ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1    Том (Україна - Українці) Кн. 2
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ЕТНОГЕНЕЗ

  Бібліографічне посилання: Павленко Ю.В. ЕТНОГЕНЕЗ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Etnogenez (останній перегляд: 28.03.2024)
Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці

ЕТНОГЕНЕЗ

ЕТНОГЕНЕЗ, поняття; схеми етногенезу як історичного процесу. Поняття "етногенез" (від грец. έθνος – плем'я, народ – та γένεστς – народження, походження) є похідним від поняття "етнос" (див. Етнос) і вживається для означення процесів формування і розвитку етнічних спільностей. Поняття "етногенез", як і поняття "етнічна спільність", "етнос", має різні тлумачення, що не у всьому узгоджуються одне з одним, особливо тоді, коли такі тлумачення здійснюються або винятково в контексті культ.-антропологічних чинників (такою, зокрема, є традиційна оцінка етносів за характеристиками мови, к-ри, антропологічними ознаками), або лише в контексті біогеогр. чинників (у цьому разі етнос визначається не стільки як аспект життя сусп-ва, а як аспект життя природи – її космічних, геогр. і біосферних складових).

Е. як процес розвитку вже існуючих етносів відбувається безупинно. Змінюються і комплекс соціокульт. ознак кожного етносу і його (етносу) біологічний субстрат. Етнічна палітра постійно оновлюється в часі, зокрема, завдяки поширенню певної ідентичності етнічної на загал причетної до цього процесу людності.

У будь-якому сусп-ві – аграрному, індустріальному суспільстві чи постіндустріальному суспільстві – постійно відбуваються складні процеси міжетнічної взаємодії – інтеграції, дезінтеграції, асиміляції, змішування тощо. Складність цих процесів пов'язана з тим, що вони залежать від сукупної дії багатьох чинників – глобальних, регіональних, зовнішньо- та внутрішньополіт., сусп., культ.-ментальних, ідеологічних, екон., екологічних, інформаційних тощо. Дискусійним моментом різних теорій Е. є питання про правомірність ототожнення періоду початку Е. того чи ін. етносу з періодом виникнення та масового сприйняття людністю свого етноніму, своєї етнічної самоназви. Наприклад, залежно від тих чи ін. концептуальних припущень періодом початку Е. українців може вважатися і період пізнього неоліту, і доба середньовіччя, і 19 ст.

Дослідження Е. потребує аналізу найрізноманітніших чинників, що його (Е.) визначають – геологічних, біологічних, соціальних, історичних. Тому в кінцевому підсумку воно має бути комплексним, має враховувати дані антропології, археології, фольклористики, історії, лінгвістики, етнології, ономастики, глоттохронології. Використання методів лише якоїсь однієї дисципліни (лінгвістики, етнології, археології, антропології) не дає достатнього обсягу даних для адекватної характеристики етногенетичного процесу. Так, вельми сумнівними з наук. точки зору є припущення про виникнення укр. етносу в часи неоліту чи енеоліту ("трипільці"; див. Трипільська культура, Мідний вік), в часи бронзового віку чи ранніх сх. слов'ян (анти), в часи "семи українських племен" чи початків давньорус. державності. Усі ці припущення ґрунтуються на вельми обмеженому колі фактів: по-перше, істор. тяглість на укр. землях в період міді–бронзи може бути простежена лише за спільністю місц. культ.-госп. типу (яка, безперечно, є цілком закономірною, оскільки тогочасні способи господарювання визначалися в першу чергу особливостями природно-геогр. умов, а вони були у ті часи відносно сталими); по-друге, антропологічні ознаки людей, які в найдавніші епохи жили на укр. землях, є відмінними, а їхня мова є для нас невідомою (хоча етнічна генеалогія будується передовсім саме за лінгвістичним принципом); по-третє, етнодиференціюючі ознаки племен та племінних груп доби істор. слов'ян. племен (див. Літописні племена) та ранньої Русі неможливо чітко визначити, а типи матеріальної к-ри на Лівобережжі та Правобережжі Дніпра не були тотожними, тамтешні племена й князівства політично тяжіли до різних центрів, причому просторова локалізація деяких з цих центрів не збігається із сучасними укр. етнічними кордонами; по-четверте, етнічна само-ідентифікація людності укр. теренів, що відома з найдавніших письмових джерел, була характерною для еліти, що ж стосується переважної більшості нас., то за браком джерел про це майже нічого не відомо; по-п'яте, в основі припущення про поділ людності Київської Русі на 3 східнослов'ян. етноси лежать всього лише політ. критерії територіального поділу давньорус. спадщини, оскільки за ін. критеріями їх могло бути й 2, й 4.

