ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1    Том (Україна - Українці) Кн. 2
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

РОСІЯ

  Бібліографічне посилання: Галушко К.Ю. РОСІЯ [Електронний ресурс] . URL: http://www.history.org.ua/?termin=Rosiia (останній перегляд: 29.03.2024)
РОСІЯ

РОСІЯ (від грец. Ρωσία – Русь; із 1991 офіційно – Російська Федерація або Росія, на практиці використовується також скорочення РФ; із кінця 15 ст. до 1547 – Велике князівство Московське, 1547–1721 – Російське царство, 1721–1917 – Російська імперія, 1917–18 – Російська Республіка, 1918–36 – Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, 1936–91 – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка) – країна, розташов. в Сх. Європі та Пн. Азії. Є найбільшою за площею д-вою світу (17 млн км²). Населення становить 143 млн осіб (2012). Держ. мова на всій території країни – російська. У 23-х суб'єктах федерації поряд із російською використовуються ін. держ. мови. Столиця – м. Москва. Росія межує з 16 країнами, зокрема з Україною. Після розпаду СРСР наприкінці 1991 Рос. Федерація була визнана міжнар. співтовариством як держава-спадкоємець СРСР і зайняла його місце в Раді Безпеки Організації Об'єднаних Націй. Росія входить до низки міжнар. орг-цій – Організації Об'єднаних Націй, Співдружності Незалежних Держав, Євразійського економічного співтовариства, Центрально-Азіат. співробітництва, Орг-ції договору про колективну безпеку, Шанхайської орг-ції співробітництва, Азіатсько-Тихоокеанського екон. співробітництва та ін.

Істор. ядро сучасної рос. д-ви – Волго-Окське міжріччя, де розпочалися процеси держ. консолідації території, заселеної предками етнічних росіян. Після монголо-татарської навали 1237–38 правителі пн.-сх. рус. князівств сперечалися за отримання в Золотій Орді ярлика на велике княжіння владимирське (див. Владимиро-Суздальське князівство). Із серед. 14 ст. його отримували переважно моск. князі, які виступали посередниками між удільними князями та ханом ("царем") і збирачами данини. У 2-й пол. 15 ст. вони підкорили і скасували удільні князівства (окрім земель Зх. Русі, що вже ввійшли до складу Великого князівства Литовського), а скориставшись дестабілізацією і розпадом Золотої Орди, 1480 утвердили свою незалежність.

Цей час традиційно вважається в рос. історіографії початком рос. державності, коли на основі Великого князівства Московського сформувалася "Російська держава" (паралельно вживаються прикметники "российский" і "русский", терміни "Російська централізована держава", "Російська національна держава", "Російська багатонаціональна держава", "Росія"), хоча саме еллінізоване слово "Росія" (Русь) набуло вжитку щодо саме рос. земель лише в 2-й пол. 17 ст. В укр. історіографії щодо періоду до 1721 (проголошення Рос. імперії Петром I) рос. д-ву традиційно називають "Московською".

Велике князівство Московське. Моск. князівство було утворене 1263 вел. кн. київ. і владимирським Олександром Невським для свого сина Данила. Статус "великого" здобуло 1317. Найбільше територіальне зростання Моск. князівства відбулося за Івана III Васильовича (1462–1505). Саме після приєднання Новгородської боярської республіки (1477) та "стояння на річці Угра" (1480), коли хан "Великої Орди" Ахмат не наважився на битву з моск. військом, моск. д-ва ототожнюється з російською. Активне "збирання земель" великими князями привело до формування з колиш. удільних князів та місц. боярства служилої знаті, що склала еліту рос. д-ви. Сформувалися помісна система умовного землеволодіння та "прикази" (органи управління). Політ. традиції наслідували принципи управління, усталені за часів ординського панування з абсолютною владою князя; аристократичні республіки в Новгороді Великому та Пскові (нині місто в РФ) були скасовані. Уніфікації правової системи рос. земель сприяв "Судебник" 1497.

Після об'єднання рос. земель Моск. д-ва розпочала боротьбу з ВКЛ за білорус. та укр. землі, претендуючи на спадщину Київської Русі. 1485 Іван III почав використовувати титул "великий князь усієї Русі". До смерті великого князя союзником Москви проти Литви виступав Кримський ханат. 1503 Моск. д-ва здобула Чернігово-Сіверщину. В ході конфліктів з Лівонським орденом Москва переслідувала мету оволодіти портами на Балтиці, але не досягла успіху. У цей же час почала зароджуватися ідеологія Моск. д-ви, що виявлялося в епізодичному використанні князем титулів "цар" та "самодержець" (автократор), появі герба із двоглавим орлом, аналогічним візантійському, поширенні в церк. колах ідей спадковості Москви і Візантії як християн. правосл. імперій (див. Третій Рим). Впровадженню грец. політ. традицій сприяв шлюб Івана III із племінницею останнього візант. імператора Софією Палеолог.

За Василія III Івановича (1505 –33) розвивалися тенденції політ. розвитку, що набули поширення за Івана III. Привілеї боярства обмежувалися, князівська влада зміцнювалася і все більше починала спиратися на помісне дворянство. Василій III використовував титулатуру "Великий Государь Василий Божией милостью царь и господин всея Руси". Князь зміцнив контроль над Псковом та Рязанню (нині місто в РФ), продовжив протистояння з Литвою за Смоленськ (нині місто в РФ), розгорнув боротьбу з Кримом за впливи в Казанському ханаті. За правління Івана III та Василія III Велике князівство Московське перетворилося на одну із провідних потуг Сх. Європи.

Культ. розвиток Моск. д-ви цього часу характеризується поступовим виходом із занепаду і стагнації 14–15 ст., відновленням контактів із західноруським та західноєвропейським світом. Проте ці зв'язки позначилися передовсім в ідеологічній та монументальній сферах, пов'язаних із новим держ. статусом: розробкою ідеї спадковості Візантії та Москви – "Третього Риму", створенням урочистого ансамблю моск. Кремля (1470–1505) за допомогою іноз. майстрів. В ін. царинах домінували консервативні традиційні жанри церк. к-ри (житійна література, літописні своди, іконопис, систематизація соціально-реліг. уявлень ("Великі Четьї-Мінеї", "Домострой" та ін.)). Осн. світоглядні суперечності втілювалися переважно в конфліктах різних угруповань Рос. правосл. церкви (йосифляни та нестяжателі).

Російське царство (у джерелах "руское царьство", "царство Руское", еллінізований варіант "Российское царство") – назва Рос. д-ви між 1547 і 1721. Зміна назви пов'язана зі зміною статусу моск. володаря: 1547 вел. кн. моск. Іван IV Грозний був помазаний на царство і прийняв титул "великий государь, Божиею милостию царь и великий князь всеа Русии, Владимирский, Московский, Новгородцкий, Псковский, Резанский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятцкий, Болгарский и иных", наступними роками розширений: "царь Казанский, царь Астраханский, царь Сибирский", "и всеа Северныя страны повелитель". У подальшому зберігалися назви-синоніми "Московское царство", "Московское государство". У Зх. Європі паралельно вживалися дві назви: "Moscovia" та "Russia", у Центр. Європі – переважно перша.

Ідеологічно та інституціонально титул "царя" спирався в Росії на дві традиції: ханату-"царства" Золотої Орди та візант. правосл. царства (імперії). Візант. традицію обґрунтовували рос. церк. діячі – митрополит Зосима, Йосиф Волоцький та старець Філофей. Новий титул позначав зростання зовнішньополіт. амбіцій правителів Рос. д-ви, які таким чином декларували свою рівнозначність візант. імператорам та "царям"-ханам, спадкоємцям золотоординських володарів – кримському, казанському, астраханському, сибірському (друге було актуальнішим у реаліях 1-ї пол. 16 ст.). Це давало можливість більш активно втрутитися в боротьбу за давньоруську та золотоординську спадщину. Міжнародне визнання царського титулу московських великих князів не було стрімким: якщо Англія визнала його 1554, то імператор "Священної Римської імперії германської нації" Максиміліан II Габсбург – у 1574. А формулювання "всієї Русі" передовсім викликало заперечення з боку ВКЛ, а згодом – Речі Посполитої, до складу яких входили білоруські та українські землі.

У ранній період правління Іван IV за участі боярства з "Обраної ради" провів низку реформ: зокрема був виданий новий Судебник, що регулював адм. та військ. справи. 1549 вперше було скликано представницький орган – Земський собор. Проте надалі (востаннє збирався 1684), за окремими винятками, він виконував лише службово-дорадчі функції для царя і скликався для вагомішої сусп. легітимації його рішень. У міру зростання царської абсолютної влади станове представництво в рос. царстві зникало.

За Івана IV Рос. д-ва істотно розширила свої володіння. У результаті успішного походу на Казань (нині столиця Татарстану, РФ) 1552 вона здобула Середнє Поволжя, а 1556 зі здобуттям Астрахані (нині місто в РФ) – Нижнє Поволжя і вихід до Каспійського моря, що відкривало нові торг. контакти з Персією, Кавказом і Середньою Азією. У той же час різко погіршилися відносини з Османською імперією та її васалом Крим. ханатом, з якими виникли конфлікти в Дикому полі та Передкавказзі. Тривали набіги кримських татар на рос. землі.

На добу Івана IV Грозного припав також початок завоювання Сибіру. Нечисленний загін козаків Єрмака Тимофійовича, найнятий уральськими промисловцями Строгановими для захисту від набігів сибірських татар, розбив військо сибірського хана Кучума і здобув його столицю Кашлик (давнє місто на території сучасної Тюменської обл., РФ). Сибірський ханат розпався. Почалося поступове освоєння росіянами Сибіру, яке здійснювали козаки і мисливці за хутром. Протягом наступних десятиліть почали виникати остроги і торг. поселення: Тобольськ (нині місто Тюменської обл.), Верхотур'є (нині місто Свердловської обл.), Мангазея (давнє місто на території сучасного Ямало-Ненецького автономного округу), Єнісейськ (нині місто Красноярського краю), Братськ (нині місто Іркутської обл.; усі в РФ) та інші.

Унаслідок збільшення території д-ви до складу Росії увійшло чимало народів (волзькі та сибірські татари, башкири та ін.), остаточно перетворивши Рос. царство на поліетнічну державу. В інтеграції новонабутих земель почала формуватися модель "етнонаціональної політики" Рос. д-ви, властива подальшому періоду (до серед. 19 ст.). Там, де соціальне становище нерос. верхівки було подібним до рос. дворянства, її визнавали як рівну і кооптували до рос. знаті; реліг. чинник не відігравав суттєвого значення. У випадку несхожості (напр. панування родоплемінних відносин або кочування) з місцевою елітою співпрацювали, але не включали до російського дворянства.

Після успіхів на сх. та пд., прагнучи відновити експансію в Прибалтиці, Іван IV розпочав Лівонську війну 1558–1583. Її початок протікав для Москви успішно: Лівонський орден перестав існувати, ВКЛ зазнало суттєвих втрат; однак унаслідок Люблінської унії 1569 і утворення Речі Посполитої баланс сил змінився. Також із півдня почали завдавати ударів кримці та турки; зокрема, 1571 крим. хан Девлет-Гірей I спалив Москву. Кримсько-осман. наступ був зупинений 1572 в битві при Молодях (нині село Моск. обл., РФ). На зх. напрямку рос. війська зазнали поразок від польс. короля Стефана Баторія.

Пізній період правління Івана IV позначений суперечливими та часом неадекватними заходами у внутр. політиці, пов'язаними із впровадженням "опричнини" (1565–72) – жорстокого терору проти реальних або уявних ворогів царя, особливо в середовищі боярської еліти. "Опричнину" скасували через неефективність дій "опричників" проти кримсько-осман. загрози.

Після смерті Івана IV Грозного царював його син Федір, зі смертю якого (1598) в Росії обірвалася династія Рюриковичів. Ще за життя Федора за нього де- факто правив боярин Борис Годунов. Він і був обраний наступним царем, але чутки про "чудовий порятунок" царевича Дмитрія, загиблого сина Івана IV Грозного, супроводжували правління Бориса Годунова і дестабілізували обстановку в країні. Важкі неврожаї поч. 1600-х рр. спричинили екон. і сусп. кризу з переходом у громадян. війну, т. зв. Смутний час.

1604 в межі Рос. д-ви ввійшли війська підтриманого окремими річпосполитськими магнатами Лжедмитрія I, який видавав себе за врятованого царевича Дмитрія. Після смерті Бориса Годунова 1605 Лжедмитрій I увійшов до Москви та був визнаний царем, але воєнно-політ. криза, спричинена сумнівною легітимністю нового володаря, лише посилилася. Незабаром Лжедмитрій I був убитий під час повстання городян, ініційованого ворожим боярським угрупованням. Однак новий цар Василій Шуйський також не зміг довго протриматися при владі. Річ Посполита продовжувала втручання в рос. справи – спочатку, щоб посадити на престол Лжедмитрія II, а згодом – і королевича Владислава Ваза – сина польс. короля Сигізмунда III Ваза. 1610 польс. війська зайняли Москву, однак земське ополчення під проводом К.Мініна і кн. Д.Пожарського облягло їх у моск. Кремлі та примусило до капітуляції.

Врешті на трон зійшов молодий боярин Михайло Федорович Романов (1613–45), поклавши початок новій династії Романових, які правили Росією до 1917. Незважаючи на те, що російсько-польс. війна тривала до 1618 (зокрема й за участі укр. козаків П.Конашевича-Сагайдачного), обрання Михайла Романова на царство часто розглядається вже як кінець Смутного часу. В цілому за час Смути Росія зазнала значних людських та екон. втрат, часом д-ва як така просто переставала існувати. Це обумовило її зовнішньополіт. слабкість до серед. 17 ст.

Наступні роки ознаменувалися відновленням економіки та держ. управління. Утім Смоленська війна, в якій цар Михайло Федорович зробив спробу повернути захоплений Річчю Посполитою в Смутні часи Смоленськ, закінчилася безрезультатно (1634; див. Російсько-польська війна 1632–1634). З ін. боку, тривала успішна експансія на схід, де росіяни заглибилися в Сх. Сибір та досягли узбережжя Тихого океану. Про зміцнення Рос. царства засвідчила нова війна з Річчю Посполитою, пов'язана із прийняттям Війська Запорозького під рос. протекторат (1654), що було санкціоновано новим царем Олексієм Михайловичем (1645–76) і Земським собором. Тривалий конфлікт на заході за укр. та білорус. землі завершився стабілізацією російсько-польс. кордону переважно по Дніпру за Андрусівським договором (перемир'ям) 1667 та "Вічним миром" 1686. Участь Осман. імперії в суперечці за Наддніпрянську Україну (події, пов'язані з діяльністю П.Дорошенка та Чигиринськими походами) припинилася підписанням Бахчисарайського миру 1681.

1686 вдалося підпорядкувати Київ. митрополію Московському патріархату, що суттєво посилило вплив моск. православ'я на землях Зх. Русі. Важливою подією царювання Олексія Михайловича стали також церк. реформи патріарха Никона, що викликали опір серед великої частини населення. Згодом т. зв. старовіри не прийняли реформи Никона, відкололися від Церкви і ще багато десятиліть стикалися з переслідуванням з боку д-ви (див. Старообрядство).

