Серед численних соціальних інститутів, які здійснюють функції збереження нац. пам’яті, архівам, б-кам та музеям належить особлива роль — як соціальні багатофункціональні спец. установи, вони покликані збирати, зберігати, науково досліджувати та надавати у сусп. користування історико-культ. джерела, істор. артефакти, що є свідками розвитку сусп-ва в його багатьох вимірах. Джерела архівів, б-к та музеїв є носіями соціальної, колективної та культ. пам’яті, акумулюючи у фондах, що спеціально створюються, істор. досвід нації, слугують своєрідним істор. документальним депозитарієм д-ви в реалізації її функцій, а також активним комунікативним засобом збереження та трансляції культ. цінностей від покоління до покоління, посередником між минулим, сучасним і майбутнім. Через усталені в соціогуманітарній сфері різних країн метафори — "скарбниці пам’яті нації", "будинки пам’яті", "сховища пам’яті", "суспільні інститути пам’яті" — сусп-вом оцінюється ефект діяльності цих інституцій пам’яті.

Дослідження функцій архівів, б-к, музеїв як інституцій пам’яті — актуальна проблема в зарубіжній гуманітаристиці (Б.Дельмас, Р.Джімерсон, Д.Кан, Е.Кетелаар, Р.Кокс, Т.Кук, Б.Крейг, В.Афіані, К.Гельман-Виноградов, Т.Хорхордіна та ін.). Від кінця 1980-х — поч. 1990-х рр. у цьому сегменті наук. студій сформувалося кілька концепцій: а) соціальної відповідальності працівників архівів, б-к та музеїв як посередників між минулим, сучасним і майбутнім на підставі здійснення ними ключових функцій: забезпечення доступу до інформації та здійснення відбору документів для зберігання (Р.Джімерсон); б) "документальної пам’яті ноосфери" як глобального інформаційного простору, елементами якого є інформація, що зберігається в архівах, б-ках і музеях світ. масштабу (К.Гельман-Виноградов); в) інституцій пам’яті — архівів, б-к і музеїв — як "будинків пам’яті", що зберігають "ключі від колективної пам’яті" націй і народів, дають можливість захищати їхні права і привілеї, тим самим відкриваючи двері до особистого і сусп. добробуту, який базується на відчутті зв’язку з минулим, усвідомленні власних коренів, своєї належності та ідентичності (Ж.-П.Валло); г) "вторинної пам’яті", "пам’яті-протезу", що ґрунтується на оцінці діяльності інституцій пам’яті — архівів, б-к і музеїв, — що докладають "зайвих" зусиль для зберігання документів, "гіпертрофовано" розширюючи функції пам’яті, оскільки неможливо передбачити, що потрібно буде "згадувати" (П.Нора); д) розуміння ролі архівів, б-к і музеїв як інструменту влади, яка прагне увічнення у майбутньому (М.Гальбвакс, Я.Ассман).

Проти оцінки інституцій пам’яті як пасивних та применшення їхньої ролі виступають і укр. вчені, які широко розглядають соціальну роль цих інституцій як спрямованих на активний вплив на розвиток сусп-ва, розкривають можливості міждисциплінарної інтеграції спадщини (Г.Боряк, Л.Дубровіна, А.Киридон, І.Матяш та ін.).

Теорія та практика діяльності інституцій пам’яті — архівів, б-к і музеїв — за сучасних умов свідчать, що, окрім меморіальних функцій — зберігання джерел пам’яті, вони набувають науково-комунікаційних функцій соціокульт. адаптації, інструменту наук. пізнання, інтерпретації культ. цінностей минулого і транслювання інформації з метою сусп. самопізнання й самовизначення нації. Власне, ці функції і визначають нац. статус гол. установ, їхню виключну роль у формуванні нац. менталітету та духовному житті сусп-ва.

Для реалізації таких завдань нац. пам’яті сусп-во встановило практику створення нац. установ — гол. інституцій у д-ві, з відповідними функціями та обов’язками перед д-вою.

Істор. розвиток архівів, б-к, музеїв супроводжує історію людства від початку зародження державності, але конституювання гол. установ пам’яті є свідченням розвитку нац. д-ви. Створення нац. архівів, б-к, музеїв започатковувалося створенням "ядра" нац. культ. спадщини — цінних колекцій документів, книг, музейних старожитностей, які відображають істор. поступ д-ви. На сьогодні інституції нац. пам’яті покликані проводити значну роботу з формування сучасних архів., бібліотечних та музейних фондів для виконання соціальної ролі підтримки всіх сфер діяльності д-ви, соціокомунікаційних та культурологічних функцій.

Наук. діяльність в Україні з метою збирання та збереження рукописної, архів. та музейної спадщини і створення меморіальних зібрань у приватних колекціях, б-ках і музеях набула значного розвитку у 18—19 ст. Найзначніші за обсягом та цінністю рукописні зібрання були створені в різних регіонах України видатними вченими та просвітниками, держ. і реліг. діячами, склалися значні за обсягом родові б-ки та архіви, активно збиралися, вивчалися та описувалися архіви, рукописні книги та стародруки, архівні документальні зібрання та музейні цінності. Оскільки Україна не мала власної державності, перші офіц. нац. інституції пам’яті — архіви, б-ки і музеї — в Україні виникли лише за доби Укр. революції 1917—21. 1918 розпочала діяльність Нац. бібліотека України (від 1988 вона носить ім’я В.Вернадського), що створювалася видатними вченими — В.Вернадським, А.Кримським, С.Єфремовим, Г.Житецьким, В.Кордтом та ін. представниками нац. еліти України.

Започаткування нац. архіву та музею йшло ін. шляхом. У травні 1917 при Культурно-освіт. комісії Всеукр. ради військ. депутатів було створено "Музей-архів війни й революції 1914—1917 рр.". Щоби врятувати фонди, було передано чи створювалися під егідою Укр. академії наук (УАН) як національні установи музейні установи, які мали б закласти майбутній нац. музей: Кабінет-музей антропології та етнології ім. Ф.Вовка (1921—36), Музей укр. діячів науки та мистецтва (1918—33), Укр. театральний музей (1921—34); Київ. картинна галерея (1922—34), Музей мист-в ім. Б. та В. Ханенків (1921—34) та ін. Унікальну історико-мистецьку колекцію "Музей України" зібрав у цей час військ. історик, громад. та культ. діяч, меценат П.Потоцький.

1917—18 інтелектуальними зусиллями О.Грушевського, В.Міяковського, В.Модзалевського та ін. у контексті розроблення проекту збереження архів. спадщини було створено концепцію Нац. архіву Укр. Д-ви (із підпорядкованими йому спеціалізованою б-кою, архівами та архів. комісіями на місцях, центр. археогр. комісією та спеціалізованим вищим навч. закладом при ньому) як центр. установи для зберігання документів держ. значення. Провідною ідеєю архів. реформи був принцип аполітичності архівів, який гарантував збереження документальної спадщини.