Дискусійним для фахівців з Е. є питання про обов'язкові стадії розвитку етнічних спільнот та про зв'язок цих стадій (якщо вони визнаються) зі стадіями розвитку сусп-ва (первісне сусп-во, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістичне; чи – традиційне (аграрне) сусп-во, індустріальне сусп-во, постіндустріальне сусп-во; чи – злет, становлення і занепад локальних культур/цивілізацій; див. Цивілізація). У цьому контексті обговорюються питання, чи була кожній заг. фазі соціального розвитку притаманна певна форма етнічної спільноти, чи, можливо, стадії Е. не є залежними від соціально-істор. стадій. Зокрема, в рамках марксистського суспільствознавства (див. Марксизм в історичній науці) вважається, що та чи ін. фаза розвитку етнічної спільноти (плем'я, народність, народ, нація) корелює з певною фазою розвитку сусп.-екон. формації. Напр., "плем'я" властиве первісному сусп-ву, "народність" – рабовласницькому та феод., "нація" – капіталістичному (вона нібито виникає лише під впливом інтегративної дії нац. капіталіст. ринку), "народ" – соціалістичному (вважається, що народ заступає націю в процесі переходу до соціалізму, що капіталістична нація – це класово-антагоністична спільнота, а соціалістичний народ – ні).

Сьогодні, за домінування в методології ідей плюралізму, жодна з концепцій Е. не може бути визнана єдино вірною. Разом з тим кожна з них здатна привнести щось своє у процес наук. пізнання етногенезу.

В.Б. Євтух, К.Ю. Галушко.

Термін "етногенез" може вживатися в широкому і вузькому значеннях – для іменування 1) всесвітньо-істор. процесу формування етносів і народів; 2) процесу походження певного народу, включно з його (процесу) початковими етапами, на яких складаються етнокульт., мовні, побутові та ін. особливості даного народу. Е. у вузькому значенні є і складовою, і певним етапом Е. у широкому значенні.

1. Етногенез як всесвітньо-історичний процес, розпочинається з виникнення людини сучасного типу – Homo sapiens (див. Антропогенез, Давня історія). Приблизно 35 тис. років тому люди сучасного типу (з виразними расовими відмінностями) вже населяли значні простори Африки, Пд. Європи, Зх., Пд., Пд.-Сх. та Сх. Азії. На той час склалися європеоїдна, негроїдна та монголоїдна раси, які надалі, зокрема в ході заселення Австралії та Пд. і Пн. Америки, дали подальші расові флуктуації (австралоїди, індіанці). Припускається, що саме тоді в межах зон расоутворення, де мали місце періодичні контакти окремих кровноспоріднених груп, почали формуватися взаємозрозумілі для цих груп говірки, які й стали підґрунтям виникнення найдавніших праетномовних спільнот. Серед цих спільнот, що існували на Бл. та Середньому Сході в перші тисячоліття палеоліту пізнього, сучасна наука виділяє, зокрема, ностратичну (існування цієї спільноти обґрунтував київ. лінгвіст В.Ілліч-Світич), афразійську (раніше її називали семіто-хамітською) та сінокавказьку. Згодом пн. відгалуження ностратичної спільноти утворило в пд. частині Сх. Європи та в суміжних областях т. зв. (за М.Андрєєвим) бореальну спільноту, з якої десь бл. межі палеоліту та мезоліту, при закінченні льодовикового періоду (8 тис. до н.е.), почали виокремлюватися ранньоіндоєвроп. та рання фіно-угор.-алтайська (з подальшим розгалуженням на фіно-угор. та алтайську) праспільності. Водночас пд. групи ностратичної спільноти в межах Іранського плато дали початок еламо-дравідійській спільноті, яка в ході поступового (вже за наявності ранніх форм землеробства і скотарства) просування до Індостану диференціювалася (бл. 5 тис. до н.е.) на зх., протоеламську, та сх., протодравідійську, спільності. Між пд. і пн. гілками ностратичних груп сформувалася протокартвельська спільність у Закавказзі. Впродовж останніх тисячоліть пізнього палеоліту, мезоліту і неоліту відбувалося розмежування, пов'язане з розселенням афразійської та сінокавказ. праспільностей. У період переходу до землеробства і скотарства на ґрунті афразійської праспільності утворилися, крім ін., прасемітська (азійський Бл. Схід), прадавньоєгип. (басейн Нижнього Нілу) та пралівійсько-берберська (Пн. Африка) спільноти. Аналогічно відбувалося розгалуження сінокавказ. праетномовної спільності. Подібні процеси, очевидно, мали місце і в ін. частинах світу, але поки що їх реконструкція є менш деталізованою й аргументованою.