Осн. адм. одиницею Рос. царства був повіт (уїзд), який ділився на волості і стани. Повіти утворювалися поступово на основі колиш. князівств, через що розміри повітів були різні. До серед. 17 ст. склалося більше 250 повітів. У серед. 16 ст. на прикордонних територіях почали створюватися великі військово-адм. райони – розряди. У першу чергу це пояснювалося необхідністю кращого управління військами на кордонах. Першим таким військово-адм. районом став Українний розряд, який пізніше отримав назву Тульського. Поступово число розрядів збільшувалося.

До найзначнішого соціального процесу 17 ст. можна зарахувати завершення закріпачення селян, закріплене Соборним уложенням 1649. Бунти та втечі селян на окраїни д-ви, зокрема в приволзькі та придонські козац. краї, призводили до таких значних соціальних конфліктів, як повстання С.Разіна (1670–71). Численні подібні конфлікти сприяли тому, що в рос. істор. свідомості 17 ст. стало вважатися "бунташним".

Після смерті сина Олексія Михайловича Федора Олексійовича (1682) правили його брати Петро та Іван за регентства їхньої сестри Софії Олексіївни, а з 1689 почалося одноосібне царювання Петра I, який із 1698 запровадив масштабні реформи рос. д-ви. Після тривалої мандрівки країнами Зх. Європи він розпочав процес вестернізації Росії, властивий і подальшим періодам існування Рос. д-ви. Цей процес проявлявся як у зовн. формах зміни звичаїв та моди, так і в модернізації війська, держ. управління та економіки, активізації зовн. експансії у бік Європи.

Полярні оцінки діяльності неординарної особистості Петра I в сусп. думці та історіографії Росії пов'язані з тим, що зовн. форми модернізації здійснювалися традиційними для Моск. д-ви архаїчними та деспотичними методами, зовн. та військ. потуга досягалася за рахунок виснаження внутр. ресурсів сусп-ва. Розвиток пром-сті та торгівлі, ініційований Петром I, не супроводжувався тими соціальними змінами, що відбувалися в Зх. Європі. Модернізація спиралася на кріпосницьку аграрну економіку, котра гальмувала соціальну мобільність населення і технологічні інновації. У політ. сенсі реформи Петра I лише зміцнили абсолютну владу царя та прибрали останні рудименти станового представництва, знищили осн. осередки політ. та ідеологічного впливу, які могли протистояти владі царя (боярська дума і патріаршество); осн. опорою монархії стали дворяни, ієрархічно організовані відповідно до Табеля про ранги 1722, а Церква була поставлена під контроль д-ви (див. Синод). Впроваджувалася уніфікована система адміністрації (колегії та губернії), що заступила попередні строкаті владні органи й територіальні утворення. 1708 країна була розділена на 8 губерній: Моск., Інгерманландську, Архангелогородську, Київ., Смоленську, Казанську, Азовську і Сибірську.

У зовн. політиці спочатку Петро I здійснив вдалу спробу завоювати вихід до Азовського моря (Азовсько-Дніпровські походи 1695–1696), але потім його осн. увага була сконцентрована на здобутті виходу до Балтики у боротьбі зі Швецією. Північна війна 1700–1721 стала тим зовнішньополіт. кроком, який врешті вивів Росію в число провідних європейських великих д-в. Невдачі початкового етапу війни мали наслідком створення регулярної армії і флоту, переорієнтацію всієї економіки країни на досягнення воєнних цілей та розвиток нової столиці – Санкт-Петербурга, заснованого 1703. 1708 воєнні дії перемістилися на укр. землі, де гетьман І.Мазепа перейшов на бік швед. короля Карла ХII. Полтавська битва 1709 принесла перемогу рос. військам, але спричинила вступ у конфлікт Осман. імперії. Прутський похід 1711 Петра I виявився невдалим, приазовські завоювання були втрачені; але на півночі ініціатива вже належала росіянам, і 1721 Ніштадський мир закріпив набуття Рос. д-вою Інгрії (Іжори), Карелії, Естляндії, Ліфляндії, півдня Фінляндії.

Культ. процес Р. 16–17 ст. характеризується низкою поступових модернізаційних зрушень, які врешті привели до багатопланових реформ Петра I. Драматичні події часів Івана IV Грозного сприяли активізації сусп. думки, щоправда, на "політичному рівні" єдиним критиком царя виступив князь-емігрант А.Курбський. Попри перешкоди церк. кіл із 1550-х рр. поступово почало розвиватися рос. друкарство (див. І.Федоров), яке, однак, до кінця 17 ст. публікувало лише богослужбову літературу. 16 ст. стало часом розквіту книжкової мініатюри, появи гравюр, а в 17 ст. виник жанр світського портрета-парсуни. Арх-ра наслідувала традиційні місц. форми попередніх часів; вершиною "шатрового стилю" став Собор Покрови Пресвятої Богородиці, що на Рову (Собор Василя Блаженного; 1555–61).

Із серед. 17 ст. почала формуватися європеїзована світська придворна к-ра, яка демонструвала цілком нові жанри (виник рос. театр), привела до появи синтетичних стилів (т. зв. московське, або наришкінське бароко). Події Смути та церк. розколу послабили авторитет правосл. церкви, а поява в Росії значного числа західнорус. (зокрема укр.) та грец. ченців, священиків, ієрархів, проникнення публікацій із київсько-могилянського культ. кола (див. Києво-Могилянська академія) сприяли активізації західних та світських впливів у церк. житті. Одним із проявів цієї тенденції стало створення навч. закладів, найвизначнішим з яких стала Московська слов'яно-греко-латинська академія (1687).

Метою реформ Петра I в культ. сфері стали модернізація і вестернізація Росії ("приведение нашего Отечества в сравнение с прочими"), що проявилося в низці кроків від зміни звичаїв двору, створення світських освіт. та наук. установ до регламентації зовн. вигляду росіян. Було змінено навіть літочислення й рахування годин доби, кириличний шрифт та позначення цифр. Запроваджувалися тех. навч. заклади (переважно військ. спрямування), здійснювалися дослідницькі геогр. проекти, було створено перший музей (Кунсткамеру) та Академію наук (див. Петербурзька академія наук; 1724). Зміни підтримувалися на рівні такими авторами, як Феофан Прокопович та Стефан Яворський.

Російська імперія – рос. д-ва, що існувала в період з 1721 до Лютневої революції 1917 і проголошення республіки.

Рос. імперію проголосив рос. цар Петро I за підсумками переможної Пн. війни 1700–21, в результаті якої Р. здобула територіальний вихід до Балт. моря. Перейменування "Русского царства" на "Российскую империю" можна вважати вагомою декларативною формальністю, оскільки цей акт фіксував не якісь фундаментальні зміни держ. устрою Моск. д-ви, а радше суттєве зростання зовнішньополіт. амбіцій рос. монархії. Ця зміна статусу мусила сприяти сприйняттю Р. в Зх. Європі не як периферійної, "варварської" чи "азійської" країни (згідно з попередніми поширеними стереотипами), а як однієї із провідних д-в континенту. Статус "імперії" надавався в європ. політ. традиції державам-претендентам на універсальну владу, оперту на римсько-візант. спадок. Назва держави спирається на грецький еквівалент етноніма (Ρωσία), поширений у правосл. традиції. Попри те, що Пруссія і Голландія негайно визнали новий титул рос. царя, процес зовн. визнання імперського статусу Росії був тривалим: Швеція – 1723, Осман. імперія – 1739, Велика Британія і Австрія – 1742, Франція та Іспанія – 1745; останньою його визнала Річ Посполита (1764).

Столицею Рос. імперії був спочатку С.-Петербург – 1721–28, потім – Москва 1728–30, згодом – знову С.-Петербург 1730–1917 (1914 місто було перейменоване на Петроград).

Рос. імперія була третьою за площею з усіх д-в, що коли-небудь існували (після Брит. імперії і Монгольської імперії). Д-ва простягалася від Пн. Льодовитого океану на півночі до Чорного моря на півдні, від Балт. моря на заході до Тихого океану на сході, володіючи певний час і частиною Північно-Амер. континенту. Очолював імперію рос. монарх, імператор Всеросійський, який користувався нічим не обмеженою абсолютною владою до 1905.

Основи адм. і політико-правового функціонування Рос. імперії заклав Петро I. У ході його реформ (1698–1725) політ. режим Моск. д-ви, в якому ще були присутні певні рудименти станово-представницької монархії, був трансформований в абсолютну, або самодержавну монархію (див. Абсолютизм, Самодержавство). Рос. абсолютизм 18 ст. становив собою мінливий, залежний від внутрішньо- та зовнішньополіт. кон'юнктури, симбіоз деяких західноєвроп. адм. інститутів, ідеологічної риторики, раціональних принципів організації держ. управління, армії та територіального устрою (елементи зовн. вестернізації), адаптованих до властивих Моск. д-ві архаїчних (у європ. контексті) і цивілізаційно своєрідних норм політико-правової к-ри, соціальної структури та характеру економіки. З огляду на цю особливість до сьогодні дискусійними в історіографії залишаються питання сутності та особливостей рос. абсолютизму (або абсолютизму як стадії рос. феодалізму), його відповідності західноєвроп. проявам цього явища. Обговорюється питання, чи рос. абсолютизм мав системний та об'єктивний характер, або ж він був результатом низки випадковостей та наслідком дій Петра I та Катерини II, і чи доречно взагалі вживати термін "абсолютизм" до Росії.

Після смерті Петра I 1725 в Росії почалася доба палацових переворотів, коли всевладдя імператора поєднувалося зі збройним втручанням у "високу політику" елітних дворянських полків гвардії та жорсткою конкуренцією палацових угруповань. Залежно від особистісних якостей чергового монарха та політ. і соціальних компромісів, на яких трималася його влада, внутр. контроль д-ви та її зовн. експансія періодично то скорочувалися, то активізувалися.

Низка зовн. чинників забезпечила стабільність Рос. імперії. Убезпеченню зх. напрямку зовн. політики сприяли припинення експансії Швеції, помітне послаблення Речі Посполитої, яка з початку, а особливо із серед. 18 ст., перетворилася на суб'єкт політ. маніпуляцій та зазіхань з боку Росії, Австрії та Пруссії. Крим. ханат та Осман. імперія становили імовірну загрозу лише прикордонним регіонам. Відсутність небезпечних противників у найближчому геополіт. оточенні зміцнила впливовий міжнар. статус та самодостатній характер внутрішньополіт. розвитку рос. д-ви.

Коливання поточної рос. політики та зміна зовн. обставин (у т. ч. регулярні російсько-турец. війни) позначалися, зокрема, і на статусі укр. автономних утворень у Рос. імперії – Гетьманщини та Вольностей Війська Запорозького низового, спричиняючи то відновлення інституту гетьманства (за Д.Апостола та К.Розумовського), то його скасування і заміну на більш контрольовані Петербургом колегіальні органи – Правління гетьманського уряду та другу Малорос. колегію. Запорозька Січ за одних обставин отримувала "вольності", за інших втрачала (див. Нова Січ). Втім політика щодо укр. земель, за окремими винятками (див. Єлизавета Петрівна та Розумовські), відповідала заг. тенденціям політики імперського центру щодо адміністративно-правової уніфікації зх. периферії д-ви, складові якої (Смоленщина, прибалт. провінції, Гетьманщина та Запорожжя, згодом – отримані території Речі Посполитої) входили до складу Моск. д-ви та Рос. імперії за різних істор. обставин і на підставі різних правових угод та компромісів.

Уніфікація ставала успішною завдяки інкорпорації елітних верств приєднаних територій до рос. дворянства з його значним обсягом привілеїв і можливостями загальноімперської кар'єри. Тому, попри очевидне спирання на ідеологічну традицію майже моноетнічного Великого князівства Московського, внутрішньополіт. стабільність Рос. імперії ґрунтувалася на лояльності статусної еліти всіх рос. володінь до правлячої династії Романових. Завдяки цьому адміністраторами і "розбудовниками" Рос. імперії у 18 і 19 ст. можуть вважатися, окрім етнічних росіян, татар, ін. нащадків вже й так доволі поліетнічної еліти Рос. царства 16–17 ст., ще й українці, остзейські (прибалт.) німці, поляки, кавказ. знать та численні шляхетні емігранти із Зх. Європи (німці, французи, італійці та ін.), котрі несли цивільну та військ. службу д-ві від столиці та вищих урядових посад до віддалених гарнізонів.

1762 внаслідок чергового перевороту до влади прийшла Катерина II, на правління якої припав наступний вагомий етап зміцнення і розширення Рос. імперії.

З її царюванням пов'язаний новий етап зовн. експансії: у ході російсько-турец. війн Росія заволоділа Кримом та Пн. Причорномор'ям до Дністра (див. Російсько-турецька війна 1768–1774, Російсько-турецька війна 1787–1791), взяла участь у поділах Речі Посполитої, отримавши Литву, Білорусь, Правобережну Україну (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795). У результаті цих поділів Рос. імперія включила до свого складу частину поляків, нові регіони, населені українцями та білорусами, значну кількість євреїв; пересування останніх обмежувалося "смугою осілості". Були закладені основи рос. експансії в Закавказзі, де рос. інтереси зіткнулися з інтересами Персії та Осман. імперії. 1783 підписано Георгіївський трактат, який почав процес приєднання грузин. д-в, що продовжився при наступних імператорах.

Найбільшою соціальною кризою доби Катерини II стало масштабне козацьке повстання в Поволжі під проводом О.Пугачова (1773–75), яке було приводом для посилення адміністративно-репресивних заходів та пошуків сталих методів стабілізації соціального устрою рос. абсолютизму. Ці тенденції призвели до збільшення привілеїв дворянства (Жалувана грамота дворянству 1785), уніфікації категорій міськ. населення (Жалувана грамота містам 1785) зі збереженням кріпацтва. Ці заходи обмежували соціальну мобільність представників різних станів та, передовсім, селянства. Щодо стабільності політ. режиму це було достатньо дієвим до серед. 19 ст., але водночас стало одним із чинників екон. відставання від країн Зх. Європи і відповідного зменшення військово-технологічного потенціалу імперії.

Режим влади Катерини II характеризується як "освічений абсолютизм", який своєрідно поєднував заг. гасла і риторику європ. Просвітництва щодо адм. раціоналізму, але без їхньої соціально-реформістської складової. Через це політика Катерини II за своєю сутністю помітно відрізняється, напр., від "однойменної" австрійс. імп. Йосифа II Габсбурга. Протягом 18 ст. "європейські політичні ідеї" в офіц. сфері Росії служили переважно зміцненню ефективності держ. апарату, натомість популяризація їхніх ін. складових (соціальної критики та впровадження представницьких органів) у сусп. думці чи публікаціях зазнавала переслідуваннь, особливо після Французької революції кінця 18 століття та подальшої дестабілізації політ. системи Європи доби революц. та наполеонівських війн.