Процес інституціалізації закладів нац. пам’яті — архівів, б-к, музеїв — було призупинено у період сталінської диктатури та насадження рад. ідеології. Соціально-політ. катаклізми 20 ст. зруйнували попередню систему та змістовну цілісність архів., бібліотечних і музейних фондів, що зберігалися в різних освіт., культурно-просвітницьких, релігійних установах, наукових т-вах та орг-ціях; відбулися переміщення культ. цінностей, знищення пам’яток (частково із політ. причин, частково — внаслідок війн та революц. рухів). Значна частина унікальних фондів ліквідованих чи реформованих установ зосереджувалася в кількох центр. архівах, б-ках і музеях, що мали право зберігати старовинні документи і старожитності та комплектувати історико-культурний архів., бібліотечні і музейні фонди. У цей період опрацьовувалися принципи профілю комплектування архівів, б-к і музеїв щодо документальної спадщини: архіви мали збирати документи держ. установ з найдавніших часів, б-ки — рукописні книги та друковані видання, музеї — унікальну документальну спадщину та старожитності. Цей розподіл значною мірою мав формальний характер, коли справа стосувалася істор. спадщини. Хоча згадані профілі комплектування історично усталилися як основні, розуміння сусп-вом цінності к-ри минулого та потреби збирання, рятування пам’яток і створення спеціальних умов для їх зберігання сприяли тому, що у багатьох архівах, б-ках і музеях було сконцентровано фонди непрофільного комплектування: стародруки, рідкісні видання як культ. пам’ятки — у музеях та архівах, музейні цінності — у б-ках та архівах; архівні документи — у б-ках та музеях. Ці установи були покликані зберегти культ. спадщину.

У широкому розумінні інституції пам’яті — архіви, б-ки та музеї — як установи, завдання яких полягає у забезпеченості збереженості, організації документальних масивів та удоступненні інформації, що міститься в документах, є складовою не лише матеріальної, а й духовної сфери життєдіяльності сусп-ва. Вони відіграють важливу роль у визначенні ціннісної системи сусп-ва, його емоційно-психологічного стану, морального та інтелектуального потенціалу, виконують соціокомунікативну функцію.

Джерела, що зберігаються в архівах, б-ках і музеях, відрізняються формою, змістом і способом пізнання об’єкта, часом виникнення, засобами та можливостями емоційно-психологічного впливу на моральні норми і базові цінності сусп-ва, формування нац. ідентичності, індивідуальної, колективної та істор. свідомості. Однак у сукупності вони створюють єдину систему істор. та культ. джерел нац. пам’яті — важливу складову нац. і глобального інформаційного простору.

В період незалежності України, історико-культ. і духовні джерела, сконцентровані в архівах, б-ках і музеях, становлять інформаційне підґрунтя осмислення шляху народу та д-ви, увиразнення регіональних, соціокульт., етноконфесійних та ін. характеристик сусп-ва.

Фонди архівів, б-к і музеїв визнані у світ. практиці культ. цінностями. В Україні вони представлені фундаментальними категоріями ("Національний архівний фонд України", "Бібліотечний фонд України", "Музейний фонд України"), підлягають державного обліку та охороняються д-вою як нац. культ. надбання укр. народу, невід’ємна складова культ. спадщини. Найціннішу частину фондів архівів, б-к і музеїв становлять унікальні зразки нац. культ. спадщини, що є предметом особливої уваги д-ви, об’єктами нац. пам’яті. Вони мають пріоритетне значення для ідентифікації етносу і нації.

Українські архіви, б-ки та музеї як інституції пам’яті інтегровані у діяльність міжнар. професійних орг-цій під егідою ЮНЕСКО: Міжнар. ради архівів (МРА; International Concil of Archives, ICA), Міжнар. федерації бібліотечних асоціацій та установ (ІФЛА, транслітерація скорочення IFLA — International Federation of Library Associations and Institutions), Міжнар. ради музеїв (МРМ; International Concil of Museums; ICOM). У ключових нормативних документах ЮНЕСКО (Конвенції про захист культ. цінностей у випадку збройного конфлікту (1954), Конвенції про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культ. цінності (1970), Конвенції про охорону всесвітньої культ. та природної спадщини (1972), Конвенції про охорону нематеріальної культ. спадщини (2003) та ін.) визначено поняття та склад культ. цінностей.

Україна приєдналася до цих міжнар. актів та розробила низку нац. законів і підзаконних актів, що становлять правові засади функціонування архівів, б-к і музеїв як інституцій пам’яті. Визначення поняття "культурні цінності" та засади їх класифікації подаються в Законі України "Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей" (від 21 вересня 1999), спрямованому на охорону нац. культ. спадщини та розвиток міжнар. співробітництва України у сфері к-ри. Згідно із законом культ. цінностями є об’єкти матеріальної та духовної к-ри, що мають "художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України", а саме: оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури, художні композиції та монтажі з будь-яких матеріалів, твори декоративно-вжиткового і традиційного нар. мист-ва; предмети, пов’язані з істор. подіями, розвитком сусп-ва та д-ви, історією науки і к-ри, а також такі, що стосуються життя та діяльності видатних діячів д-ви, політ. партій, громад. і реліг. орг-цій, науки, к-ри та мист-ва; предмети музейного значення, знайдені під час археол. розкопок; складові частини та фрагменти архіт., істор., худож. пам’яток і пам’яток монументального мист-ва; старовинні книги та ін. видання, що становлять істор., худож., наук. та літ. цінність, окремо чи в колекції; манускрипти та інкунабули, стародруки, архівні документи, включаючи кіно-, фото- і фонодокументи, окремо чи в колекції; унікальні та рідкісні муз. інструменти; різноманітні види зброї, що має худож., істор., етногр. та наук. цінність; рідкісні поштові марки, ін. філателістичні матеріали, окремо чи в колекції; рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та ін. предмети колекціонування; зоологічні колекції, що становлять наук., культурно-освітню, навчально-виховну чи естетичну цінність; рідкісні колекції та зразки флори і фауни, мінералогії, анатомії та палеонтології; родинні цінності — культ. цінності, що мають характер особистих чи родинних предметів; колекція культ. цінностей — однорідні чи підібрані за певними ознаками різнорідні предмети, які, незалежно від культ. цінності кожного з них, зібрані разом становлять худож., істор., етногр. чи наук. цінність.

Невід’ємною складовою культ. спадщини є нематеріальна культ. спадщина — "звичаї, форми показу та вираження, знання та навички, а також пов’язані з ними інструменти, предмети, артефакти й культурні простори, які визнані спільнотами, групами й у деяких випадках окремими особами як частина їхньої культурної спадщини". Це спадщина, що передається від покоління до покоління, постійно відтворюється спільнотами та групами під впливом їхнього оточення, взаємодії з природою та історії і формує в них почуття самобутності й наступності. Вона виявляється в усних традиціях та формах вираження, зокрема у мові, виконавському мист-ві, звичаях, обрядах, святкуваннях, знаннях та практиці, що стосуються природи та всесвіту, традиційних ремеслах. Охорона нематеріальної культ. спадщини означає сукупність заходів, спрямованих на забезпечення її життєздатності, у т. ч. її ідентифікацію, документування, дослідження, збереження, захист, популяризацію, підвищення її ролі, транслювання (зокрема шляхом формальної та неформальної освіти), а також відродження різних компонентів спадщини.