Помилково було б вважати (як довів М.Брайчевський), що ранній Е. відбувався лише як процес розгалуження окремих праетномовних спільнот з подальшим розселенням їх окремих груп на нових місцях, де ці групи знову могли консолідуватися. Здебільшого (за винятком тих ситуацій, коли, напр., в Америці чи Австралії прибульці були першопоселенцями) в ході Е. мали місце взаємодія та взаємоасиміляція тих, хто опановував нові місця, з аборигенами. Переселенці могли повністю асимілювати (див. Асиміляція), витіснити або навіть значною мірою винищити корінних мешканців, могли поступово змішуватися і, врешті-решт, злитися з ними, могли, нарешті, розчинитися в місц. середовищі. Практично завжди нові етнічні спільності утворювалися в процесі з'єднання прибульців та автохтонів. У будь-якому разі мова перших або других ставала спільною, насичуючись лексикою мов, що асимілювалися. Так, у шумерській мові простежується архаїчний лексичний шар т. зв. бананової мови носіїв самарської к-ри Середньої Месопотамії 5 тис. до н.е. Л.Мосенкіс виділив доіндоєвропейський, давньосередземномор. походження, лексичний шар у слов'ян. мовах (передусім укр.), який пов'язує з носіями трипільської культури. Прикладом повного розчинення прибульців у місц. етномовному масиві є розчинення невеликої групи індоєвроп. племен (тохарської чи давньоарійської, індоіранської гілок) після її прибуття у Пн. Китай у 1-й пол. 2 тис. до н.е. Свідченням вищезгаданої тогочасної події сьогодні є лише те, що ця група передала автохтонам окремі свої здобутки у сфері матеріальної к-ри – коня, бронзоливарство, легку бойову колісницю. В процесі Е. при змішуванні груп людей різної мовної приналежності та антропологічного типу домінування певної мови може доповнюватися домінуванням раси, яка не є первинним носієм цієї мови. Прикладом можуть слугувати чадці, класичні негроїди, які користуються мовою афро-азійської групи, колись принесеною в глибини Африки невеличкою групою сахарських скотарів середземномор. антропологічного типу. При всій різноманітності конкретних випадків заг. тенденцією була асиміляція (і мовна, і расова) більш розвинутими й кількісно переважаючими групами відсталіших і нечисленних груп. Ця тенденція стала правилом з часів неоліту, коли відбувалося розселення носіїв землеробсько-скотарських культ.-госп. типів по теренах, що були вже залюднені групами мисливців та збирачів, зокрема в Сх., Центр. та Зх. Європі.

З часів неолітичної революції – утвердження землеробсько-скотарських форм господарювання – відбувається якісна зміна форм Е. та форм етнічних спільностей. На стадії ранньої первісності формувалися окремі, по кілька десятків членів, рухомі кровноспоріднені (з горизонтальною системою родства) групи. Ті з груп, які більш-менш регулярно контактували в межах певної тер., утворювали т. зв. протоетноси, які в часовому вимірі являли собою етномовні безперервності. На стадії пізньої первісності Е. ускладнюється диференціацією між осілими землеробсько-скотарськими та переважно скотарськими рухомими племенами. Поступово, переважно під кінець бронзового віку (2-га пол. 2 тис. до н.е.), скотарські племена переходять до кочівництва. Шляхом об'єднання родів (з вертикальним родоводом поколінь і розгалуженою системою родових ліній) та родових чи гетерогенних общин утворюються племена (які мають власні інститути влади та управління і певні етнічні ознаки) та групи ("сім'ї") споріднених племен (зі спільним діалектом і етнічною своєрідністю). Кілька "сімей" репрезентують етномовну спільність (на кшталт індоаріїв, іраноаріїв, праслов'ян, прабалтів, прагерманців тощо), що є гілкою великої етномовної спільноти (типу індоєвропейської спільності). Осілі землероби міцно тримаються за свою тер. Їхнім етнічним спільностям притаманні відносна стабільність, спадковість та послідовність розвитку. Кочовики, навпаки, схильні до об'єднувань навіть виразно різних в етномовному відношенні груп або роз'єднувань (з цілковито окремим подальшим життям) найспорідненіших за походженням, мовою та к-рою племен.