Після нетривалого правління і вбивства змовниками 1801 Павла I, який був схильним до авантюрних зовнішньополіт. планів (напр. похід рос. військ в Індію) та намагався скасувати наявні компроміси з дворянством, укладені його матір'ю Катериною II, імператором став Олександр I (1801–25).

Царювання Олександра I позначилося важливими успіхами в зовн. політиці та суперечливими заходами у внутрішній. Більше ніж десять років європ. політики Рос. імперії пішли на участь в анти- та профранцузьких коаліціях і завершилися нападом військ франц. імп. Наполеона I Бонапарта на Росію 1812. У ході Війни 1812 франц. армія, хоча й зайняла Москву, зазнала нищівної поразки. 1813–14 рос. війська дійшли до Парижа (Франція). Віденський конгрес 1814–1815 встановив новий порядок в Європі, скасувавши попередню систему, засновану на домінуванні Франції. Роль Рос. імперії у вирішенні європ. справ суттєво зросла, вона стала одним із гарантів дотримання на континенті принципів легітимізму та опору революц. рухам. Територіальним надбанням Р. стала більша частина етнічної Польщі ("Царство Польське"). У результаті російсько-швед. війни 1808–09 до складу Рос. імперії включено Фінляндію ("Велике князівство Фінляндське"), де було збережено станове представництво. Комплекс політ. прав жителів зх. приєднаних територій був помітно більшим, аніж у решти населення Рос. імперії, а самі вони мали автономний статус.

На півдні Рос. імперія набула максимального розширення в Пн. Причорномор'ї із набуттям Бессарабії (1812). Надалі зх. кордони д-ви суттєво не змінювалися до Першої світової війни. Здобуті території в Закавказзі були відрізаними від Росії народами Пн. Кавказу. Це спричинило тривалу Кавказ. війну (1817–64).

У внутр. політиці Олександр I поєднував інтерес до ліберальних реформ і адм. реорганізацій, конституційних експериментів (у Польщі та Фінляндії) із половинчатістю втілення таких проектів у самій Росії, часом відверто консервативними кроками. 1802 система колегій була замінена мін-вами. 1803–11 цар розглядав проекти істотної лібералізації держ. управління (реформи М.Сперанського), 1801 скасував практику роздачі казенних селян у приватне володіння. 1803 прийнято "Указ про вільних хліборобів", 1818 розглядалися, але не були реалізовані проекти скасування кріпосного права. Натомість 1810 –17 почалася організація військових поселень під кер-вом О.Аракчеєва (скасовані лише 1857). 1819–20 відбулися масові бунти у військ. поселеннях, із 1820 почалися "бродіння" в армії, активізувалася діяльність таємних т-в у середовищі офіцерства. Драматичні події Війни 1812 та закордонного походу рос. армії 1813–14 сприяли політ. активізації елітних прошарків рос. гвардії, які сподівалися на конституційні реформи просвітницького характеру. 1816 був створений таємний "Союз порятунку", 1818 – "Союз благоденства", які переросли в Південне (1821) та Північне (1822) т-ва (див. Декабристів рух). За Олександра I їхня діяльність була відомою владі, але цілеспрямовано не переслідувалась. Раптова смерть імператора у грудні 1825 штовхнула декабристів на непідготовлені збройні виступи у Санкт-Петербурзі та на Київщині, які були придушені, а провідники руху згодом страчені.

На царюванні Миколи I позначився його драматичний початок, і надалі цей самодержець украй стримано ставився до можливих сусп. перетворень. Проте, всупереч поширеним стереотипам, Миколу I не можна вважати суцільною антитезою "ліберальному" Олександрові I. Практичні політ. кроки обох монархів були обережними, вкрай поступовими, не налаштованими на діалог із сусп-вом і спрямованими передовсім на стабілізацію режиму самодержавної монархії. Подолання наслідків виступу декабристів спричинило утворення 1826 Третього відділу Його Імператорської Величності канцелярії – таємної поліції, що мала на меті контроль сусп. настроїв (див. Третій відділ). Заг. ідеологією царювання Миколи I вважається "теорія офіційної народності" міністра нар. освіти С.Уварова ("православ'я, самодержавство, народність"). У ній наголошувалося на одвічній вірності рос. народу правосл. вірі та монархії, а "народність" була евфемізмом, який позначав самодостатність рос. народу всупереч іноз. впливам.

Наступною помітною кризою стало польське повстання 1830–1831, яке було придушене; після цього було скасовано конституцію Царства Польського. Були також закриті Віленський ун-т та Кременецький ліцей, замість яких було засновано київ. Ун-т Святого Володимира. Опір революц. та нац. рухам не обмежувався кордонами Рос. д-ви: 1849 рос. війська відіграли провідну роль у придушенні угор. повстання проти Габсбургів. З ін. боку, низка адм. рішень щодо зміни становища державних селян, унормування відносин поміщиків і кріпаків, припинення процесу роздачі держ. селян привела до помітного скорочення частки кріпаків у структурі населення Росії.

У зовн. політиці чергові здобутки Росії в пд. і сх. напрямках (російсько-турецька війна 1828–1829, зростання впливу на Балканах) виявили очевидне послаблення Осман. імперії. "Східне питання" загострило суперечності між Росією та провідними д-вами Зх. Європи – Великою Британією та Францією. Наслідком конфлікту стала невдала Східна, або Кримська війна (див. Кримська війна 1853–1856), яка засвідчила військ. та технологічне відставання Рос. імперії. Поразка стала приводом для здійснення масштабних внутр. реформ сина Миколи I – "царя-визволителя" Олександра II.

Необхідність перетворень диктувалася потребою модернізації рос. сусп-ва та економіки за умов повільної індустріалізації та інфраструктурних змін, необхідності відновлення зовнішньополіт. престижу. "Велика реформа" 1861 запускала в дію механізм поступового відходу від кріпацтва як соціально-екон. інституту завдяки низці правових та адм. процедур (див. Селянська реформа 1861). Строкатість правових категорій селянства та регіональних особливостей правовідносин перетворили процес сел. реформи в Росії на тривале і суперечливе явище, в якому не останню роль відігравали політ. та нац. чинники. Реформа мала свої відмінності в Центр. Росії, Поволжі, на Закавказзі, у чорноземних регіонах, Литві, Білорусі та Правобереж. Україні. На ситуацію в останніх трьох регіонах вплинуло польське повстання 1863–1864, яке викликало репресії проти польс. шляхти і зміни в характері поміщицького землеволодіння. Рівність усіх соціальних верств перед законом зафіксувала судова реформа 1864. Відбувалися реформи освіти: початкової, середньої та університетської.

Наступними кроками стали реформи місц. самоуправління – земська реформа 1864 та міська реформа 1870. Вони несли в собі ідею часткової децентралізації управління на локальному рівні через створення виборних органів. Місц. самоврядування опікувалося питаннями оподаткування, інфраструктури, просвіти; ієрархія виборних органів не піднімалася вище губернії. За відсутності форм легальної політ. діяльності земства в Рос. імперії до 1905 залишалися публічними осередками громад. активності. Активізація сусп. полеміки за заг. лібералізації часів Олександра II привела до формування інституту громад. думки, активізації публіцистики, формування в Росії суспільно-політ. течій, проникнення із Зх. Європи модерних, зокрема радикальних, політичних ідеологій.

Невід'ємною складовою модернізації стали військові реформи 1860–1870-х років, які торкалися комплектування, організації та озброєння рос. армії. Одночасно, за умов тимчасової ізоляції на Заході, Росія спрямувала свою експансію в ін. напрямках: 1864 було придушено тривалий опір північнокавказ. народів, унаслідок тривалих воєнних експедицій 1865–81 була завойована більша частина Туркестану. Територія Рос. імперії суттєво зросла, але екон. та політ. доцільність цих приєднань (особливо Середньої Азії) досі лишається дискусійною. Традиційно також викликає суперечливі оцінки продаж Олександром II 1867 Рос. Америки (Аляски) Сполученим Штатам Америки, який становить єдиний приклад свідомого скорочення території Рос. д-ви. Втім очевидною була нездатність Росії контролювати і захищати цю надто віддалену територію.

Зміна політ. ситуації в Європі після утворення Нім. імперії 1871 дала змогу Росії відновити воєнно-політ. активність в європ. напрямку, зокрема на Балканах. Успішна російсько-турецька війна 1877–1878, попри обмеження ін. великими д-вами її здобутків, відновила впливову роль Рос. імперії в міжнар. відносинах.

У 1860-ті рр. в Росії почали поширюватися протестні та революц. групи (див. Народники, Анархізм, Марксизм як ідеологічна течія), які прагнули радикальної зміни сусп. устрою. Вони сформували рос. революц. традицію, займалися агітацією і зазнавали репресій з боку влади. Із серед. 1860-х рр. у цьому середовищі поширилася терористична діяльність, спрямована переважно проти вищих урядовців та чиновників, монарха. 1881 внаслідок теракту орг-ції "Народна воля" загинув Олександр II.

Питання щодо того, наскільки успішно "лібералізувалася" Рос. імперія за доби "великих реформ", ставить проблему щодо самих меж лібералізації, які б імперія витримала, не втративши підстав своєї легітимності та стабільності. Проблема успішності (або необхідності) ліберальних реформ у Росії лишається традиційно дискусійною в історіографії, особливо з урахуванням істор. досвіду 20 ст. Парадокс соціально-політ. розвитку Рос. імперії полягав у тому, що підтримання стабільності та статусу великої д-ви вимагало навздогінної модернізації, тобто інституціональних екон. змін, які наслідували модель розвитку провідних зх. д-в. Проте екон. та технологічні трансформації вимагали від д-ви ініціювати такі соціальні зміни, які об'єктивно змінювали своєрідну соціальну структуру рос. сусп-ва та його систему цінностей. Розширення мережі освіти, формування різночинної інтелігенції, "вільних професій" та тех. фахівців, урбанізація, зростання бурж. прошарків, активізація міграцій та соціальна мобільність населення піддавали випробуванню інститути традиційного сусп-ва – самодержавну монархію, Церкву, імперську д-ву. З ін. боку, повільні темпи цієї модернізації робили опозиційними усталеним структурам лише незначні відсотки населення з новопосталих верств "європейської культури". Росія залишалася переважно традиційною, аграрною, сел. країною; такі соціальні реалії давали імперській владі достатньо простору для адм. маневрів і непоступливості ліберальній "громадській думці".

Загибель Олександра II дала привід його спадкоємцю Олександру III та консервативній частині вищого чиновництва припинити процес реформ, а частину з уже впроваджених суттєво обмежити. У подальшому уряд одночасно долав вади сел. реформи, робив перші кроки в галузі фабричного законодавства, посилював поліцейський контроль і цензуру, збільшував дворянські привілеї, провадив протекціоністський захист внутр. ринку. Надалі до 1905 внутр. ситуація Рос. імперії характеризується посиленням консервативних тенденцій, активізацією конфесійної (правосл.) політики, загостренням нац. питання (зокрема єврейс.), але при тому послабленням протестних настроїв і припиненням терористичної активності аж до поч. 20 ст.

Із 1860–70-х рр. одним із чинників, що потенційно дестабілізували імперію, разом із зростанням радикалізму, стало поширення модерного етнічного націоналізму – актуалізація в Росії "національного питання". Протягом 19 ст. системно нерозв'язним для рос. адміністрації виявилося "польське питання", коли інкорпорація частини країни з істор. державністю, попри всі можливі поступки для її еліти, не принесла очікуваної лояльності та призвела до двох масштабних повстань (1830–31 і 1863–64). А потім розвиток польс. сепаратизму показав приклад переходу від "станового націоналізму" шляхти до широкого національно-визвол. руху. На кінець 19 ст. ідеї модерного націоналізму поширилися й серед ін. народів, у яких формувався прошарок інтелігенції: фінів, українців, литовців, латишів, естонців, білорусів, грузинів, вірмен, кримських і волзьких татар. Нац. принцип ламав звичну станову структуру, на яку спирався імперський консенсус Романових, а етнічні межі заперечували адм. межі губерній: здавна представлені нім. дворянством три прибалт. губернії могли значною частиною їхнього населення сприйматися вже не як Ліфляндія, Естляндія та Курляндія, а як Естонія та Латвія. У деяких регіонах (Пн. Кавказ, Поволжя, Середня Азія) конфесійні та традиційні ідентичності виступали замінниками європ. націоналізму в опорі імперському контролю. Специфіка положення євреїв у "смузі осілості" та поза нею спричиняла чимало приводів для міжетнічних конфліктів. Проте "єврейське питання" набуло відмінного від ін. "національних питань" характеру, бо дисперсний характер розселення робив євреїв меншиною за будь-яких обставин, а через це – зручним об'єктом для зосередження соціальної та ксенофобної неприязні. Поширення антисемітизму стало одним із проявів становлення рос. націоналізму та спроби "націоналізації" імперії Романових.

Доба Олександра III та Миколи II позначилася тенденцією посилити в опорі ідеологічній опозиції самодержавству етнічні рос. витоки та характер державності Рос. імперії, змінивши засади її легітимності з династичної поліетнічної д-ви феод. часів на модерну нац. д-ву росіян. Сусп. полеміка між консерватизмом і реформаторством, "почвенничеством" и "западничеством" могла набувати ін. тлумачення: традиційні цінності та пріоритети триєдиного правосл. "російського народу" (який складався із трьох "племен" – великоросів, малоросів та білорусів) – і ворожа позиція різних " самодержавну монархію, Церкву, імперську д-ву. З ін. боку, повільні темпи цієї модернізації робили опозиційними усталеним структурам лише незначні відсотки населення з новопосталих верств

Загибель Олександра II дала привід його спадкоємцю Олександру III та консервативній частині вищого чиновництва припинити процес реформ, а частину з уже впроваджених суттєво обмежити. У подальшому уряд одночасно долав вади сел. реформи, робив перші кроки в галузі фабричного законодавства, посилював поліцейський контроль і цензуру, збільшував дворянські привілеї, провадив протекціоністський захист внутр. ринку. Надалі до 1905 внутр. ситуація Рос. імперії характеризується посиленням консервативних тенденцій, активізацією конфесійної (правосл.) політики, загостренням нац. питання (зокрема єврейс.), але при тому послабленням протестних настроїв і припиненням терористичної активності аж до поч. 20 ст.

Із 1860–націоналізму

Доба Олександра III та Миколи II позначилася тенденцією посилити в опорі ідеологічній опозиції самодержавству етнічні рос. витоки та характер державності Рос. імперії, змінивши засади її легітимності з династичної поліетнічної д-ви феод. часів на модерну нац. д-ву росіян. Сусп. полеміка між консерватизмом і реформаторством, "інородців" (останній термін набув розширеного тлумачення у публічній полеміці). Сприяв загостренню великодерж. та шовіністичних настроїв заг. ідеологічний клімат доби імперіалізму, коли активізувалася конкуренція між європ. великими державами-імперіями. Щоправда, одні д-ви мали "заморські колонії", а інші (такі, як Росія або Австро-Угорщина) – континентальні, що ускладнювало локалізацію "метрополії". Ця ситуація пояснює ставлення рос. держ. адміністрації до "українського питання", яке через вузьку соціальну базу укр. нац. руху до часу не несло помітної загрози Рос. імперії. Осн. загроза укр. руху полягала не в його радикальності, а в запереченні концепції триєдиної рос. нації, тобто він становив загрозу "общерусскому единству". Навіть за часів лібералізації Олександра II культурно-мовні прояви українськості були обмежені Валуєвським циркуляром 1863 та Емським актом 1876 не через сепаратизм, ворожість або "інородськість" малоросів, а навпаки – через їхню близькість до великоросів.