З метою обліку об’єктів матеріальної та нематеріальної к-ри виняткової істор., худож., наук. чи ін. культ. цінності, що мають важливе значення для формування нац. самосвідомості укр. народу і визначають його внесок у всесвітню культ. спадщину, в Україні згідно з Постановою КМ України від 12 серпня 1992 № 466 упродовж 1992—2000 створювався Держ. реєстр нац. культ. надбання України (ДРНКН) — список пам’яток археології, арх-ри й містобудування, істор., документальних й ін. об’єктів, що становлять виняткову цінність з огляду історії, к-ри, етнології чи науки України. До об’єктів нац. культ. надбання відповідно до Положення про ДРНКН було віднесено пам’ятки історії — будинки, споруди, пам’ятні місця і предмети, пов’язані з найважливішими істор. подіями в житті народу, розвитком науки, техніки, к-ри, життям і діяльністю видатних діячів; пам’ятки археології — городища, кургани, залишки стародавніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, шляхів, стародавні місця поховань, кам’яні скульптури, наскельні зображення, старовинні предмети, ділянки істор. культ. шару стародавніх населених пунктів та археол. знахідки, що є визначними пам’ятками нац. к-ри і характеризують певні етапи істор. розвитку; пам’ятки містобудування і арх-ри — унікальні ансамблі й комплекси, окремі об’єкти арх-ри, а також пов’язані з ними твори монументальної скульптури і живопису, декоративно-вжиткового і садово-паркового мист-ва, природні ландшафти; пам’ятки мистецтва — визначні твори монументального, образотворчого і декоративно-вжиткового мист-ва; документальні пам’ятки — унікальні акти державності, ін. важливі архівні матеріали, кіно-, фото-і фонодокументи, старовинні рукописи, рідкісні друковані видання. До ДРНКН передбачалося внесення й ін. об’єктів, що становлять виняткову цінність з погляду історії, к-ри, науки України.

Від 2000 для реєстрації об’єктів культурної спадщини (незалежно від форм власності, з урахуванням їхньої археол., естетичної, етнологічної, істор., мистецької, наук. чи худож. цінності), які офіційно підлягають охороні д-вою, відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 запроваджено Держ. реєстр нерухомих пам’яток України. Після внесення до реєстру об’єкти культ. спадщини набувають статусу пам’яток, які в реєстрі групуються у дві охоронні категорії: а) нац. значення; б) місц. значення. Рішення про внесення та виключення об’єктів культ. спадщини з Держ. реєстру нерухомих пам’яток України стосовно пам’яток нац. значення приймає КМ України, місцевого значення — Мін-во к-ри України. Порядок визначення категорій пам’яток для занесення об’єктів культ. спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України визначено Постановою КМ України від 27 грудня 2001 № 1760.

Упродовж 2000—11 веденням Державного реєстру нерухомих пам’яток України займалася Держ. служба з питань нац. культ. спадщини у складі Мін-ва к-ри України, після її ліквідації 28 березня 2011 — Мін-во к-ри України. Перелік об’єктів культ. спадщини нац. значення, які вносяться до Держ. реєстру нерухомих пам’яток України, затверджено, зокрема, постановами КМ України № 928 від 3 вересня 2009 і № 929 від 10 жовтня 2012. У жовтні 2015 р. 220 об’єктів на території анексованих РФ Криму і м. Севастополь незаконно внесені до переліку культ. об’єктів федерального значення Росії з дорученням Мін-ву к-ри РФ включити ці об’єкти до єдиного держ. реєстру об’єктів культ. спадщини народів Росії.

Окреме значення мають колекції науково-тех. та культ. спадщини як об’єкти нац. пам’яті, внесені до "Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання", запровадженого відповідно до Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" від 13 грудня 1991 (зі змінами). Перелік наук. об’єктів, що становлять нац. надбання, затверджено постановами КМ України від 19 грудня 2001 № 1709, від 22 вересня 2004 № 1241 і розпорядженнями КМ України від 19 серпня 2002 № 472-р, від 11 лютого 2004 № 73-р, від 31 травня 2006 № 299-р, від 27 грудня 2006 № 665-р, від 5 грудня 2007 № 1103-р, від 22 жовтня 2008 № 1345-р, від 3 вересня 2009 № 1038-р, від 28 серпня 2013 № 650-р, від 29 січня 2015 № 59-р. Порядок визначення наук. об’єктів, що становлять нац. надбання, наведено у положенні, затвердженому постановою КМ України від 18 лютого 1997 № 174 (зі змінами). Ведення реєстру, розгляд пропозицій про віднесення наук. об’єктів до таких, що становлять нац. надбання, організація та проведення експертизи матеріалів щодо цих об’єктів зазначеною постановою покладено на Мін-во освіти і науки України.

До наук. об’єктів, що становлять нац. надбання, можуть бути віднесені унікальні об’єкти, що не піддаються відтворенню, а їх втрата чи руйнування матиме серйозні негативні наслідки для розвитку науки та сусп-ва, — елементи музейних, архів. фондів, колекції, особливо цінні та рідкісні видання, ін. пам’ятки історії та к-ри; інформаційні фонди; дослідні установки та обладнання; природні заповідники, біосферні заповідники, нац. природні парки, заказники, пам’ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, ін. природні території та об’єкти і штучно створені об’єкти природно-заповідного фонду, що потребують підтримки, не передбаченої Законом України "Про природно-заповідний фонд України"; полігони та ін. унікальні наук. об’єкти. Як важливий аспект збереженості документів та колекцій, що підлягають внесенню до реєстру, а також для збереження інформації унікальних джерел нац. пам’яті законодавство передбачає створення страхового фонду копій особливо цінних та унікальних документів.

Правила обліку, охорони, реставрації та використання об’єктів нац. культурного надбання визначаються чинним законодавством про пам’ятки історії та к-ри, законами та положеннями про Нац. архів. фонд України, Бібліотечний фонд України, Музейний фонд України, а також інструкціями відповідних центр. органів виконавчої влади, які є обов’язковими для всіх закладів, підпр-в і орг-цій та громадян — власників об’єктів нац. культ. надбання. Правові засади діяльності у сфері к-ри та суспільних відносин, пов’язаної зі створенням, використанням, розповсюдженням, збереженням культ. спадщини та культ. цінностей, забезпеченням доступу до них, викладено в Законі України "Про культуру" (від 14 грудня 2010 № 2778-VI). Поняття "національне культурне надбання" в законі трактується як сукупність унікальних культ. цінностей, об’єктів культ. спадщини, що мають виняткове істор. значення для формування культ. простору України (пункт 14).

Комплектування історико-культ. фондів архівів, б-к та музеїв здійснюється на засадах експертизи цінності документів і пам’яток, мета якої полягає в науково обґрунтованому відборі найбільш репрезентативних та цінних в істор. та національно-культ. аспектах джерел інформації. Постанова КМ України від 8 серпня 2007 № 1004 (зі змінами) "Про проведення експертизи цінності документів" передбачає всебічне вивчення документів з метою внесення їх до Нац. архів. фонду України або вилучення з нього, проведення грошової оцінки документів цього фонду, зарахування їх до унікальних тощо.

