82, 1988–89), Я.Ісаєвич (з 10 листоп. 1989). Ін-т має б-ку й архів, де зберігається картотека з питань історії України М.Кордуби (бл. 50 тис. карток). Є аспірантура й докторантура, з 1994 діє спеціалізована вчена рада із захисту канд. і докторських дисертацій. |