Соціальна стабільність Рос. імперії порушилася 1901–03, коли внаслідок екон. кризи активізувався робітн. рух, поширилися сел. заворушення. Експансія на Далекому Сх. та в Китаї призвела до сутички з Японією та невдалої для Росії російсько-японської війни 1904–1905, територіальних втрат (Курильські о-ви та Пд. Сахалін). Соціальне невдоволення вилилося в революцію 1905–1907. Микола II був змушений проголосити конституційну монархію, дозволити політ. партії та скликати Державну думу Російської імперії. З відновленням держ. контролю за ситуацією в країні виборче законодавство стало менш демократичним. Намаганню подолати аграрне перенаселення, малоземелля та сприяти капіталіст. перетворенням у рос. селі послужила Столипінська аграрна реформа.

За винятком втрат після поразки від Японії, територіальне зростання Рос. імперії тривало до 1914, коли її протекторатом став Урянхайський край (сучасна Республіка Тива (Тува), РФ). 1904–07 закріпилася участь Рос. імперії у воєнно-політ. союзі із Францією та Великою Британією (Антанта), суперечності якого із Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) призвели до I світ. війни. Глобальний конфлікт розпочався 1914. Плани Рос. імперії передбачали: приєднання тих польс. та укр. земель, які після поділів Речі Посполитої відійшли не до Росії, а до Німеччини та Австро-Угорщини; домінування серед слов'ян. країн та на Балканах; завоювання чорномор. проток. Перебіг воєнних дій засвідчив обмеженість потенціалу рос. армії. Після перемоги в Галицькій битві 1914, поразок у Східнопрусському прориві 1914 та Горлицькій битві 1915 і частково успішного Брусиловського прориву 1916 Сх. фронт стабілізувався. Війна призвела до крайнього напруження сил усіх воюючих д-в. До зими 1916/17 внаслідок величезних військ. витрат, відірваності від підтримки зх. союзників, значно збільшених військ. перевезень і мобілізації мільйонів селян в армію в Росії різко загострилося продовольче питання, особливо в столиці імперії. Труднощі, які наростали, спричинилися до проявів масового невдоволення практично всіх прошарків сусп-ва: селян, робітників, солдатів, інтелігенції, вищої аристократії. Внаслідок Лютневої революції 1917 в Петрограді Микола II зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового к-ту Держ. думи, який сформував Тимчасовий уряд на чолі з кн. Г.Львовим (згодом – О.Керенським). Рос. монархія припинила своє існування.

На розвиткові рос. к-ри імперської доби позначилися ті суперечності, які були загалом властиві цивілізаційним трансформаціям Росії модерних часів: поступове розгортання різних сфер і жанрів зх. к-ри зі збереженням потужних цивілізаційних особливостей та традиційних форм рос. к-ри. Наслідком цього стали як визначні універсальні, визнані в усьому світі, здобутки рос. к-ри і науки, так і елементи "культурного розколу" сусп-ва (прошарки "європейської" та традиційної к-ри), складні стосунки самодержавної влади з інтелігентними верствами, тривалі дискусії в середовищі освічених прошарків із приводу "цивілізаційного вибору" ("західники" та "слов'янофіли"; див. Слов'янофільство), які набували як теоретичного, так і соціального або ж політ., характеру.

Післяпетровська доба 18 ст. стала результатом і подальшим втіленням ідей Петра I в сенсі вестернізації культ. сфери, посилених новими зх. ідеологічними віяннями, – зокрема Просвітництвом. Розвиток прикладних і теор. царин науки відбувався в Академії наук, академічному Петербурзькому університеті та ініційованому М.Ломоносовим Московському університеті (1755). Середня та вища освіта мала вузький становий дворянський характер. Значною є роль М.Ломоносова й у формуванні сучасної рос. літ. мови, поряд з ін. класиками поетичного жанру – В.Тредіаковським, В.Капністом, кн. А.Кантеміром; помітний розвиток прози припав уже на 19 ст. – "золотий вік російської культури". Водночас бурхливий розвиток у 1770–80-х рр. публіцистики, книгодрукування та перекладу обмежувався репресіями влади. Найвизначнішими представниками нової рос. історіографії стали, окрім М.Ломоносова, В.Татіщев та згодом М.Карамзін.

Свідоцтвом розвитку живопису, скульптури та арх-ри стало утворення 1757 Академії красних мист-в. Визначними представниками нових жанрів світського живопису стали О.Антропов, Д.Г.Левицький, В.Боровиковський. У царині арх-ри до 1760-х рр. домінував стиль європ. бароко (див. В.Растреллі), який до серед. 19 ст. заступив класицизм (М.Казаков, І.Старов, Дж.Россі та ін.).

У 19 ст. рос. висока к-ра стала однією з найбільш розвинутих у світі і здобула свого внутр. "споживача" у сформованому прошарку "європейської культури". Позначила завершення формування літ. рос. мови творчість О.Пушкіна, М.Лермонтова та М.Гоголя. У 2-й пол. 19 ст. твори Л.Толстого та Ф.Достоєвського здобули всесвітнє визнання.

Рос. наука 19 – поч. 20 ст. позначилася низкою фундаментальних здобутків у хімії (О.Бутлеров, Д.Менделєєв), медицині та фізіології (С.Боткін, М.Пирогов, І.Павлов), фізиці (О.Столєтов), інженерії та електротехніці (П.Яблочков, О.Можайський, І.Попов).

Російська Республіка – назва Росії, проголошена постановою Тимчасового уряду від 14 (1) вересня 1917. Де-факто Росія стала республікою після зречення Миколи II 15 (2) березня 1917.

Тимчасовий уряд – вищий орган виконавчої та законодавчої влади Республіки – був покликаний керувати країною до скликання Всеросійських Установчих зборів. Представниками центр. влади на місцях були комісари (див. також Губернські комісари). Також існувала Тимчасова рада Рос. Республіки – тимчасовий парламент (Передпарламент). Він мав бути законодавчим органом до скликання Всерос. Установчих зборів, але фактично слугував лише дорадчим органом при Тимчасовому уряді; врешті тимчасовий парламент був розпущений Радою нар. комісарів.

Вихідна нестабільність Тимчасового уряду обумовлювалася паралельною активністю Петрогр. ради робітн. і солдатських депутатів, яка перепідпорядкувала собі війська петрогр. гарнізону. Ситуація "двовладдя" характеризувалася конкуренцією між Тимчасовим урядом і його комісарами, які намагалися дотриматися легітимної процедури переходу влади, з одного боку, та, радами, утвореними під час революції радикальними лівими партіями, – з другого. Заг. демократизація, амністія і спалах злочинності, скасування поліції та ін. "репресивних" правоохоронних органів спричинили бурхливу громад. активність, радикалізацію сусп. настроїв, занепад дисципліни в армії і масове дезертирство, утворення локальних осередків влади та крайового представництва, зокрема на "національних окраїнах". До числа останніх можна зарахувати й Українську Центральну Раду. Відбулася швидка політ. поляризація, яка спричинила низку криз: квітневу урядову (утворення коаліції меншовиків та есерів), червневу (конфлікт з анархістами в Петрограді), липневу (збройний виступ більшовиків, питання про укр. автономію та українізацію в армії, зміна урядової коаліції), серпневу–вересневу (виступ генерала від інфантерії Л.Корнілова, чергова зміна коаліції, утворення "Директорії").

Стало очевидним, що Тимчасовий уряд неспроможний контролювати ситуацію в країні; це створило умови для захоплення влади радикалами. Після осінньої "більшовизації рад" у столиці та провідних центрах ситуація дала можливість Російській соціал-демократичній робітничій партії (більшовиків) на чолі з В.Леніним 7 листопада (25 жовтня) 1917 здійснити в Петрограді переворот. Тимчасовий уряд було повалено.

Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР, іноді також вживалося Російська РФСР, Російська Федерація, Росія) – назва Рос. Федерації до 25 грудня 1991, запроваджена Конституцією СРСР 1936 і Конституцією РРФСР 1937. До цього, з 19 липня 1918, – Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка (перші вживання назви – з лютого 1918). 25 грудня 1991 РРФСР було офіційно перейменовано на Рос. Федерацію. До 12 березня 1918 столицею був Петроград, потім – Москва.

РРФСР – д-ва, створена в результаті Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 (у рад. історіографії за цією подією закріпилася назва "Велика Жовтнева соціалістична революція"). Тут вперше у світі намагалися реалізувати проект побудови комуніст. сусп-ва. Після утворення 1922 Союзу Рад. Соціаліст. Республік (див. СРСР) і по 1991 РРФСР, маючи статус союзної республіки, була найбільшою за площею, населенням та екон. потужністю серед рад. республік. На її частку припадало три чверті території і понад половина населення, дві третини промислової та близько половини с.-г. продукції Рад. Союзу.

Росія під час Громадянської війни. У ході подій 1917 на території Рос. Республіки постановою Другого Всеросійського з'їзду Рад 1917 було проголошено Рос. Рад. Республіку. У січні 1918 відбувся 3-й Всерос. з'їзд Рад, на якому була схвалено "Декларацію прав трудящого і експлуатованого народу". Цей документ проголосив Росію "Республікою Рад", яка "засновується на основі вільного союзу вільних націй як федерація Радянських національних республік". Таким чином унітарну д-ву було перетворено на федерацію. Рос. рад. д-ва називалася в початковий період по-різному: Росія, Рос. Республіка, Рос. Федеративна Республіка, Рад. Республіка Росії, Рад. Робітничо-Сел. Республіка, Робітничо-Сел. Республіка Рад. За Конституцією 1918 вона отримала назву Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка.

У період до лютого–березня 1918 рад. владу було встановлено на більшій частині території колиш. імперії. Але через розгортання опору більшовицькому режиму та просування нім. військ (див. Брестський мирний договір РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918) в період із жовтня 1917 по липень 1918 більшовицька д-ва переживала тривалий процес юрид. оформлення. До 20 квітня 1918 не було офіційно затвердженого держ. прапора, до 19 липня 1918 – конституції і герба, у різних держ. документах сама д-ва іменувалася по-різному, в адм.-тер. устрої "федерації" була цілковита плутанина. Часто на одній території одночасно діяли кілька рад "робітничих", "солдатських" або "селянських" депутатів в будь-якому поєднанні та ін. революц. органи влади на кшталт революц. військ. рад, виконавчих к-тів та ін., які часто ігнорували рішення один одного. Окремі губернії чи нац. області проголошували себе незалежними "радянськими республіками". Однак такі явища мали тимчасовий характер та були пов'язані з воєнним часом; через це осн. унормування відносин між центром та суб'єктами федерації, визначення початкового числа суб'єктів належать до пізніших років.

Осн. збройна боротьба за владу в період Громадян. війни велася між Робітничо-сел. Червоною армією більшовиків і збройними силами Білого руху, що отримало відображення в іменуванні осн. сторін конфлікту "червоними" та "білими". Обидві сторони на період до повної своєї перемоги і заспокоєння країни здійснювали політ. владу через диктатуру. Подальші цілі проголошувалися такі: з боку червоних – побудова комуніст. сусп-ва (як у Росії, так і поза нею, через активне роздмухування "світової революції"); з боку білих – скликання нових Установчих зборів, з передачею на їхній розсуд вирішення питання про політ. устрій Росії.

Характерною особливістю Громадян. війни була готовність усіх її учасників широко застосовувати терор для досягнення своїх політ. цілей (див. також "Воєнний комунізм"). Складовою частиною Громадян. війни були збройна боротьба нац. окраїн колиш. Рос. імперії за свою незалежність (див., зокрема, Громадянська війна в Україні 1917–1921) і повстанський рух широких верств населення проти військ осн. протиборчих сторін. Спроби проголошення незалежності викликали відсіч як з боку "білих", які воювали за "єдину і неділиму Росію", так і з боку "червоних", що бачили в зростанні націоналізму загрозу завоюванням революції. Більшовики в будь-якому разі прагнули нав'язати рад. модель розвитку навіть тим країнам, які не входили до складу Рос імперії.

Громадян. війна супроводжувалася військ. інтервенцією країн Четверного союзу (1918), Антанти (1919), Польщі (1920). Війна велася на території не лише колиш. Рос. імперії, а й сусідніх д-в – відновленої Польщі (див. Польсько-радянська війна 1919–1920), Ірану, Монголії та Китаю. Підсумками Громадян. війни стали захоплення більшовиками влади на осн. частині території колиш. Рос. імперії, визнання незалежності Польщі, Литви, Латвії, Естонії та Фінляндії (втрачені були ще Карська обл. у Вірменії та Бессарабія), відновлення контролю над Далекосх. Республікою, а також створення на підконтрольній більшовикам території Російської, Української, Білоруської та Закавказької радянських республік. У процесі утворення "національних радянських республік" зв'язок між ними та РСФРР формально визначався як "воєнно-полприблизно на третину. 1924–25 було проведено "національно-державне розмежування" в Середній Азії, в результаті якого з Туркестанської Автономної СРР, що входила до складу РСФРР, а також Бухарської СРР і Хорезмської СРР були утворені Узбецька і Туркменська СРР, Таджицька Автономна СРР (із 1937 – Таджицька РСР) і Кара-Калпакська Автономна СРР у складі РСФРР (із 1937 – АРСР у складі Узбецької РСР). Утворені 1925 Казахська Автономна СРР і Киргизька Автономна СРР за Конституцією СРСР 1936 отримали статус союзних республік. Врешті, пд. кордоном Росії в Азії став сучасний кордон із Казахстаном і Киргизстаном.

З формальної точки зору РСФРР вважалася лише однією з рівноправних союзних республік, і такі суттєві зміни кордонів Росії (набагато масштабніші, аніж, напр., зміни кордонів УРСР або Грузин. РСР) можуть сприйматися як прояв "неприязні" або сваволі "союзного центру"; проте вони є лише ілюстрацією особливого становища Росії в СРСР. У ході Громадян. війни "національні радянські республіки" проголошувалися під впливом воєнно-політ. кон'юнктури на територіях, зайнятих рос. Червоною армією, і згідно з політ. рішеннями кер-ва РКП(б). Утворення "національних компартій", які очолювали відповідні "національні радянські республіки", також було результатом рішень рос. більшовицького кер-ва. Із цієї причини "воєнно-політичний союз радянських республік" можна вважати юрид. формальністю, необхідність дотримання якої вичерпала себе внаслідок завершення Громадян. війни й іноз. інтервенції та стабілізації більшовицького режиму.