Архіви, б-ки та музеї як інституції пам’яті мають спільність та відмінність/особливість у профілях комплектування і характері істор. джерел та культ. цінностей, обліку об’єктів пам’яток. Це зумовлено переважно видовою специфікою джерел нац. пам’яті, формами обліку, зберігання та функціональним призначенням, традиціями професії тощо.

Архіви (від грец. αρχεϊον — урядовий будинок) — інституції різної форми власності, що сприяють реалізації осн. функції соціальної пам’яті, яка полягає у трансляції накопиченого людством досвіду та ідей у часі та просторі, та призначені для зберігання їх задокументованих (у різний спосіб) образів. Зберігання зафіксованої в архів. документах сусп. пам’яті становить осн. соціальну функцію і сусп. місію архівів, покликаних гарантувати спадкоємність держ., сусп. і приватного життя як на рівні окремих народів і націй, так і на всесвітньому рівні. Історично архіви створювалися для потреб вищої влади (зберігання актів, що забезпечували права д-ви чи громад. установ) або ж для підтвердження родинних, майнових, статусних та ін. прав і привілеїв приватних осіб і відображали розвиток екон. та соціальних відносин у д-ві, законотворчості та керування держ. процесами, здобутки видатних діячів чи родин. Із часом сформувалося розуміння культ. цінності цих документів як унікальних джерел соціальної пам’яті. З гол. соціальною функцією і сусп. місією архів. установ, що полягає у зберіганні зафіксованої в архів. документах сусп. пам’яті та удоступненні архів. спадщини людства, пов’язаний підхід до розуміння сутності архівів як інституцій пам’яті. Це особливо актуально у межах сучасної парадигми архівознавства, яка ґрунтується на інтеграції гуманітарних і природничих наук і розглядає архіви як духовний феномен, визнає збереження документальної спадщини і соціальної пам’яті людства змістом архів. місії, декларує відповідальність зберігачів архів. фондів і колекцій перед майбутніми поколіннями. У процесі їх становлення, розвитку засобів і способів зберігання архів. документів, зміни матеріальної основи документа, розширення форм доступу до архів. інформації відбувалося становлення професії архівіста і такої галузі життєдіяльності сусп-ва, як архівна справа. На зберігання до архівів документи надходять після проведення процедури експертизи цінності, за розроблення обґрунтованих правил якої відповідають архівісти, що забезпечує їхній вплив на формування соціальної пам’яті, на колективне розуміння минулого. Зберігаючи автентичні документи, архіви забезпечують надійне джерельне підґрунтя соціальної пам’яті, й у т. ч. індивідуальної пам’яті через акумульовані в інформації фондів особового походження історії життя окремих осіб чи зафіксовані у пам’яті індивідів спогади про істор. події — у фондах "усної історії". Нова форма діяльності архівів, пов’язана з розвитком інформаційних технологій, — оцифровування архів. документів і репрезентація архів. інформації у мережі Інтернет та спроби зберігання цифрових аудіовізуальних документів, веб-сайтів та ін. форм комп’ютерної медіатизованої інформації — сприяє розширенню можливостей колективної пам’яті людства. Кардинально важливим при цьому в діяльності архівів є принцип аполітичності, що полягає у беззастережності та незаангажованості, абстрагуванні від політ. та ідеологічної спрямованості задля відтворення істинного змісту фактів і подій.

Відповідно до Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи" (від 24 грудня 1993 № 3814-XII, зі змінами), що регулює відносини, пов’язані з формуванням, обліком, зберіганням і використанням Нац. архів. фонду та ін. питаннями архів. справи, в Україні сформовано систему архів. установ. Архіви, залежно від профілю і статусу, постійно чи тимчасово зберігають документи, що утворилися в результаті діяльності держ. органів; держ., громад. і приватних установ і орг-цій; видатних держ., політ., громад. і культ. діячів, науковців, спортсменів, педагогів. Як один з атрибутів державності, архіви, зберігаючи автентичні документи, переважно обслуговують правові потреби д-ви і соціальні запити сусп-ва, надають документальні підтвердження юрид. прав і соціальних гарантій громадянам, а також задовольняють потреби істор. науки.

Спеціально уповноваженим центральним органом керування у сфері архів. справи і діловодства є Держ. архівна служба, діяльність якої від 2010 спрямовує і координує КМ України через міністра юстиції. Їй підпорядковані центр. держ. архіви, створені для зберігання документів Нац. архів. фонду, що мають загальнодерж. значення: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, Центральний державний архів громадських об’єднань України, Центральний державний історичний архів України (м. Київ), Центральний державний історичний архів України у Львові, Центральний державний кінофотофоноархів України, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, Центральний державний архів зарубіжної україніки, Центральний державний електронний архів України. Подвійне підпорядкування (відповідному мін-ву і Держ. архів. службі — на методичному рівні) мають галузеві держ. архіви (мін-в: оборони, внутр. справ, закордонних справ, Служби безпеки, Картографо-геодезичного фонду України, Гідрометеорологічної служби Мін-ва охорони навколишнього середовища, Фонду держ. майна, Держ. департаменту з питань покарань, Інформаційного геологічного фонду України, Управління держ. охорони України). Для зберігання документів Нац. архів. фонду, що мають місц. значення, створено місц. архівні установи: держ. архіви областей України, Держ. архів міста Києва. Місц. архівні установи є структурними підрозділами місц. держ. адміністрацій. Право створювати архівні та рукописні підрозділи мають також держ. наук. установи, музеї та б-ки. Для централізованого тимчасового зберігання архів. документів створюють архівні підрозділи держ. органів влади; архівні підрозділи об’єднань громадян, реліг. орг-цій, а також підпр-в, установ і орг-цій, заснованих на приватній власності, трудові архіви. Станом на 1 січня 2014 в Україні діяли 2432 архів. установи: 9 центр. держ. архівів, 4 н.-д. та ін. центр. держ. архів. установи, 24 держ. архіви областей, Держ. архів міста Києва, 474 архів. відділи районних держ. адміністрацій, 159 архів. відділів міських рад, 13 галузевих архівів та 1748 трудових архівів, створених при міських, районних, сільс. та селищних радах. Із заг. кількості трудових архівів 311 мали статус юрид. особи. На території незаконно анексованого Криму залишилися Держ. архів в АР Крим та Держ. архів міста Севастополя, 14 архів. відділів районних держ. адміністрацій, 11 архів. відділів міських рад та 208 трудових архівів.

Нац. архів. фонд України є найважливішою частиною архівної спадщини укр. народу, складовою "загальнопланетної інформаційної багаторівневої системи". Документи Нац. архів. фонду України законом визнані культ. цінностями, що постійно збергіються в Україні чи за її межами та підлягають поверненню відповідно до міжнар. угод, згода на обов’язковість яких надана ВР України. Архівна україніка (документи культ. спадщини укр. народу, що зберігаються за межами України) є потенційною складовою Нац. архів. фонду України. Д-ва вживає заходів для поповнення Нац. архів. фонду документами архів. україніки. Розуміння Нац. архів. фонду України як невід’ємного компонента "вітчизняної і світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства" зафіксовано у статті 5 розділу II Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи". Кількісні параметри Нац. архів. фонду України становлять понад 50 млн одиниць зберігання та понад 1,2 млн одиниць обліку, що зберігаються у держ. архівах. Документами Нац. архів. фонду України закон визнає архівні документи, культ. цінність яких визнана відповідною експертизою та які підлягають держ. обліку і зберіганню. Виняткову культ. цінність мають унікальні документи — документи Нац. архів. фонду України, важливі для формування нац. самосвідомості укр. народу, які визначають його вклад у всесвітню культ. спадщину. Найдавніший документ Нац. архів. фонду України слов’ян. походження 9 ст. — Київ. глаголичні листки (київ. листки, київ. міссал) — зберігається у фондах Ін-ту рукопису НБУВ.