Наступна фаза Е. пов'язана з виходом (у різний час) передових землеробських етносів на рівень цивілізації. В цей період у середовищі споріднених в етномовному та госп.-культ. відношенні племінних груп утворюються або "сузір'я" міст-д-в – етносоціальних організмів з виразною етнічною специфікою (шумери, давні єгиптяни, фінікійці, давні греки, майя тощо), або на основі споріднених племен і їхніх союзів (як правило, при домінуванні одного з племен-вождівств) формуються етнополіт. структури типу давньорус. земель-княжінь (структура останніх на прикладі в'ятичів була проаналізована Б.Рибаковим) чи типу об'єднань давніх іранців (Бактрія, Маргіана, Дрангіана, ранні Мідія і Персія тощо), індусів (Магадха, Кошала, Гандхара, Калінга) або ранньосередньовічних германців (об'єднання баварів, саксів тощо). Всі вони становлять великі макроетнічні спільності (давньослов'ян., давньоіранську, давню індо-арійську, давньогерм.), що за наук. класифікацією належать до певної мовної сім'ї (зокрема – індоєвроп.), хоча в етнічному відношенні практично нічого спільного не мають (як сучасні турки та якути, що за лінгвістичною класифікацією належать до тюркської мовної сім'ї).

2. Етногенез як процес формування окремих народів з притаманними їм етнічними властивостями відбувається під впливом різних факторів, які можуть бути по-різному згруповані. Зокрема, В.Генінг чітко розмежував фактори, що впливають на: а) формування етносів (їх наявність є обов'язковою умовою формування етнічної спільності) та б) визначення тих чи ін. етнічних ознак. До перших він зараховував спільність тер. (найважливіший, на думку більшості етнографів, чинник становлення та збереження етнічної спільності) і єдність соціально-екон. структури. До цих двох факторів, враховуючи концепції А.-Дж.Тойнбі та Л.Гумільова, а також елітаристські міркування В.Парето й В.Липинського, необхідно додати також фактор ядра народу, що формується, – енергійної, вольової, авторитетної групи, яка здатна повести за собою маси, сконсолідувати їх в окрему спільноту з певними формальними та неформальними інститутами, що має потенціал росту і може стати етносоціальним організмом, який, як правило, формується з досить відмінних за походженням, мовою, госп.-культ. устроєм етнічних груп. Однак ядро етносоціального організму становлять люди певної етномовної приналежності. Представники цього ядра здебільшого передають новоств. соціумові свою самоназву (підключаючи тим самим ін. до власної самосвідомості та етноідентичності) і мову (напр., так було в угорців). Однак нерідко пануючою мовою може стати мова підлеглих, що засвідчує історія болгар. Кожний з таких варіантів має свої конкретно-істор. причини, але в будь-якому разі мова, що перемагає, насичується лексикою тих, хто асимілюється. Генезис к-ри народу, що формується, є синтезом різних традицій, що якісно трансформуються. Першочергове значення тут має госп.-культ. чинник, який визначається природно-кліматичними умовами та наявністю у відповідних етносів госп. навичок. І угорці-угри, і тюрки-болгари, осівши в Балкано-Дунайському регіоні, полишили кочове скотарство і сприйняли осілоземлеробський уклад місц., переважно слов'ян., нас.

Під час консолідації нового етносоціального організму має місце гостра конкуренція різних за походженням та природою культ. форм, пов'язаних з різними етнічними, соціальними, реліг., територіальними групами, що інтегруються. Ті з форм і традицій, що відіграють у процесі культурогенезу певного народу провідну роль і виконують функції формоутворюючої основи нової традиції, називаються домінантними, а ті, що видозмінюються й групуються відповідно до домінуючої "матриці" перших, – рецесивними. Серед останніх розрізняються: 1) ті, що цілеспрямовано утискаються й переслідуються носіями домінуючої соціокультурної традиції; 2) ті, що, трансформуючись, частково залучаються до домінуючої традиції, існуючи в її контексті, так би мовити, напівлегально; 3) ті, що є нейтральними до конкуруючих традицій. За доби існування вищих релігій (буддизм, індуїзм, зороастризм, іудаїзм, християнство, іслам) народ, який ще тільки формується, зазнає потужного впливу з боку розвинутішої к-ри сусідів. Здебільшого її форми спочатку сприймають представники вищих прошарків, а потім – решта народу. Іноз. запозичення найлегше сприймаються саме на стадії Е., здебільшого визначаючи залучення народу, що формується або перебуває на ранніх стадіях свого розвитку (напр., давні русичі, давні японці тощо), до системи усталеної високорозвинутої цивілізації.