На новому етапі формування рад. нац. політики (1921–22) серед парт. кер-ва велася дискусія: бути новій формі державності "союзною державою" або лише федерацією (у другому варіанті в тих же межах замість СРСР була б РСФРР). З огляду на необхідність наочного засвідчення розв'язання "національного питання" перемогла ідея "союзної держави", але її рос. складова навіть не отримала окремої парт. орг-ції, підпорядковуючись центр. органам РКП(б), ВКП(б) та КПРС. "Національні республіки", попри наявність адм. повноважень на своїй території, залишалися декоративними утвореннями, а тому їх створення (як середньоазіатських та Карело-Фінської), скасування (Карело-Фінської), зміна кордонів відбувалися не за місц. ініціативою, а відповідно до логіки внутр. та зовн. політики моск. центру. Деякі союзні та автономні республіки створювалися, зокрема, з метою виправдання можливої зовн. експансії в бік етнічно споріднених регіонів або д-в (Карело-Фінська РСР, виокремлена зі складу Росії 1940–56, – для тиску на Фінляндію, а Автономна Молдав. СРР у складі УРСР – для тиску на Румунію, яка 1918–40 утримувала Бессарабію). Суто формальні чинники обумовлювали й адміністративно незручні кордони між республіками, наявність "напіванклавів" і "ексклавів" (переважно в Середній Азії та Закавказзі). До 1954 ексклавом був Крим, із 1945 – Калінінградська обл. У культ. сенсі вже з 1930-х рр. етнополіт. менеджмент союзного кер-ва спирався на різноманітні, але постійні стратегії русифікації нац. республік.

Показовою щодо "послідовності" формування поліетнічної державності є історія адм.-тер. устрою самої РСФРР в 1920–30-х рр. У ході численних змін кількості суб'єктів федерації, ієрархії звичайних та національних адм. одиниць, пересувань кордонів важко визначити якийсь єдиний принцип. 1923–29 відбувалося "укрупнення" адм.-тер. одиниць, утворених у часи Громадян. війни. Тоді були створені ті адм. регіони, які згодом усталилися: автономні республіки (АСРР) – Кримська, Якутська, Німців Поволжя, Чуваська, Карельська, Татарська, Башкирська, Дагестанська, Калмицька, Бурят-Монгольська, Казакська; краї – Нижегородський, Середньоволзький, Нижньоволзький, Північнокавказький, Сибірський, Північний, Далекосхідний; 6 областей; 14 автономних областей; 3 нац. округи. Автономні області та округи входили до складу країв та областей. 1930–44 відбувалося, навпаки, "розукрупнення". Великі регіони були розділені на дрібніші. 1936, із прийняттям нової Конституції, чимало країв було перетворено на області, утворено нові АРСР. Нові області з'являлися на основі колиш. губерній Рос. імперії, рідше – нових губерній РСФРР. Згодом 1943–44 були створені нові області на основі дореволюц. губерній, рад. губерній, а також абсолютно нові області (Великолуцька, Курганська, Кемеровська).

Завершення Громадян. війни змусило кер-во РКП(б) зосередитися на завданні відновлення економіки. Для цього довелося відмовитися від політики "воєнного комунізму" і 1921 запровадити деякі елементи ринку (див. Нова економічна політика), які принесли певні результати. Проте з осені 1923, і особливо після смерті В.Леніна (1924), у кер-ві країни розгорнулася гостра політ. боротьба за владу. Утвердилися авторитарні методи кер-ва, які використав Й.Сталін для встановлення режиму одноосібної влади. Із серед. 1920-х рр. почалося згортання непу, а потім – проведення т. зв. сталінської модернізації у формі форсованої індустріалізації і колективізації сільського господарства; жорстокі соціальні експерименти на селі мали наслідком масовий голод 1932–33 (див. Голодомор 1932–1933 років в УСРР).

Після запеклої фракційної боротьби, яка тривала до кінця 1920-х рр., прихильники Й.Сталіна повністю підпорядкували собі структури ВКП(б). У країні був створений тоталітарний, суворо централізований політичний режим (див. Тоталітаризм, Сталінізм), який здійснював політику жорсткого ідеологічного контролю та масових репресій. (Докладніше про сутність та особливості режиму див. СРСР.)

У зовн. політиці СРСР скористався з кризи Версальської системи міжнародних відносин, взяв активну участь у перерозподілі сфер впливу в Європі. 1939 були укладені радянсько-нім. договори (у тому числі т. зв. Пакт Молотова-Ріббентропа 1939), відповідно до яких значна частина Сх. Європи визначалася як сфера впливу СРСР. На початку Другої світової війни 1939 відбулося приєднання до СРСР Західної України і Зх. Білорусі, що входили на той момент до складу Польщі. 1940 СРСР анексував Естонію, Латвію, Литву, Бессарабію (зайнята Румунією 1918) та Буковину Північну. Їх приєднання оформлялося "проголошенням радянської влади", "добровільним входженням" та "возз'єднанням". Були створені Молдав., Латв., Литов. і Естонська РСР, Зх. Україна та Зх. Білорусь були приєднані до відповідних РСР. Розв'язана СРСР радянсько-фінляндська війна 1939–1940 завдала удару по міжнар. авторитету країни (СРСР був виключений із Ліги Націй). 31 березня 1940 з Карельської АРСР і анексованих у Фінляндії територій була утворена Карело-Фінська РСР (зі столицею в Петрозаводську; нині столиця Республіки Карелія, РФ).

22 червня 1941 Німеччина напала на Рад. Союз, порушивши договір про ненапад (див. Велика вітчизняна війна Радянського Союзу 1941–1945). Наприкінці осені 1941 рад. військам вдалося зупинити вторгнення і в грудні 1941 перейти в контрнаступ; визначальною подією стала Битва під Москвою 1941–1942. Проте влітку–восени 1942 противнику вдалося просунутися до Волги, захопивши величезну частину території країни. У грудні 1942 почався корінний перелом у війні: вирішальними стали Сталінградська битва 1942–1943 і Курська битва 1943. У завершальний період війни (1944 – травень 1945) рад. війська звільнили від гітлерівців усю окуповану територію СРСР, а також країни Центрально-Східної Європи. Війна завершилася підписанням Акта про беззастережну капітуляцію Німеччини. Війна завдала величезних матеріальних та людських втрат: за офіц. рос. даними, загинуло 26,6 млн осіб. Водночас 1941–45 ряд народів та етнічних груп були депортовані з місць свого традиційного проживання за звинуваченням у колабораціонізмі (німці, крим. татари, греки, чеченці та ін.). У серпні–вересні 1945 СРСР згідно зі своїми зобов'язаннями перед антигітлерівською коаліцією взяв участь у розгромі Японії. 1944–47 до складу СРСР увійшли: Тувинська Нар. Республіка (яка отримала статус автономної області у складі РРФСР), пн. частина Сх. Пруссії (яка увійшла до складу РРФСР як Калінінградська обл.), Закарпаття (Закарпат. обл. УРСР), Печенга (увійшла в склад Мурманської обл.), Пд. Сахалін і Курильські о-ви (утворили Південносахалінську обл. у складі Хабаровського краю РРФСР). У той же час Бєлостоцька обл., частини Гродненської та Брестської областей Білорус. РСР, а також частини Львівської та Дрогобицької областей УРСР були передані Польщі.

Після перемоги у війні була здійснена демілітаризація економіки СРСР, її відбудова в районах, постраждалих від окупації. До 1950 пром. вир-во збільшилося на 73 % у порівнянні з довоєнним. Сільс. госп-во відновлювалося повільнішими темпами, з величезними труднощами і прорахунками (див. Голод 1946–1947 років в УРСР). Проте вже 1947 ситуація із продовольством поліпшилася, були скасовані картки на продукти харчування та пром. товари, проведена грошова реформа 1947. Паралельно продовжувалася практика масових репресій, депортацій, ідеологічних кампаній ("ждановщина", "лисенківщина", боротьба з "космополітизмом"), придушення повстанського руху в Зх. Україні та Прибалтиці.

Відповідно до рішень Кримської конференції 1945 та Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 СРСР установив контроль над відповідними окупаційними зонами в Німеччині та Австрії. У ряді країн Центрально-Сх. Європи почалося встановлення маріонеткових комуніст. режимів, в результаті чого був створений воєнно-політ. блок союзних СРСР д-в ("соціалістичний табір"; див. Варшавський договір 1955). Відразу після закінчення світ. війни почався період глобальної політ. та ідеологічної конфронтації між СРСР та ін. соціаліст. країнами, з одного боку, і країнами Заходу – з другого ("холодна війна"), що супроводжувався гонкою озброєнь. Із 1949 СРСР володів ядерною зброєю.

Після смерті Й.Сталіна внаслідок боротьби угруповань парт. кер-ва до влади прийшов М.Хрущов. На XX з'їзді КПРС (1956) він виступив із критикою культу особи Й.Сталіна. Почалися реабілітація жертв репресій, ліквідація системи Гулагу, більше уваги стало приділятися соціальній сфері, розвиткові сільс. госп-ва, житлового буд-ва, легкої пром-сті. Політ. обстановка всередині країни стала більш м'якою (т. зв. відлига). Чимало представників інтелігенції сприйняли доповідь М.Хрущова як прояв лібералізації; з'явився "самвидав", виникли дисидентські (опозиційні) рухи. Проте режим не зазнав сутнісних політ. змін.

Концентрація наук. і вироб. ресурсів на окремих напрямах науки і техніки дала змогу досягти значних успіхів: створено першу у світі атомну електростанцію (1954), запущено перший штучний супутник Землі (1957) і перший пілотований косміч. корабель із льотчиком-космонавтом (1961) та ін. У зовн. політиці цього періоду СРСР підтримував вигідні з точки зору інтересів д-ви політ. режими в різних країнах. 1956 війська СРСР взяли участь у придушенні антикомуніст. повстання в Угорщині. 1962 розбіжності між СРСР і США ледь не призвели до ядерної війни (Карибська криза). 1960 почалася конфронтація з Китаєм, яка розколола світ. комуніст. рух.

У територіальному складі РРФСР в хрущовський період відбулися такі зміни. 1954 Крим. обл. РРФСР передали до складу УРСР без уточнення статусу Севастополя, який був на той момент містом респ. підпорядкування РРФСР. Але статус "міст республіканського підпорядкування" не був чітко сформульованим; згодом у Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки 1978 Севастополь уже фігурує як місто респ. підпорядкування УРСР, а в Конституції РРФСР 1978 не згадується. 1955 до складу РРФСР повернули Клухорський р-н Грузин. РСР. 1956 пд. частину Джанібецького р-ну Західноказахстанської обл. Казахської РСР передали до складу Владимирського р-ну Астраханської обл. РРФСР. 1956 скасували Карело-Фінську РСР і відновили Карельську АРСР у складі РРФСР. 1957 відновили Чечено-Інгуську АРСР; до складу РРФСР повернули від Грузин. РСР гірські території, що до 1944 входили до складу цієї автономії. 1957 Печорський залізничний вузол Естонської РСР передали до складу РРФСР в обмін на 2 села Псковської обл. РРФСР. 1957 скасували кілька областей. Надалі до кінця існування СРСР закріпився такий адм.-тер. поділ РРФСР: 16 АРСР, 5 автономних областей, 49 областей, 6 країв, 10 автономних округів.

1964 М.Хрущова, звинуваченого у "волюнтаризмі", було усунуто від влади, і КПРС очолив Л.Брежнєв, час урядування якого традиційно характеризується як "доба застою" (1964–85). Тоді ж сам період 1970–80-х рр. називали "епохою розвинутого соціалізму" (див. Розвинутий соціалізм). У цей час активізувалося освоєння Сибіру та Далекого Сх. (буд-во Байкало-Амурської магістралі, експлуатація великих родовищ нафти і газу), розпочався активний експорт енергоресурсів. Зовн. здобутки СРСР (успіхи в освоєнні космосу, розвиткові авіації, атомної енергетики, фундаментальних і прикладних наук, в системі соціального забезпечення, к-рі та спорті) відбувалися на тлі уповільнення темпів розвитку та екстенсивного характеру економіки, превалювання галузей воєнно-промислового комплексу. Врешті-решт неефективність рад. екон. моделі призвела до очевидного відставання у високотехнологічних і науковомістких галузях від провідних країн Заходу.

У внутр. політиці відбувся рішучий поворот у бік згортання залишків "відлиги". Органи держ. безпеки посилили боротьбу з інакомисленням та дисидентством. 1968 Рад. армія ввійшла до Чехословаччини, щоб придушити ліберальні політ. реформи (див. "Празька весна" 1968). Втім відносини із Заходом до 1979 характеризуються як "політика розрядки напруження". 1975 в Гельсінкі (Фінляндія) було підписано Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, були укладені американо-рад. договори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Але 1979 СРСР увів військ. контингент до Афганістану (див. Афганська війна 1979–1989), що призвело до закінчення "розрядки" і відновлення "холодної війни".

Після нетривалого кер-ва Ю.Андропова та К.Черненка 1985 ген. секретарем ЦК КПРС став М.Горбачов. 1985–86 він проводив т. зв. політику прискорення соціально-екон. розвитку, яка полягала у визнанні окремих вад існуючої системи та спробах виправити їх кількома великими кампаніями адм. характеру – антиалкогольною кампанією, "боротьбою з нетрудовими доходами", запровадженням держприймання. 1987 кер-во країни розпочало масштабніші перетворення. Фактично новою держ. ідеологією була оголошена "перебудова" – сукупність екон. і політ. реформ (див. також Перебудова в СРСР 1985–1991). В її ході відбулися лібералізація суспільно-політ. життя, поширення свободи слова, спроби демократизації КПРС (політика "плюралізму" та "гласності"). Із 2-ї пол. 1989, після 1-го з'їзду нар. депутатів СРСР, різко загострилося політ. протистояння сил, які виступали за збереження соціаліст. шляху розвитку, і тих рухів, що пов'язували майбутнє країни з організацією життя на нових засадах. Почалися суперечки з питань майбутнього устрою Рад. Союзу, взаємин союзних і респ. органів держ. влади та управління. У союзних республіках виникли національно-демократ. рухи, частина з яких (зокрема в Прибалтиці) почали виступати за вихід зі складу СРСР. 18 квітня 1989 Литов. РСР задекларувала пріоритет респ. законодавства перед союзним, 28 липня 1989 аналогічний крок здійснила Латв. РСР. 11 березня 1990 Литов. РСР проголосила свою незалежність. У Закавказзі та Середній Азії спалахнули збройні міжнац. конфлікти.