В умовах інформаційного сусп-ва архіви інтегрують свої ресурси у світ. інформаційний простір. Починаючи з 2000, діє портал "Архіви України", що містить цифрові версії архів. довідників і фахових періодичних видань, електронні описи архів. фондів тощо.

Архіви виконують спільні соціальні функції з іншими інституціями пам’яті: б-ками та музеями.

Бібліотеки (грец. βιβλιοθηκη, від βιβλιον — книга й θηκη — сховище) створювалися як соціальний інститут, що забезпечує зберігання творів писемності та друку (на відміну від архівів, які зберігають нетиражовані документи діяльності переважно держ. установ) задля приватного чи публічного користування. У бібліотечних фондах акумульовано надбання багатовікового досвіду людської думки та знання, реалізованого в різних видах і формах передачі інформації (передусім у творах писемності та друку, електронних ресурсах). Б-ки концентрують опубліковану людством інформацію. Вони зберігають документально-інформаційні масиви як оперативного, так і меморіального характеру. У цьому їхня важлива перевага над ін. установами пам’яті та інформаційними центрами. Б-ки формують к-ру збереження інтелектуальної та творчої "думки" рукописного періоду та періоду друку, а нині — електронної епохи людства. Діяльність б-к регулює Закон України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" від 27 січня 1995. Закон визначає статус б-к, правові та орг. засади їхньої діяльності та бібліотечної справи в Україні й гарантує право на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей нац. та світ. к-ри, науки та освіти, що зберігаються у б-ках. Особливо цінні, рідкісні документи та колекції включаються до Держ. реєстру нерухомих пам’яток України, і з них створюються їхні страхові копії. За значенням б-ки поділяються на всеукр. загальнодерж. значення (нац., держ.), респ. (АР Крим), обласні, міські, районні, селищні, сільські; за змістом бібліотечних фондів — на універсальні, галузеві, міжгалузеві; за призначенням — на публічні (загальнодоступні), у т. ч. спеціалізовані (для дітей, юнацтва, осіб із фізичними вадами), та спеціальні (академій наук, н.-д. установ, навч. закладів, підпр-в, установ, орг-цій). На гол. б-ки, як правило національні (або ж такі, що прирівняні до нац. і великих наукових), крім заг. політики формування бібліотечного фонду для реалізації осн. функції — забезпечення управлінських, екон., політ., наук., освітніх, культ. та ін. потреб розвитку д-ви, покладається обов’язок (разом із Книжковою палатою України) збирати всю друковану продукцію д-ви у вигляді недоторканного архів. примірника друку як друковану документальну пам’ять, а також проводити бібліографічну реєстрацію творів друку д-ви. Ін. б-ки також мають свої профілі комплектування фондів залежно від виду та спеціалізації.

Важливою складовою нац. та провідних наук. б-к є рукописні та архів. фонди. Вони комплектуються рукописними книгами, давніми манускриптами, творчими рукописами та архівами видатних осіб і наук. установ, стародруками, цінними та рідкісними виданнями, а також колекціями пам’яток друку та книжкової к-ри, істор. зібраннями та б-ками. Водночас ретроспективні фонди б-к, у т. ч. архівний примірник друку, книжкові колекції і спец. види друку, зокрема картографічні, образотворчі, муз., газетні, патентні та ін. спеціалізовані фонди, також є джерелами нац. пам’яті. Якщо архіви комплектуються на засадах експертизи цінності, то у бібліотечній системі головні та спеціалізовані, уповноважені на це б-ки прагнуть до збереження всієї накопиченої людством продукції. Існують б-ки (передусім нац. та загальнодерж.), що збирають обов’язковий примірник друку (тиражованого документа) та зберігають недоторканний архів. примірник усіх видань друку д-ви, що регулюється законодавчим шляхом. Перегляд фондів на предмет списання частини літератури у публічних і масових б-ках, як правило, стосується фізичного стану примірників, при цьому враховуються кількість примірників та попит тощо. Політ. чи ін. цензурне вилучення видань, що практикувалося в діяльності багатьох бібліотечних установ у період різних політ. систем, на сьогодні не дозволяється законодавством. Меморіальні фонди б-к створюються внаслідок як збирання, так і внутр. експертизи обігу та значення книжкових фондів, коли частина бібліотечного фонду перетворюється на істор. книжкові фонди, відбувається постійний процес переходу новітніх видань осн. фонду з оперативного стану використання до трансформації його у фонд нац. культ. спадщини безпосередньо у б-ках. Бібліотечні фонди систематично поповнюються залежно від значення та профілю комплектування б-ки. Новітні видання (наук., художні, образотворчі, документи для сліпих, аудіовізуальна продукція (кіно-, відео-, фото-, фонодокументи); нормативно-правові акти у сфері стандартизації, метрології та сертифікації; патентні документи тощо) безпосередньо чи опосередковано є відображенням культ. характеристик епохи, а водночас формують чи закріплюють специфічні риси сучасної мнемосвідомості. Функцію нац. пам’яті у певному сенсі виконують усі бібліотечні фонди, а не лише меморіальна частина.

Хоча в Україні діють понад 30 тис. б-к усіх видів та різного держ. значення і відомчого підпорядкування, осн. фонд книжкової спадщини, що відображає загальнонаціональну та регіональну книжкову спадщину, припадає на гол. нац. та обласні б-ки. Найцінніші зібрання мають нац. б-ки: Нац. парламентська б-ка України, Нац. б-ка України ім. В.Вернадського, Львів. нац. наук. б-ка ім. В.Стефаника НАН України, Нац. наук. мед. б-ка, Нац. наук. с.-г. б-ка Нац. академії аграрних наук України, Нац. істор. б-ка України, Одес. нац. наук. б-ка, Нац. б-ка України для дітей.

Схожу з б-ками функцію виконує Держ. наукова установа "Книжкова палата України імені Івана Федорова" (Книжкова палата України), підпорядкована Держ. к-ту телебачення і радіомовлення України. Книжкова палата України покликана забезпечити повний статистичний облік, комплектування і зберігання всієї друкованої продукції — документальної пам’яті України. До гол. завдань установи належать сприяння розвитку нац. к-ри, науки, освіти, книговидавничої та бібліографічної справи; проведення книгознавчих та бібліографознавчих досліджень; створення баз даних бібліографічної інформації; видання бібліографічних покажчиків і науково-аналітичних оглядів. Книжкову палату України, як і архіви, б-ки і музеї, внесено до Держ. реєстру наук. об’єктів, що становлять нац. надбання (як установа, що зберігає повний і недоторканний фонд Держ. архіву друку).