дата публікації: 2005 р.

Література:
  1. Кушнер (Кнышев) П.И. Этнические территории и этнические границы. "Труды института этнографии. Новая серия", 1951, т. 15
  2. Брайчевський М.Ю. Теоретичні основи дослідження етногенезу. "УІЖ", 1965, № 2
  3. Його ж. Походження Русі. К., 1968
  4. Генинг В.Ф. Этнический процесс в первобытности. Свердловск, 1970
  5. Этнос в доклассовом и раннеклассовом обществе. М., 1982
  6. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. М., 1983
  7. Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. М., 1989
  8. Шнирельман В.А. Возникновение производящего хозяйства. М., 1989
  9. Гумилев Л.Н. География этноса в исторический период. Л., 1990
  10. Його ж. Этногенез и биосфера Земли. М., 1993
  11. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. К., 1995
  12. Його ж. История мировой цивилизации: Философский анализ. К., 2002.

Посилання:
  • АНТРОПОГЕНЕЗ
  • АНТИ
  • АСИМІЛЯЦІЯ
  • АВТОХТОНИ
  • БРАЙЧЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО ЮЛІАНОВИЧ
  • БРОНЗОВИЙ ВІК
  • ДАВНЯ ІСТОРІЯ
  • ЕЛІТА
  • ЕНЕОЛІТ
  • ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОСТІ
  • ЕТНОС
  • ГЕНІНГ ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ
  • ІДЕНТИЧНІСТЬ ЕТНІЧНА
  • ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА СПІЛЬНІСТЬ
  • ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО
  • ІСЛАМ
  • ІУДАЇЗМ В УКРАЇНІ
  • ХРИСТИЯНСТВО НАРОДНЕ
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ (ВАЦЛАВ-ВІКЕНТІЙ) КАЗИМИРОВИЧ
  • ЛІТОПИСНІ ПЛЕМЕНА
  • МАРКСИЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ
  • МЕЗОЛІТ
  • МІДНО-КАМ'ЯНИЙ ВІК, УЖИВАНІШЕ
  • НАРОДНІСТЬ
  • НАЦІЯ
  • НЕОЛІТ, НОВОКАМ'ЯНИЙ ВІК
  • ОНОМАСТИКА
  • ПАЛЕОЛІТ ПІЗНІЙ
  • ПЛЕМ'Я
  • ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО
  • РОД
  • РУСЬ
  • РИБАКОВ БОРИС ОЛЕКСАНДРОВИЧ
  • СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
  • ТОЙНБІ АРНОЛЬД-ДЖОЗЕФ
  • ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА
  • ЦИВІЛІЗАЦІЯ
  • В'ЯТИЧІ
  • ВЛАДА

  • Пов'язані терміни:
  • АЛАНИ СЕРЕДНЬОВІЧНІ
  • АНДРУСИШИН БОГДАН ІВАНОВИЧ
  • АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА
  • АРТАМОНОВ МИХАЙЛО ІЛАРІОНОВИЧ
  • БАЗИЛОВИЧ ІОАНИКІЙ ТА ЙОГО
  • ДАВНЬОРУСЬКОЇ НАРОДНОСТІ КОНЦЕПЦІЯ
  • ЕТНІЧНІ СПІЛЬНОСТІ
  • ЕТНОГЕНЕЗ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
  • ЕТНОЛОГІЯ, ЕТНОГРАФІЯ, НАРОДОЗНАВСТВО
  • ЕТНОНІМІКА
  • ІСТОРІЯ КИЄВА
  • ЛОМОНОСОВ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ
  • НАУЛКО ВСЕВОЛОД ІВАНОВИЧ
  • РОСІЯНИ В УКРАЇНІ
  • РУМУНИ В УКРАЇНІ
  • ШАФАРИК ПАВЕЛ-ЙОЗЕФ
  • СЛОВ’ЯНОЗНАВСТВО (СЛАВІСТИКА) В УКРАЇНІ
  • УКРАЇНЦІ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)