На поч. 1990-х рр. перебудова зайшла в глухий кут. Суперечливі та невдалі кроки в економіці, зростаюча політ. криза позначили тенденцію до розпаду СРСР. У Москві розпочався конфлікт між М.Горбачовим та новообраним кер-вом РРФСР. 12 червня 1990 ВР РРФСР на чолі з Б.Єльциним проголосила Декларацію про держ. суверенітет РРФСР, яка передбачала пріоритет рос. законів перед союзними. Невдовзі аналогічні декларації були ухвадені в ін. республіках. 12 червня 1991 відбулися перші всенар. вибори Президента РРФСР, на яких переміг Б.Єльцин. Невдала спроба військ. путчу 19–21 серпня 1991 фактично позбавила М.Горбачова важелів влади, яка перейшла до кер-ва союзних республік, у т. ч. РРФСР. 24 серпня 1991 Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, підтверджений на Референдумі Першого грудня 1991. 8 грудня 1991 лідери Росії, України та Білорусі Б.Єльцин, Л.Кравчук та С.Шушкевич констатували, що СРСР як геополіт. реальність і суб'єкт міжнар. права більше не існує, та домовились про утворення Співдружності Незалежних Д-в (Біловезька угода про створення СНД 1991). 12 грудня 1991 ВР РРФСР ратифікувала цю угоду і денонсувала Договір про утворення СРСР 1922.

25 грудня1991 М.Горбачов оголосив про свою відставку з посади Президента СРСР; усю повноту президентської влади в Росії отримав Б.Єльцин. 26 грудня 1991 Рада республік ВР СРСР визнала, що СРСР припинив існування.

Розвиток рос. рад. к-ри і науки ґрунтувався на здобутках і традиціях попередніх часів, але суттєво залежав від ідеологічного контролю тоталітарного режиму. Останній у своєму намаганні контролювати всі сфери сусп. життя виступав жорстким регулятором культ. процесів. Свободу творчості, властиву післяреволюційним 1920-м рр. (бурхливий розвиток різних форм худож. творчості, модерністських напрямів, вільних творчих об'єднань), заступили на поч. 1930-х рр. регламентація худож. напрямів та прагнення контролювати митців через мережу творчих спілок. Останні виступали партнером влади в реалізації ідеологічних кампаній та посередником у можливості доступу творів до аудиторії, стимулюванні або обмеженні діяльності авторів. Догматизація культ. сфери проявилася в офіц. пануванні стилю т. зв. соціаліст. реалізму та придушенні альтернативних форм творчості. Середовище творчої інтелігенції піддавалося регулярним репресіям, які підтримували "єдино вірну ідеологічну позицію".

Відносна лібералізація часів М.Хрущова активізувала творчий процес, який позначився новими здобутками рос. к-ри в царині поезії, літератури, мист-ва, публіцистики, "реабілітації" творчості репресованих авторів. Проте доба "шістдесятництва" завершилася новим ідеологічним тиском поч. 1970-х рр., який фактично поділив рос. к-ру на "офіційну" та "альтернативну". Сфера останньої стала наближеною до опозиційних творчих та політ. груп, дисидентського руху, втілюючись у "самвидаві" та ін. формах нелегального поширення.

Доба перебудови позначилася спалахом творчої свободи, мистецькими дискусіями, демократизацією творчих спілок та виходом культ. сфери з-під контролю влади, помітним впливом діячів к-ри на стан сусп. думки. Проте кризові екон. явища спричиняли тимчасову втрату суттєвої держ. підтримки культ. сфери в Росії та розмивання пріоритетів культ. політики.

Попри усі суперечності культурного процесу та негативні політичні впливи рос. к-ра 20 ст. позначилася визначними здобутками у найрізноманітніших сферах: літературі, образотворчому та театральному мист-ві, кінематографії тощо. Цей потужний потенціал дає їй можливість у 21 ст., за нових істор. обставин, робити вагомий внесок у скарбницю світ. к-ри.

Розвиток науки за рад. доби позначений тими ж закономірностями ідеологічного контролю, які стосувалися й к-ри загалом. Доба сталінізму проявилася в репресіях щодо науковців гуманітарної та природничої сфери, що призводило до фактичного знищення цілих перспективних наук. напрямів (генетика, кібернетика) або стагнації наук. напрямів (філософія, економіка, історія, мовознавство). Із 1950-х рр. держ. пріоритет надавався підтримці прикладних, технологічних напрямів, зорієнтованих на підтримку обороноспроможності СРСР та ВПК. Визначні здобутки в освоєнні космосу, галузях фізики, хімії, озброєнь поєднувалися зі слабким впровадженням досягнень науково-тех. революції в соціальну, побутову та звичайну пром. сферу, зокрема з неспроможністю наздогнати передові країни Заходу в розвиткові та використанні комп'ютерних технологій.

Російська Федерація. Незалежний розвиток РФ розпочався з узгодження засад федеративного устрою. 31 березня 1992 республіки РФ, за винятком Татарстану і Чечні (Ічкерії), а також Інгушетії, підписали "Договір про розмежування предметів ведення і повноважень між федеральними органами державної влади Російської Федерації і органами влади суверенних республік у складі Російської Федерації". Це було необхідним для врегулювання конфлікту між загальнорос. законодавством і деклараціями про держ. суверенітет республік у складі Рос. Федерації. У той же день були підписані ще два договори щодо ін. видів автономних та адм. утворень. Усі три договори разом іменувалися "Федеративний договір". Ці положення запровадили осн. принципи федералізму в Росії.

Політ. розбудова д-ви супроводжувалася радикальними екон. реформами. 1 січня 1992 було скасовано держ. регулювання цін. Результатом цього стала ліквідація дефіциту споживчих товарів, але разом із тим розпочалися гіперінфляція і падіння життєвого рівня населення. Екон. реформи 1990-х рр. мали суперечливі наслідки, відбуваючись на тлі масштабного перерозподілу власності в країні та різкої поляризації доходів. 1993 була проведена конфіскаційна грошова реформа, в ході якої з грошового обігу Росії були вилучені казначейські білети Держ. банку СРСР. Реформа також вирішувала завдання з розділення грошових систем Росії та ін. країн СНД, які використовували рубль в якості платіжного засобу у внутр. грошовому обігу.

У 1-й пол. 1990-х рр. більшість підпр-в було приватизовано, але це не допомогло покрити величезний держ. борг. У серпні 1998 стався обвал курсу рубля по відношенню до провідних світ. валют. 17 серпня уряд Росії оголосив про припинення платежів за низкою зобов'язань. Дефолт 1998 суттєво погіршив становище громадян, однак падіння курсу рубля підвищило заг. конкурентоспроможність рос. економіки. Із 1999 в Росії розпочалося екон. зростання.

Політ. процеси 1990-х рр. характеризуються конфліктами гілок влади, намаганнями республік збільшити свої повноваження та війною на Пн. Кавказі. У жовтні 1993 відбувся конституційний конфлікт між президентом Б.Єльциним та кер-вом Верховної Ради. Остання була розпущена із застосуванням військ. сили. Після цього було прийнято низку указів президента, відповідно до яких нижчі за рівнем ради нар. депутатів також були розпущені або перетворені на регіональні та муніципальні парламенти; тим самим рештки рад. системи влади були остаточно скасовані. 12 грудня 1993 було прийнято чинну Конституцію РФ, яка встановила нові засади побудови рос. державності: отримував практичну реалізацію принцип поділу влади, усі рос. регіони отримували статус рівноправних суб'єктів федерації.

Оскільки уряд Чеченської Республіки (Республіки Ічкерія) фактично і юридично не визнавав входження до РФ, у грудні 1994 на територію автономії ввійшли федеральні війська. Розпочався Чеченський конфлікт (або перша Чеченська війна). Воєнні дії забрали десятки тисяч жертв і виявили слабку легітимність рос. д-ви в мусульманських спільнотах Пн. Кавказу. Цей конфлікт спричинив поширення реліг. екстремізму та практики терористичних актів поза зоною бойових дій. 1996 невдалі для федеральних сил воєнні дії завершилися підписанням тимчасових Хасав'юртівських угод.

3 липня 1996 Б.Єльцин був обраний президентом РФ на другий термін, але його незадовільний стан здоров'я, екон. криза та суттєве послаблення сусп. підтримки змушували здійснювати постійні урядові та кадрові зміни в пошуці наступника. Помітною подією того часу став Союз Росії та Білорусі (2 квітня 1997; із 8 грудня 1999 – Союзна Д-ва Росії та Білорусі), практична реалізація якого надалі відбувається вкрай повільно.

Наприкінці 1999 після низки терористичних актів, зокрема в Москві, у Чечні було розпочато "контртерористичні операції" (друга Чеченська війна). Жорсткіший курс сприяв популярності тодішнього голови уряду В.Путіна. 31 грудня 1999 Б.Єльцин подав у відставку, призначивши В.Путіна виконуючим обов'язки глави д-ви. У лютому 2000 відбувся штурм рос. військами Грозного (столиця Чеченської Республіки, РФ), і згодом федеральні сили в цілому встановили контроль над республікою.

6 травня 2000 В.Путін був обраний президентом РФ. Провідними напрямами внутр. політики 2000-х рр. стала низка реформ: податкова, земельна, пенсійна, банківська, монетизація пільг, реформи трудових відносин, електроенергетики і залізничного транспорту. Одночасно здійснювалися кроки у напрямку "посилення вертикалі влади": зміцнення центральної (федеральної) і ослаблення регіональної при пріоритеті виконавчої влади. Було здійснено адм. реформу, що запровадила систему 7-ми федеральних округів, керованих представниками президента; скасовано виборність губернаторів. Із 2003 більшість у парламенті РФ складає пропрезидентська партія "Єдина Росія". Загалом ці тенденції сприяли зміцненню політ. впливу центр. федеральних властей, але викликали критику опозиції та міжнар. правозахисних орг-цій з причини посилення елементів авторитаризму, надмірного впливу силових відомств, спецслужб, обмеження діяльності громад. орг-цій та свободи слова.

Подорожчання світ. цін на енергоносії дало можливість достроково сплатити держ. борги РФ та перетворити енергетичний чинник на один із вагомих інструментів зовн. політики. Із 2006 формується офіц. ідеологія "суверенної демократії", яка стала втіленням активізації самостійної міжнар. ролі РФ. Загалом цей курс був підтриманий населенням завдяки стабілізації ситуації в країні та зростанню життєвого рівня.

Після інавгурації 8 травня 2008 нового президента РФ Д.Медведєва спадковість політ. курсу Росії збереглася, оскільки В.Путін одразу був призначений на посаду голови уряду, яку й обіймав під час усього терміну повноважень Д.Медведєва. У цей період осн. проблемами РФ були подолання наслідків екон. кризи 2008–10 та збройний конфлікт із Грузією із приводу Пд. Осетії (російсько-грузин. війна 2008). На президентських виборах 4 березня 2012 знову був обраний В.Путін, однак при тому перебіг виборчої кампанії засвідчив зростання опозиційних настроїв.

Українці в Росії. У РФ українці складають одну з найбільших етнічних груп (3-тє місце після росіян і татар); за даними перепису населення 2002, їхня чисельність сягає 2,9 млн осіб або 2,02 % населення. Ці цифри характеризують офіц. самоідентифікацію громадян РФ, які вказують своє укр. походження; за неофіц. даними, у Росії проживають або перебувають бл. 10 млн етнічних українців. Частина з них (громадяни РФ) внаслідок тривалих асиміляційних процесів уже не є носіями укр. ідентичності, а більшість із їх числа – тимчасові трудові мігранти, які не мають рос. громадянства.

Частина українців перебувають на своїх етнічних землях у прикордонних з Україною районах (Бєлгородська, Воронезька, Ростовська області та Краснодарський край). Жителями РФ вони стали внаслідок встановлення кордонів між рад. республіками 1919–25. Найбільша частка українців проживає в Москві, Тюменській обл., Ханти-Мансійському автономному окрузі, Моск. обл., Краснодарському краї, Ростовській обл., Примор. краї, С.-Петербурзі. Присутність у столиці РФ та Зх. Сибіру обумовлена трудовими міграціями рад. доби – пересуваннями до адм. центру СРСР та регіонів зростаючого нафто- і газовидобутку.

Міграційний рух українців на схід відбувався ще до приєднання їхніх етнічних земель до Моск. д-ви, але масового характеру він почав набувати за часів Рос. імперії. Це було обумовлено військово-стратегічними та колонізаційними міркуваннями (переселення козац. військ на північний Кавказ), розвитком капіталізму, індустріалізацією та спробами інтеграції азіат. володінь Росії. Сформувалося кілька районів компактного проживання українців: "Зелений Клин", "Малиновий Клин", "Сірий Клин".

Особливого розмаху міграція укр. населення набула на межі 19–20 ст. Якщо 1891–1900 вихідці з території сучасної України становили 36 % внутр. мігрантів імперії, то 1901–10 їхня питома вага зросла до 49 % і сягнула 60 % в роки, що передували I світ. війні – понад 3 млн 600 тис. осіб. Вони були спрямовані переважно в прилеглі до України пд. губернії Росії і на Пн. Кавказ; на поч. 19 ст. – у Поволжя, в азіат. частину Росії, на Далекий Сх. (див. Далекосхідні поселення українців). Лише до Сибіру після спорудження Транссибірської магістралі виїхало в 1889–1914 1,5 млн українців. Значною за масштабом була укр. трудова еміграція й у рад. період, коли в роки індустріалізації та повоєнних п'ятирічок у віддалених районах Сибіру та Далекого Сх. зводилися гігантські пром. підпр-ва, розвивалася видобувна галузь, які потребували фахівців та робочої сили. У рос. центрах були зосереджені також осн. наук. й культ. установи не лише загальносоюзного, а й міжнар. значення, робота в яких приваблювала укр. фахівців високої кваліфікації. У Росії осідало чимало офіцерів Рад. армії, госп. керівників – вихідців з України. Мільйони репресованих – розкуркулені, політ. опоненти влади, реліг. діячі, представники інтелігенції – вивозилися з України в найменш пристосовані, а то й зовсім непристосовані для життя регіони Росії; частина з них не поверталися в Україну.

За даними перепису населення 1989, в РФ проживали 4,4 млн українців (бл. 3 % усього населення), що в порівнянні з переписом 2002 свідчить про прискорення асиміляційних процесів. Демографічна криза в РФ – не єдина причина настільки масштабного скорочення чисельності громадян, що ідентифікують себе як українці (приблизно на 1,5 млн, або більше, ніж на третину).

Упродовж 1991–2002, за приблизними оцінками, у Росії тимчасово працювало бл. 2 млн укр. трудових емігрантів; потім їхня чисельність ще суттєво зросла, але через стихійність та часткову нелегальність вона не піддається кількісній фіксації. 1993 відбувся перший конгрес українців Росії, який сприяв об'єднанню зусиль громадян укр. походження зі збереження укр. ідентичності. У регіонах їхнього компактного розселення створювалися громад. та культ. т-ва, найактивнішими з яких стали громада "Українців Москви", т-во "Кобза" в Башкортостані, національно-культ. т-во "Єдина Родина" в Тюмені, т-во "Калина" в Карелії, т-во "Україна" у Воркуті (Республіка Комі). У грудні 1998 в Москві на Старому Арбаті відкрито Укр. культ. центр, створені численні земляцтва регіонів України. Ряд укр. національно-культ. т-в були консолідовані в "Об'єднанні українців Росії". Із 2005 діяла громад. орг-ція "Федеральна національно-культурна автономія українців Росії" (заборонена Верховним Судом РФ 24 листопада 2010). Втім є тільки поодинокі випадки вивчення укр. мови в середніх школах. У вищій школі укр. мова викладається лише в кількох закладах – Дипломатичній академії при МЗС РФ, Моск. лінгвістичному ун-ті, Петерб. ун-ті. У грудні 2010 виникли проблеми з функціонуванням Б-ки укр. літератури в Москві.