Музеї (від грец. μουσεϊον — храм музи) — складний соціокульт. інститут, соціальною функцією якого є збереження пам’яті, стабілізація/позначення норм і цінностей сусп-ва, трансляція соціокульт. досвіду. Ці інституції актуалізують минуле і зберігають істор. джерела для відтворення к-ри. Музеї розглядають як: 1) засоби збереження пам’яті; 2) комунікатори/посередники; 3) носії пам’яті; 4) місця пам’яті; 5) топоси пам’яті. Музей також може розглядатися як інформаційний центр культ. спадщини, інститут соціокульт. адаптації, інструмент пізнання культ. цінностей минулих епох і сучасності, а також інтерпретування їх значень з метою сусп. самопізнання і самовизначення. Діяльність музеїв регулює Закон України "Про музеї та музейну справу" від 29 червня 1995 (зі змінами), що визначає правові, екон., соціальні засади створення і діяльності музеїв України та особливості наук. формування, вивчення, обліку, зберігання, охорони і використання Музейного фонду України, його правовий статус і поширюється на всі види музеїв та заповідників у частині їх музеєфікації, а також обліку, зберігання та використання, охорони, консервації, реставрації музейних предметів, музейних колекцій та предметів музейного значення. Нормативні питання формування Музейного фонду України викладені у "Положенні про Музейний фонд України", затвердженому Постановою КМ України від 20 липня 2000 № 1147. За профілем музеї поділяються на природничі (антропологічні, біологічні, ботанічні, геол., зоологічні, мінералогічні, палеонтологічні), історичні (загальноістор., військово-історичні, історії релігії, історико-побутові, археол., етногр.), літературні, художні (образотворчого, декоративно-прикладного, народного, сучасного мист-ва), мистецькі (театральні, муз., музеї кіно), науково-технічні, комплексні (краєзнавчі, екомузеї), галузеві тощо. На основі ансамблів, комплексів пам’яток та окремих пам’яток природи, історії, к-ри та територій, що становлять особливу істор., наукову і культ. цінність, можуть створюватись історико-культ. заповідники, музеї-заповідники, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби тощо. Трансформації соціогуманітарного простору зумовлюють появу різноманітних за формою і змістом музейних комплексів, зокрема й віртуальних музеїв. Сучасний музей є своєрідним позначенням культ. коду, простором, що перебуває у безперервному розвитку і має високу силу інформаційного та емоційного впливу. Музеєфікація артефактів транслює певний культ. код. Музей має подвійну функціональну навантаженість: з одного боку, він є механізмом формування пам’яттєвих смислів, проте, з другого, — пам’яттєві смисли також впливають (особливо в умовах соціокульт. трансформацій) на архітектоніку музею. Простір музею репрезентує специфічні риси мнемосвідомості епохи, яка відтворюється, але водночас — транслює свідомісні смисли часу прочитання коду; дає підстави говорити про методи конструювання соціально значущих мнемокомплексів. Спонукаючи глядача до споглядання, музей виховує "візуальну культуру".

Музей — це н.-д. та культурно-освіт. заклад, створений для вивчення, збереження, використання та популяризації музейних предметів та музейних колекцій з наук. та освіт. метою, залучення громадян до надбань нац. та світ. культ. спадщини. Серед соціальних функцій — комплектування, збереження, облік, популяризація пам’яток історії, к-ри та природних об’єктів. Музеї виконують також ідентифікаційну, адаптативну, морально-етичну, емоційно-експресивну, комунікативну, консервативно-зберігаючу та ін. функції. З огляду на когнітивні та діяльнісні параметри важливою є роль музеїв у процесах виховання та ідентифікації і збереження здобутків минулого. Музейні колекції та документи формують культ. простір пам’яті, залучають громадян до надбань нац. культ. спадщини. На відміну від архівів та б-к, які збирають переважно документальну спадщину, музеї мають широкий профіль комплектування музейних предметів меморіального значення: предметів — свідчень епохи в усій сукупності форм, видів та носіїв пам’яті, артефактів, які транслюють певний культ. код нації, виховують "візуальну культуру" і зберігають репрезентативні та унікальні рухомі й нерухомі пам’ятки матеріальної та духовної к-ри. Створення меморіальних музеїв, музейних комплексів постає однією з осн. форм увічнення пам’яті. Гол. місія музею — генерування к-ри теперішнього і майбутнього на основі збереження й актуалізації всіх елементів істор. спадщини. Музейний об’єкт культ. спадщини має бути репрезентативним і автентичним, об’єктивно відображати факт к-ри певної істор. епохи та нац. к-ри. Особлива роль відведена істор. музеям, які виконують охоронно-зберігаючі, науково-дослідницькі, просвітницько-виховні функції та провідними функціями яких водночас є збереження, відтворення та формування колективної пам’яті укр. народу. У цьому контексті музей постає як історично зумовлена багатофункціональна інституція соціальної пам’яті, через посередництво якої реалізується потреба у відборі, зберіганні та презентації специфічної групи культ. і природних об’єктів, які усвідомлюються сусп-вом як цінності, що передаються із покоління у покоління. Музеї виступають також своєрідним місцем пам’яті. Осн. напрямами діяльності сучасних музеїв в Україні є науково-дослідницька, культурно-освітня робота, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, виставкова, пам’яткоохоронна діяльність, а також діяльність, пов’язана з наук. атрибуцією, експертизою, класифікацією, держ. реєстрацією та всіма видами оцінки предметів, які можуть бути визначені як культ. цінності, з метою включення до Музейного фонду України. Предмети Музейного фонду України є культ. цінностями, що постійно зберігаються на території України та за її межами або ж згідно з міжнар. договорами підлягають поверненню в Україну.

В Україні діють понад 5 тис. музеїв. Із них — 478 музеїв держ. та комунальної власності (зокрема 128 істор. профілю), з яких 28 — національні (8 музеїв підпорядковані Мін-ву к-ри України, 13 перебувають у підпорядкуванні ін. установ та громад. орг-цій). Решта музеїв — переважно комунальні (підпорядковані обласним управлінням к-ри або міським чи районним відділам к-ри і фінансуються із місц. бюджетів). Серед провідних музеїв України: Національний музей історії України, Національний художній музей України, Нац. музей історії України у II світ. війні (див. Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років національний музей), Національний музей літератури України, Нац. музей Т.Шевченка (див. Шевченка Тараса національний музей), Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, Національний музей медицини України, Національний науково-природничий музей України НАН України, Нац. заповідник "Софія Київська" (див. "Софія Київська"), Національний музей народної архітектури та побуту НАН України, Національний музей українського народного декоративного мистецтва України, Києво-Печерський національний історико-культурний заповідник, Корсунь-Шевченківський національний історико-культурний заповідник та ін. Водночас необхідне вироблення узгодженої політики д-ви щодо підвищення ролі музеїв у формуванні колективних уявлень про історію України.

Спеціалізація архівів, б-к і музеїв за складом фондів відбувалася поступово, з розвитком та ускладненням функцій сусп-ва та виникненням необхідності врахування специфіки походження та видового складу документів і культ. цінностей, методів конструктування різних мнемокомплексів, різної фахової підготовки для наук. опрацювання джерел, створення обліку та науково-пошукового апарату, умов зберігання та користування. Так, в архівах України (центральних) зберігається спадщина рукописних книг і стародруків. У Центр. істор. архіві України у м. Київ та в Центр. істор. архіві України у Львові зберігаються рукописні книги та стародруки 13—17 ст., ін. цінні видання 18—20 ст. У складі науково-довідкової б-ки у Центр. держ. архіві-музеї літератури і мист-ва України значний комплекс репрезентує музейну спадщину видатних укр. письменників і митців. Нац. б-ка України ім. В.Вернадського містить у своїй структурі не лише Ін-т рукопису, а й значний архів. фонд НАН України (Ін-т архівознавства), музейну колекцію у складі Фонду президентів України. Львів. нац. наук. б-ка ім. В.Стефаника НАН України, крім рукописного підрозділу, має музейні колекції творів укр. і світ. мист-ва, де зберігаються гравюри, скульптури, рисунки, акварелі, гуаші, нотні твори тощо. Ряд наук. б-к має рукописні підрозділи, де зберігаються не лише рукописні книги, а й особові архів. фонди видатних діячів науки, к-ри, освіти, політ., реліг. та громад. діячів.

В Україні є 7 наук. б-к із правом постійного зберігання документів Нац. архів. фонду, що мають цінні рукописні фонди: НБУВ, де рукописні фонди зберігаються в складі Ін-ту рукопису; Львів. нац. наук. б-ка імені В.Стефаника НАН України, в якій організовано відділ рукописів (обидві інституції підпорядковані НАН України); Харків. держ. наук. б-ка ім. В.Короленка й Одес. нац. наук. б-ка, де існують рукописні відділи (обидві підпорядковані Мін-ву к-ри України); Наук. б-ка Львів. нац. ун-ту ім. І.Франка, Наук. б-ка Одес. нац. ун-ту ім. І.Мечнікова та Центр. наук. б-ка Харків. нац. ун-ту ім. В.Каразіна (підпорядковані Мін-ву освіти і науки України), в яких функціонують відділи рукописів та рідкісних видань.

Характерна особливість музеїв — комплексний підхід до колекціонування музейних предметів. Водночас доволі репрезентативним компонентом музеїв є рукописна, книжкова та документальна спадщина. Серед музеїв, що зберігають рукописно-книжну спадщину 10—18 ст., найзначніший — Нац. музей у Львові ім. Андрея Шептицького, де зібрана цінна колекція пам’яток писемної к-ри, зосереджених у збірці рукописів та стародруків, основу якої заклали зразки, подаровані митрополитом А.Шептицьким. Окремі цінні книжкові пам’ятки зберігаються в Нац. музеї історії України, Нац. музеї літератури України і Нац. худож. музеї України, Нац. музеї у Львові, Львів. істор. музеї, Харків. істор. музеї, Держ. музеї книги і друкарства України, Держ. музеї театрального, муз. та кіномистецтва та багатьох ін.

Цінні об’єкти нац. пам’яті (документальні фонди та музейні колекції) зберігаються також у наук. установах НАН України: Ін-ті літератури ім. Т.Шевченка НАН України (відділ рукописних фондів та текстології), Ін-ті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України (наук. архів. фонди рукописів і фонозаписів), Ін-ті археології НАН України (наук. архів).

Осн. напрямами діяльності сучасних архівів, б-к і музеїв в Україні є н.-д., культурно-освітня діяльність, комплектування музейних зібрань, фондова, видавнича, реставраційна, виставкова, пам’яткоохоронна робота, а також діяльність, пов’язана з наук. атрибуцією, експертизою, класифікацією, держ. реєстрацією тощо.

Меморіальна функція архівів, б-к і музеїв як інституцій пам’яті не є законсервованою формою збереження пам’яті. Установи покликані також забезпечувати наук. опрацювання й актуалізацію джерел колективної та культ. пам’яті сусп-вом, удосконалювати механізми використання, комунікування і трансляції інформації. Це реалізується через науково-дослідницьку, інформаційну та культурно-освіт. діяльність архівів, б-к і музеїв: створення системи вторинних джерел — довідників вторинного документного рівня, включаючи описи, інвентарні книги, путівники по фондах, наук. каталоги та покажчики, списки, огляди, реєстри переміщених цінностей; публікацію документальних джерел, пам’яток історії та к-ри; випуск н.-д. продукції у вигляді монографій, збірників наук. праць, статей та розвідок тощо. Видається низка спеціалізованих часописів та ін. періодичних наук. видань, зокрема "Пам’ятки України: історія та культура", "Рукописна та книжкова спадщина України", "Пам’ятки: археографічний щорічник", "Українська старовина", "Музеї України" тощо.

За період незалежності архіви, б-ки та музеї провели фундаментальну роботу з наук. опису та каталогізації джерел: створено десятки фундаментальних путівників по фондах центр. та обласних архівів, б-к, музеїв, у т. ч. зведені довідники загальноукр. масштабу (зокрема "Архівні установи України: довідник", кн. 1—2, де подані відомості про документальну спадщину архівів, б-к, музеїв і наук. установ), та підготовлено зведені довідники в галузі бібліотечної та музейної справи, в яких наводяться описи нац. скарбів України. Опубліковано сотні довідників з інформацією про окремі сховища культ. цінностей, публікації архів. документів, пам’ятки письма та друку (в т. ч. Пересопницьке Євангеліє 1556—61, на якому поряд із Конституцією України присягають укр. президенти під час інавгурації), що здійснювалось у співпраці з науковцями установ НАН України та провідних ун-тів. Б-ки провели велику роботу зі створення багатотомної ретроспективної нац. бібліографії України в Україні та за її межами періоду додерж. реєстрації (1-й етап — 1798—1923); архівні установи — зі створення реєстрів документальної "україніки", що перебуває за межами України; таким чином було створено передумови для ліквідації відставання України від провідних країн світу у питаннях подання нац. книги та документа. Спец. завданням б-к є формування документального масиву вторинних бібліографічних джерел нац. пам’яті — створення ретроспективної та поточної нац. бібліографії, "візитівки національної культури", що забезпечує облік документів, створених чи виданих певною нацією на її держ. або етнічній території, а також документів, пов’язаних із нею змістом, мовою, походженням авторів. Особливе значення ретроспективної нац. бібліографії полягає в тому, що вона фіксує нац. спадщину друку, яка відображає розвиток мови, к-ри, інтелектуального потенціалу та внесок у розвиток нації її духовних творців незалежно від території виникнення цінностей, засвідчує тяглість духовних традицій.

У період електронної ери інституції пам’яті створюють електронні ресурси своїх колекцій, подаючи їх у відкритому доступі в Інтернет-середовищі на сайтах та порталах. Виникає нове явище — електронні архіви, б-ки, музеї, багато з яких існують не лише у складі інституцій нац. пам’яті, а й у віртуальному просторі.