Підтримка укр. етнічної свідомості серед громадян РФ укр. походження не стала частиною цілеспрямованої політики ані рос. влади, ані української, попри те, що укр. громади Росії не займаються політ. діяльністю. Часом робота укр. земляцтв та культурно-освіт. установ стає заручником суперечливих українсько-рос. міждерж. відносин.

Українсько-російські відносини після 1991. Наприкінці 1991 укр. та рос. кер-во, перебуваючи в конфлікті із союзним центром, разом виступили ініціаторами розпуску СРСР. Проте надалі осн. чинником, що визначав міждерж. стосунки, став розподіл матеріальних, фінансових активів та ін. спадщини СРСР, зокрема військ., пром. та енергетичної інфраструктури. РФ стала осн. правонаступником СРСР, однак при розподілі загальносоюзної власності траплялося чимало правових колізій, посилених кризовим станом економік обох країн.

1994 за умовами Будапештського протоколу Україна відмовилася від ядерної зброї (переданої до Росії), в результаті чого РФ поряд із США та Великою Британією надала їй гарантії безпеки.

Осн. протиріччя на початковому етапі міждерж. відносин були подолані 1997, коли було укладено Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Тоді, на тлі визнання відсутності взаємних територіальних претензій, було фактично визначено в якості осн. чинників подальших екон. відносин розрахунки України за постачання рос. енергоносіїв, оплату за їх транзит територією України до Зх. Європи та умови перебування рос. Чорномор. флоту на території України. Термін перебування останнього був визначений до 2017. Водночас не була остаточно розв'язана проблема делімітації держ. кордону та виключних екон. зон в акваторіях Азовського моря та Керченської протоки, контролю над цивільною і технологічною інфраструктурою Чорномор. флоту РФ.

На тлі заг. стабілізації російсько-укр. взаємин часів президентства Л.Кучми виключенням став конфлікт 2003 навколо спірного о-ва Тузла саме в Керченській протоці (острів відокремився внаслідок шторму від Таманського п-ова 1925, переданий указом Президії ВР РРФСР до складу Крим. АРСР 1941), де розпочата з рос. боку побудова дамби могла з'єднати його з Краснодарським краєм РФ. Кер-во Росії не визнавало Тузлу островом і піддавало сумніву його приналежність Україні. Конфлікт був зупинений поверненням до попереднього стану речей де-факто. Міжнар. статус Тузли РФ розглядає в контексті майбутнього врегулювання питань українсько-рос. мор. кордонів.

На тлі охолодження відносин політ. кер-ва України з Європейським Союзом та США 2002–04 політ. вплив РФ в Україні зріс. Його метою було сприяти переорієнтації планів зовн. екон. та політ. інтеграції України із зх. вектора в бік міжнар. проектів Росії (СНД та Єдиний економічний простір). Натомість із 2005 політика Президента В.Ющенка позначилася активізацією євроінтеграційних кроків, пропозиціями вступу України до Північноатлантичного альянсу та скороченням участі України в діяльності структур СНД. Конфлікт інтересів призвів до т. зв. газових криз 2005–06 та 2008 з приводу умов укладення чергових енергетичних контрактів із Росією. Надалі перебіг міждерж. відносин залежав від поточної укр. та міжнар. політ. кон'юнктури, характеризувався заг. суперечливістю і невизначеністю.

2010, після обрання Президентом України В.Януковича, між ним і Президентом РФ Д.Медведєвим було укладено Харків. угоди, які позначили більш сприятливі стосунки між обома д-вами. Термін перебування Чорномор. флоту РФ на території України був продовжений до 2042 в обмін на корекцію рос. цінової політики щодо постачання енергоносіїв. Але загалом і після цього зовнішньополіт. курс укр. кер-ва передбачає продовження інтеграції до ЄС та диверсифікацію джерел енергопостачання; деякі ін. нагальні проблеми українсько-рос. відносин (зокрема щодо делімітації кордонів) також ще чекають на своє розв'язання.


Література:
  1. Загальні роботи: Velychenko S. Shaping Identity in Eastern Europe and Russia: Soviet-Russian and Polish accounts of Ukrainian History, 1914–1991. New York, 1993
  2. История Отечества в лицах (с древнейших времен до конца XVII в.): Биографическая энциклопедия. М., 1993
  3. Отечественная история: Энциклопедия, т. 1–3. М., 1994–2000
  4. Ионов И. Российская цивилизация: IX – начало XX вв. М., 1995
  5. Похлебкин В.В. Внешняя политика Руси, России и СССР за 1000 лет в именах, датах и фактах, вып. 2: Войны и мирные договоры: Справочник. М., 1995
  6. Ильин В., Ахиезер А. Российская государственность: Истоки, традиции, перспективы. М., 1997
  7. Пчелов Е.В. Правители России от Юрия Долгорукого до наших дней. М., 1997
  8. Беловинский Л.В. Энциклопедический словарь российской жизни и истории. М., 2003
  9. Nolte H.-H. Kleine Geschichte Russlands. Stuttgart, 2003
  10. Poe M. The Russian Moment in World History. Princeton, New Jersey, 2003
  11. Цветков С.Э. Русская история, кн. 1–3. М., 2003–06
  12. Україна і Росія в історичній ретроспективі, т. 1–3. К., 2004
  13. Bartlett R. a History of Russia. New York, 2005
  14. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення, історія, розпад. Львів, 2005
  15. Мордвінцев В. Історія Росії (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.): Довідник студента. К., 2006
  16. Ливен Д. Российская империя и ее враги с ХVI века до наших дней. М., 2007
  17. Нариси історії Росії. К., 2007
  18. Freeze G.L. Russia: a History. Oxford – New York, 2009
  19. Ziegler Ch.E. The History of Russia. Santa Barbara, California, 2009
  20. История России. М., 2010
  21. Lehmann-Carli G. Russland Zwischen Ost und West?: Gratwanderungen Nationaler Identität. Berlin, 2011.
  22. Росія до 1700: Платонов С.Ф. Очерки по истории Смуты в Московском государстве XVI–XVII вв. М., 1937
  23. Гришко В. Історично-правне підґрунтя теорії III Риму. Мюнхен, 1953
  24. Черепнин Л.В. Образование Русского централизованного государства в XIV–XV вв. М.–Л., 1960
  25. Зимин А.А. Россия на пороге Нового времени. М., 1972
  26. Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV–XV вв.). М., 1975
  27. Хорошкевич А.Л. Русское государство в системе международных отношений конца ХV – начала ХVI в. М., 1980
  28. Кучкин В.А. Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в Х–ХIV вв. М., 1984
  29. Кобрин В.Б. Власть и собственность в средневековой России (ХV–ХVI вв.). М., 1985
  30. Альшиц Д.Н. Начало самодержавия в России: Государство Ивана Грозного. Л., 1988
  31. Борисов Н.С. Церковные деятели средневековой Руси XIII–XVII вв. М., 1988
  32. Зимин А.А. Витязь на распутье: феодальная война в России XV в. М., 1991
  33. Кобрин В.Б., Юрганов А.Л. Становление деспотического самодержавия в средневековой Руси. "История СССР", 1991, № 4
  34. Сахаров А.Н. и др. История внешней политики России: Конец ХV – ХVII век (от свержения ордынского ига до Северной войны). М., 1999
  35. Борисов Н.С. Иван III. М., 2000
  36. Похлебкин В.В. Татары и Русь: 360 лет отношений Руси с татарскими государствами в ХIII–ХVI вв.: 1238–1598 гг. М., 2000
  37. Україна–Росія: Концептуальні основи гуманітарних відносин. К., 2001
  38. Коняев Н.М. Первые Романовы: Загадки и мифы династии. М., 2002
  39. Arrignon J.-P. La Russie médiévale. Paris, 2003
  40. Україна та Росія: Проблеми політичних і соціокультурних відносин: Збірник наукових праць. К., 2003
  41. Волков В.А. Войны и войска Московского государства. М., 2004
  42. Plokhy S. The Origins of the Slavic Nations: Premodern Identities in Russia, Ukraine and Belarus. Cambridge, 2006
  43. Seton-Watson H. The Russian Empire, 1801–1917. Oxford, 1967
  44. Kohut Z.E. Russian Centralism and Ukrainian autonomy: Imperial absorption of the Hetmanate, 1760s – 1830s. Cambridge, 1988
  45. Павленко Н.И. Петр Великий. М., 1990
  46. Черкасов П., Чернышевский Д. История императорской России. М., 1994
  47. LeDonne J.P. The Russian Empire and the World, 1700–1917. Oxford, 1997
  48. Романовы: Исторические портреты: 1762–1917. М., 1997
  49. Дворцовые перевороты в России 1725–1825. Ростов-на-Дону, 1998
  50. История внешней политики России: ХVIII век. М., 1998
  51. История России ХIХ – начала ХХ в.: Учебник для исторических факультетов университетов. М., 1998
  52. Орлик О.В. и др. История внешней политики России: Первая половина ХIХ века. М., 1999
  53. Золотухин М.Ю. и др. История внешней политики России: Вторая половина ХIХ века. М., 1999
  54. Hosking G. Russia: People and Empire, 1552–1917. Cambridge, 1999
  55. Гуц А.К. Многовариантная история России. М.–СПб., 2000
  56. Геллер М.Я. История Российской империи, т. 1–2. М., 2001
  57. The Military and Society in Russia: 1450–1917. Leiden, 2002
  58. Павленко Н.И. Анна Иоанновна (немцы при дворе). М., 2002
  59. Губернии Российской империи: История и руководители: 1708–1917. М., 2003
  60. Буровский А. Крах империи: Курс неизвестной истории. М., 2004
  61. Верстюк В.Ф. та ін. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Українські проекти в Російській імперії. К., 2004
  62. Власть, общество и реформы в России в ХIХ – начале ХХ века: Исследования, историография, источниковедение. СПб., 2009
  63. Карр Э. История Советской России, кн. 1: Большевистская революция: 1917–1923. М., 1990
  64. Троцкий Л.Д. К истории русской революции. М., 1990
  65. Арбатов Г.А. Затянувшееся выздоровление (1953–1985). М., 1991
  66. Деникин А.И. Очерки русской смуты. М., 1991
  67. Андреев Е. и др. Население Советского Союза: 1922–1991. М., 1992
  68. Верт Н. История советского государства, 1900–1991. М., 1992
  69. Керенский А.Ф. Россия на историческом повороте. М., 1993
  70. andrle V. a Social History of Twentieth-Century Russia. London – New York, 1994
  71. Боффа Д. История Советского Союза. М., 1994
  72. Волкогонов Д.А. Ленин. М., 1994
  73. НЭП: Приобретения и потери. М., 1994
  74. Пайпс Р. Русская революция. М., 1994
  75. Горбачев М.С. Жизнь и реформы. М., 1995
  76. Волкогонов Д.А. Сталин. М., 1996
  77. Панарин А.С. Российская интеллигенция в мировых войнах и революциях ХХ в. М., 1998
  78. Service R. a History of Twentieth-Century Russia. Cambridge, 1998
  79. Медведев Р.А. Неизвестный Андропов. М., 1999
  80. Безыменский Л.А. Гитлер и Сталин перед схваткой. М., 2000
  81. Курскова Г. Тоталитарная система в СССР: Истоки и пути преодоления. М., 2000
  82. Грачев А. Горбачев. М., 2001
  83. Хоскинг Дж. История Советского Союза (1917–1991). Смоленск, 2001
  84. Шахназаров Г. С вождями и без них. М., 2001
  85. Бурлацкий Ф.М. Никита Хрущев и его советники. М., 2002
  86. Жуков Г.К. Воспоминания и размышления. М., 2002
  87. Семенов С.И. Брежнев – правитель "золотого века". М., 2002
  88. Гриневич В.А. та ін. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський проект для України. К., 2004
  89. Encyclopedia of Russian history. New York, 2004
  90. XX век в российской истории: Проблемы, поиски, решения. М., 2010
  91. Медведев Р. Советский Союз: Последние годы жизни. М., 2010
  92. Орлов И. Советская повседневность: Исторический и социологический аспекты становления. М., 2010
  93. D'agostino A. The Russian Revolution, 1917–1945. Santa Barbara, California, 2011.
  94. Кот С.І. Українські культурні цінності в Росії: Проблема повернення в контексті історії і права. К., 1996
  95. Шевцова Л.Ф. Режим Бориса Ельцина. М., 1999
  96. Константинов С., Ушаков А. История после истории: Образы России на постсоветском пространстве. М., 2001
  97. Согрин В.В. Политическая история современной России (1985–2001). М., 2001
  98. Україна–Росія: 1990–2000 рр.: Документи та матеріали. К., 2001
  99. Внешняя политика России: От Ельцина к Путину. К., 2002
  100. Ідзьо В. Українська діаспора в Росії: Історія, наука, релігія. Львів, 2002
  101. Кучма Л. Украина – не Россия. М., 2003
  102. Кульчицький С.В., Парахонський Б.О. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Новітній український державотворчий процес. К., 2004
  103. Кульчицький С.В. Україна і Росія: Переваги і небезпеки "особливих відносин": Роздуми історика. К., 2004
  104. Кучма Л.Д. Україна – не Росія. М., 2004
  105. Гайдар Е.Т. Гибель империи: Уроки для современной России. М., 2006
  106. Из истории создания Конституции Российской Федерации: Конституционная комиссия: стенограммы, материалы, документы (1990–1993 гг.), т. 1–6. М., 2007–10
  107. Пихоя Р. Москва. Кремль. Власть. М., 2007
  108. Україна–Росія: Діалог історіографій. К.–Чернігів, 2007
  109. Морозов В. Россия и Другие: Идентичность и границы политического сообщества. М., 2009
  110. Минаев Б.Д. Ельцин. М., 2010
  111. Хоффман Д. Олигархи: Богатство и власть в новой России. М., 2010
  112. Clowes E.W. Russia on the Edge: Imagined Geographies and Post-Soviet Identity. Ithaca, New York, 2011
  113. Confino M. Russia Before the "Radiant Future": Essays in Modern History, Culture and Society. New York, 2011
  114. Remington T.F. Politics in Russia. Boston, 2012.