Сучасні конвергенційні процеси інституцій пам’яті пов’язані з розвитком глобальних інформаційних процесів у сусп-ві і прискоренням формування сусп-ва знань. В інформаційному полі виникає нове соціокульт. явище — цифровий культ. простір, який гарантує не лише швидке отримання необхідної історико-культ. інформації, а й ефективність роботи з оригіналом, можливість об’єктивно оцінювати інформацію джерел, спрощує доступ до оригіналів різного походження, а також надає змогу використовувати можливості інформаційних технологій у галузі класифікацій та систематизації ресурсів. Водночас одним із наслідків глобалізаційних процесів є маргіналізація нац. к-р перед агресивним тиском масової к-ри. Це покладає на д-ву та інституції пам’яті особливу відповідальність за формування політики нац. пам’яті, підтримку розвитку ресурсної бази архівів, б-к і музеїв. Упровадження інформаційних технологій збільшило можливості оприлюднення результатів наук. та науково-інформаційної роботи інституцій пам’яті: розкриття фондів шляхом створення електронного довідкового та цифрового ресурсу пам’яток, сприяє розвитку міжнар. діяльності в галузі збереження фондів, участі України у програмах ЮНЕСКО, МРА, ІФЛА, МРМ, зокрема "Пам’ять світу", "ЮНЕСКО-Спадщина", Міжнар. асоціації звукових та аудіовізуальних архівів (IASA) та багатьох ін. проектах. Своєрідним інтегративним інформаційним ресурсом світ. масштабу (проте вибіркового характеру) є заснована 1992 ЮНЕСКО програма із захисту всесвітньої документальної спадщини, забезпечення рівного доступу до документальних пам’яток, поширення інформації про існування та значущість документальної спадщини "Пам’ять світу" ("Memory of the World"), що поширюється на пам’ятки, які зберігаються в архівах, б-ках і музеях. Завдання програми полягають у репрезентації об’єктів документальної спадщини, що мають міжнар., регіональне і нац. значення, та сприянні забезпеченню їх збереженості й відкритого доступу до них.

Наук. співпраця архівів, б-к і музеїв з установами освіти, науки, к-ри у сфері професійної діяльності та широка популяризація джерел нац. пам’яті на сайтах та порталах надає можливості для експозиційної, виставкової діяльності, лекційної роботи тощо. Систематично створюються некомерційні інтегровані цифрові ресурси б-к, електронних музеїв на базі розроблених ЮНЕСКО стандартів і методичних матеріалів щодо збереження цифрової спадщини, уніфікованих метаданих: "Світова цифрова бібліотека" (World Digital Library; розробник — Б-ка Конгресу США за підтримки ЮНЕСКО), "Золота колекція Євразії" (Бібліотечна асамблея Євразії, у створенні проекту брала участь Україна) та ін. Ці ресурси комплексно репрезентують культ. архівну, бібліотечну та музейну спадщину (рукописи, рідкісні та цінні видання, мапи, картини, фільми, фотографії, музичні записи, музейні та архівні об’єкти тощо). Існують інтегративні проекти європ. та світ. масштабу: "Європейська цифрова бібліотека" (Europeana) — "відкритий центр" цифрових ресурсів та бібліографії, орієнтований на підтримку європ. б-к; Електронні ресурси європ. історії (EuroDocs), що охоплюють період від доістор. Європи до сучасності (Європи як наднац. організму); Віртуальна б-ка "Східна Європа" (ViFaOst) — міждисциплінарний портал східноєвроп. досліджень, що відкриває доступ до спеціалізованої академічної інформації з історії, мови, літератури, політики та к-ри Сходу, країн Центр. та Пд.-Сх. Європи і регіонів; "Manuscriptorium Мediaevalia" — європ. цифрова б-ка писемного культ. надбання різних народів та д-в (рукописи, інкунабули, палеотипи та ін. стародруки, карти, актові джерела та ін. види документів) тощо.

Діяльність у виробленні єдиних засад у галузі створення міжнар. проектів щодо оцифровування культ. спадщини розгортається у спец. комісіях Європ. Союзу. Професійні об’єднання працюють у різних міжнар. програмах та проектах створення Єдиного європ. культ. простору, де ключовим елементом визначено Європ. цифрову б-ку (Europeana; розробник порталу — Нац. б-ка Нідерландів), яка формується з 2008 й об’єднує ресурси інституцій пам’яті в єдину мережу. Вона створена завдяки програмній та орг. підтримці Європ. б-ки (The European Library; TEL), яка сьогодні ввійшла до складу Europeanа, що об’єднує бібліографічні та повнотекстові ресурси нац. б-к, архівів та музеїв ЄС. У віртуальному середовищі розвиваються спільні стандарти технології і терміносистема цих інституцій пам’яті. Фундаментальний внесок у міжнар. розвиток інтеграційних тенденцій у створенні інформаційних ресурсів, організації збереженості та доступу до ресурсів спадщини архівів, б-к і музеїв робить ЮНЕСКО. Ця орг-ція створює широкий міжнар. інформаційний простір завдяки своїм порталам "Архіви", "Бібліотеки", "Музеї", "Комунікація та інформація".

Дж. (нормативні документи): Про затвердження Положення про Державний реєстр національного культурного надбання: Постанова Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. № 466. "Збірник постанов Уряду України", 1992, № 9, ст. 220; Про Національний архівний фонд та архівні установи: Закон України від 24 грудня 1993 р. (№ 3814-XII). "Відомості Верховної Ради України", 1994, № 15, ст. 86; Про бібліотеки і бібліотечну справу: Закон України від 27 січня 1995 р. Там само, 1995, № 7, ст. 45; Про музеї та музейну справу: Закон України від 29 червня 1995 року (№ 250/95-ВР). Там само, 1995, № 25, ст. 191; Про затвердження Програми збереження бібліотечних і архівних фондів на 2000—2005 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. № 1716. "Офіційний вісник України", 1999, № 38; Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей: Закон України від 21 вересня 1999 р. № 1068-XIV. "Відомості Верховної Ради України", 1999, № 48, ст. 405; Про охорону культурної спадщини: Закон України від 8 червня 2000 р. № 1805-III. Там само, 2000, № 39, ст. 332; Про затвердження Положення про Музейний фонд України: Постанова Кабінету Міністрів України від 20 липня 2000 р. № 1147. "Офіційний вісник України", 2000, № 30, ст. 1268; Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини (2003 р.), ратифікована ВР України: Закон України "Про приєднання до Конвенції ЮНЕСКО "Про охорону нематеріальної культурної спадщини" від 6 березня 2008 р. № 132-VI. "Відомості Верховної Ради України", 2008, № 16, ст. 153; Про культуру: Закон України від 14 грудня 2010 р. № 2778-VI. "Відомості Верховної Ради України", 2011, № 24, ст. 168.

Дж. (довідкові видання): Україна: скарби музеїв і заповідників: путівник. К., 1997; Архівні установи України: довідник. К., 2000; Музеї України: музейна справа та музейна політика в Україні XX століття. К., 2004; Наукові бібліотеки України: К., 2004; Архівні установи України: довідник, т. 1: Державні архіви, К., 2005; Т. 2: Наукові установи, музеї, бібліотеки, кн. 1—2. К., 2010—12; Музеї України ХIХ — початку ХХ століть. К., 2005; Бібліотеки України загальнодержавного значення: історія і сучасність. К., 2007; Національна та історична пам’ять: словник ключових термінів. К., 2013.