див. також ресурси Електронної бібліотеки “Україніка” (НБУВ)


Посилання:
  • АБСОЛЮТИЗМ
  • АФГАНСЬКА ВІЙНА 1979-1989
  • АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ
  • АНАРХІЗМ
  • АНДРОПОВ ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
  • АНДРУСІВСЬКИЙ ДОГОВІР 1667
  • АНТАНТА
  • АНТИГІТЛЕРІВСЬКА КОАЛІЦІЯ У ІІ СВІТОВІЙ ВІЙНІ
  • АПОСТОЛ ДАНИЛО ПАВЛОВИЧ
  • АВСТРО-УГОРЩИНА
  • АЗОВСЬКО-ДНІПРОВСЬКІ ПОХОДИ 1695-1696
  • БАХЧИСАРАЙСЬКИЙ МИР 1681 Р.
  • БАРОКО
  • БЕРЛІНСЬКА (ПОТСДАМСЬКА) КОНФЕРЕНЦІЯ 1945 Р.
  • БЕССАРАБІЯ
  • БІЛОВЕЗЬКА УГОДА ПРО СТВОРЕННЯ СНД 1991
  • БІЛЬШОВИКИ
  • БІЛЬШОВИЗАЦІЯ РАД
  • БІЛИЙ РУХ В УКРАЇНІ
  • БОЯРСЬКА ДУМА
  • БОРОВИКОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ЛУКИЧ
  • БОРИС ГОДУНОВ
  • БРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР РСФРР З ДЕРЖАВАМИ ЧЕТВЕРНОГО СОЮЗУ 3 БЕРЕЗНЯ 1918 Р.
  • БРЕЖНЄВ ЛЕОНІД ІЛЛІЧ
  • БРУСИЛОВСЬКИЙ ПРОРИВ 1916
  • БУКОВИНА ПІВНІЧНА
  • БИТВА ПІД МОСКВОЮ 1941-1942 РР.
  • ЧЕРНЕНКО КОНСТАНТИН УСТИНОВИЧ
  • ДАЛЕКОСХІДНІ ПОСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ
  • ДЕКАБРИСТІВ РУХ В УКРАЇНІ
  • ДЕРЖАВНА ДУМА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
  • ДЕРЖАВНІ СЕЛЯНИ
  • ДЕВЛЕТ-ГІРЕЙ I
  • ДОГОВІР ПРО ДРУЖБУ, СПІВРОБІТНИЦТВО І ПАРТНЕРСТВО МІЖ УКРАЇНОЮ І РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ 1997
  • ДОРОШЕНКО ПЕТРО ДОРОФІЙОВИЧ
  • ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА 1939–1945
  • ДРУГИЙ ВСЕРОСІЙСЬКИЙ З'ЇЗД РАД 1917
  • ДИКЕ ПОЛЕ
  • ЄДИНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОСТІР (ЄЕП)
  • ЄЛЬЦИН БОРИС МИКОЛАЙОВИЧ
  • ЄЛИЗАВЕТА ПЕТРІВНА
  • ЕМСЬКИЙ АКТ 1876
  • ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ, ЄС
  • ЄВРАЗІЙСЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ СПІВТОВАРИСТВО (ЄВРАЗЕС)
  • ФЕДІР ОЛЕКСІЙОВИЧ
  • ФЕДОРОВ ІВАН
  • ФЕОДАЛІЗМ
  • ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1789–1804
  • ГАЛИЦЬКА БИТВА 1914
  • ГЕТЬМАНЩИНА
  • ГОГОЛЬ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ
  • ГОЛОД 1946–1947 РОКІВ В УРСР
  • ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ В УСРР
  • ГОРБАЧОВ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ
  • ГОРЛИЦЬКА БИТВА 1915
  • ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ 1917–1921
  • ГРОШОВА РЕФОРМА 1947
  • ГУБЕРНІЯ
  • ГУБЕРНСЬКІ КОМІСАРИ
  • ГУЛАГ
  • ГАБСБУРГИ
  • ІМПЕРІАЛІЗМ
  • ІМПЕРІЯ
  • ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ, РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ, СРСР, ЛІВОБЕРЕЖНІЙ ТА ПІВДЕННІЙ УКРАЇНІ, УРСР
  • ІНОРОДЦІ
  • ІВАН III, ІВАН III ВАСИЛЬОВИЧ
  • ІВАН IV, ІВАН IV ВАСИЛЬОВИЧ ГРОЗНИЙ
  • КАПІТАЛІЗМ
  • КАПНІСТ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ
  • КАРАМЗІН МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ
  • КАРЛ XII
  • КАТЕРИНА ІІ, КАТЕРИНА II ОЛЕКСІЇВНА ТА ЇЇ ПОЛІТИКА СТОСОВНО УКРАЇНИ
  • КЕРЕНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ
  • ХОЛОДНА ВІЙНА
  • ХРУЩОВ МИКИТА СЕРГІЙОВИЧ
  • КЛАСИЦИЗМ
  • КОЛАБОРАЦІОНІЗМ, ПОНЯТТЯ
  • КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА В УСРР/ УРСР
  • КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ ПЕТРО КОНОНОВИЧ
  • КОНСЕРВАТИЗМ: ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА І РЕАЛЬНА ПОЛІТИКА
  • КОНСТИТУЦІЯ СРСР 1936
  • КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ 1978 (ПІСЛЯ ВНЕСЕНИХ 1991 ДО ТЕКСТУ КОНСТИТУЦІЇ ЗМІН – КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ)
  • КОНСТИТУЦІЙНА МОНАРХІЯ
  • КОРНІЛОВ ЛАВР ГЕОРГІЙОВИЧ
  • КОСМОПОЛІТИЗМ, ІДЕОЛОГІЧНА КАМПАНІЯ БОРОТЬБИ З БЕЗРІДНИМИ КОСМОПОЛІТАМИ І ЧЕРГОВА СТАЛІНСЬКА ТЕРОРИСТИЧНА ЧИСТКА В СРСР
  • КОЗАК, СЛОВО
  • КРАВЧУК ЛЕОНІД МАКАРОВИЧ
  • КРЕМЕНЕЦЬКИЙ ЛІЦЕЙ
  • КРИМСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1945, ЯЛТИНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1945
  • КРИМСЬКА ВІЙНА 1853–1856, СХІДНА ВІЙНА 1853–1856
  • КРИМСЬКІ ТАТАРИ
  • КРИМСЬКИЙ ХАНАТ
  • КРІПАЦТВО, КРІПОСНЕ ПРАВО
  • КУЧМА ЛЕОНІД ДАНИЛОВИЧ
  • КУРБСЬКИЙ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • КУРСЬКА БИТВА 1943
  • КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ (КМА), КИЇВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА, КИЇВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ, КИЇВСЬКА АКАДЕМІЯ
  • КИЇВСЬКА РУСЬ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЯДРА ДЕРЖАВИ
  • ЛЕНІН ВОЛОДИМИР ІЛЛІЧ
  • ЛЕВИЦЬКИЙ ДМИТРО ГРИГОРОВИЧ
  • ЛІГА НАЦІЙ
  • ЛІВОНСЬКА ВІЙНА 1558–1583
  • ЛІВОНСЬКИЙ ОРДЕН
  • ЛОМОНОСОВ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ
  • ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569
  • ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917
  • ЛЖЕДМИТРІЙ I
  • ЛЖЕДМИТРІЙ II
  • МАЛИНОВИЙ КЛИН
  • МАРКСИЗМ ЯК ІДЕОЛОГІЧНА ТЕЧІЯ
  • МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ
  • МІСЬКА РЕФОРМА 1870
  • МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА
  • МОНГОЛЬСКА ІМПЕРІЯ
  • МОСКОВСЬКА СЛОВ'ЯНО-ГРЕКО-ЛАТИНСЬКА АКАДЕМІЯ
  • МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
  • МОСКОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • МОСКВА
  • МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ
  • МИКОЛА І, МИКОЛА ПАВЛОВИЧ
  • МИКОЛА II
  • НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА, НАДДНІПРЯНЩИНА, ПРИДНІПРОВ'Я, ПОДНІПРОВ'Я
  • НАПОЛЕОН І БОНАПАРТ
  • НАРОДНА ВОЛЯ
  • НАРОДНИКИ
  • НАЦІОНАЛІЗМ
  • НОВА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
  • НОВА СІЧ
  • НОВГОРОД ВЕЛИКИЙ
  • НОВГОРОДСЬКА БОЯРСЬКА РЕСПУБЛІКА
  • НИКОН
  • ОЛЕКСАНДР І
  • ОЛЕКСАНДР ІІ
  • ОЛЕКСАНДР ІІІ
  • ОЛЕКСАНДР НЕВСЬКИЙ
  • ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ
  • ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ
  • ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ
  • ОСВІЧЕНИЙ АБСОЛЮТИЗМ
  • ПАКТ МОЛОТОВА-РІББЕНТРОПА 1939
  • ПАВЛО І ПЕТРОВИЧ
  • ПЕРЕБУДОВА
  • ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (ВЕЛИКА ВІЙНА)
  • ПЕТЕРБУРЗЬКА АКАДЕМІЯ НАУК
  • ПЕТЕРБУРЗЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
  • ПЕТРО І, ПЕТРО I ОЛЕКСІЙОВИЧ, ПЕТРО ВЕЛИКИЙ
  • ПІВНІЧНА ВІЙНА 1700–1721, ВЕЛИКА ПІВНІЧНА ВІЙНА, ТРЕТЯ ПІВНІЧНА ВІЙНА
  • ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНИЙ АЛЬЯНС
  • ПОДІЛИ ПОЛЬЩІ 1772, 1793, 1795
  • ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1830–1831
  • ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863 –1864
  • ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКА ВІЙНА 1919–1920
  • ПОЛТАВСЬКА БИТВА 1709
  • ПОМІЩИКИ
  • ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ
  • ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА, ПРАВОБЕРЕЖЖЯ
  • ПРАЗЬКА ВЕСНА 1968
  • ПРОКОПОВИЧ ФЕОФАН
  • ПРОСВІТНИЦТВО
  • ПРОТЕКТОРАТ
  • ПРУТСЬКИЙ ПОХІД 1711
  • ПУШКІН ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ
  • ПИРОГОВ МИКОЛА ІВАНОВИЧ
  • РАДА БЕЗПЕКИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ (РБ ООН)
  • РАДЯНСЬКО-ФІНЛЯНДСЬКА ВІЙНА 1939–1940
  • РАСТРЕЛЛІ ВАРФОЛОМІЙ ВАРФОЛОМІЙОВИЧ
  • РЕФЕРЕНДУМ ПЕРШОГО ГРУДНЯ 1991
  • РЕСПУБЛІКА
  • РЕВОЛЮЦІЯ 1905–1907 В УКРАЇНІ
  • РІЧ ПОСПОЛИТА
  • РЮРИКОВИЧІ
  • РОМАНОВИ
  • РОСІЙСЬКА СОЦІАЛІСТИЧНА ФЕДЕРАТИВНА РАДЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РОСІЙСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА РОБІТНИЧА ПАРТІЯ (БІЛЬШОВИКІВ)
  • РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКА ВІЙНА 1904–1905
  • РОСІЙСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1632–1634
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1768–1774
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1828–1829
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1877–1878
  • РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА 1787–1792
  • РОЗУМОВСЬКІ
  • РОЗУМОВСЬКИЙ КИРИЛО ГРИГОРОВИЧ
  • РОЗВИНУТИЙ СОЦІАЛІЗМ
  • РУБЛЬ
  • РУСИФІКАЦІЯ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
  • САМОДЕРЖАВСТВО
  • САМВИДАВ
  • САНКТ-ПЕТЕРБУРГ
  • СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА 1861
  • СЕВАСТОПОЛЬ, МІСТО АРК
  • ШЛЯХТА, ШЛЯХЕТСТВО
  • СІРИЙ КЛИН, СІРА УКРАЇНА
  • СЛОВ’ЯНОФІЛЬСТВО, СЛОВ’ЯНОЛЮБСТВО
  • СМУГА ОСІЛОСТІ
  • СОБОРНЕ УЛОЖЕННЯ 1649
  • СОФІЯ ОЛЕКСІЇВНА
  • СОЮЗ БЛАГОДЕНСТВА
  • СОЮЗ ПОРЯТУНКУ
  • СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ (СНД)
  • СРСР, СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК
  • СТАЛІН ЙОСИФ ВІССАРІОНОВИЧ
  • СТАЛІНГРАДСЬКА БИТВА 1942–1943
  • СТАЛІНІЗМ
  • СТАНИ, УСТАЛЕНІ СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ В СЕРЕДНЬОВІЧНИХ ТА РАННЬОМОДЕРНИХ СУСП-ВАХ
  • СТАРООБРЯДСТВО
  • СТЕФАН БАТОРІЙ
  • СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА
  • СУДОВА РЕФОРМА 1864
  • СИГІЗМУНД ІІІ ВАЗА
  • СИНОД
  • ТАБЕЛЬ ПРО РАНГИ 1722
  • ТАТИЩЕВ ВАСИЛЬ МИКИТОВИЧ
  • ТОЛСТОЙ ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ
  • ТОТАЛІТАРИЗМ
  • ТРЕТІЙ РИМ - ЄВРОП. РЕЛІГІЙНО-ПОЛІТ. ІДЕЯ
  • ТРЕТІЙ ВІДДІЛ
  • ЦАР
  • ЦАРСТВО ПОЛЬСЬКЕ
  • ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНА ЄВРОПА
  • ТИМЧАСОВИЙ УРЯД
  • УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА (УЦР)
  • УРБАНІЗАЦІЯ
  • УВАРОВ СЕРГІЙ СЕМЕНОВИЧ
  • ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР
  • ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР 1955 Р.
  • ВАСИЛІЙ ІІІ ІВАНОВИЧ
  • ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ 1941-1945 РР.
  • ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО МОСКОВСЬКЕ
  • ВЕРХОВНА РАДА УРСР
  • ВЕРСАЛЬСЬКА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
  • ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ
  • ВІЧНИЙ МИР 1686 Р.
  • ВІДЕНСЬКИЙ КОНГРЕС 1814–1815
  • ВІЙНА 1812 Р.
  • ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ
  • ВІЙСЬКОВІ ПОСЕЛЕННЯ
  • ВІЙСЬКОВІ РЕФОРМИ 60-70-Х РР. ХІХ СТ.
  • ВІЗАНТІЯ
  • ВЛАДИМИРО-СУЗДАЛЬСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
  • ВОЄННО-ПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС (ВПК)
  • ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ
  • ВОЛЮНТАРИЗМ
  • ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО НИЗОВОГО
  • ВОЛОСТЬ
  • ВСЕРОСІЙСЬКІ УСТАНОВЧІ ЗБОРИ
  • ЯНУКОВИЧ ВІКТОР ФЕДОРОВИЧ
  • ЯВОРСЬКИЙ СТЕФАН
  • ЙОСИФ II
  • ЮЩЕНКО ВІКТОР АНДРІЙОВИЧ
  • ЗАХІДНА УКРАЇНА, ЯК ТЕРМІН
  • ЗАХІДНИКИ
  • ЗАКЛЮЧНИЙ АКТ НАРАДИ З БЕЗПЕКИ І СПІВРОБІТНИЦТВА В ЄВРОПІ 1975
  • ЗАПОРОЗЬКА СІЧ
  • ЗЕЛЕНИЙ КЛИН
  • ЗЕМСЬКА РЕФОРМА 1864
  • ЗЕМСЬКИЙ СОБОР
  • ЗЕМСТВА
  • ЖАЛУВАНА ГРАМОТА ДВОРЯНСТВУ 1785
  • ЖАЛУВАНА ГРАМОТА МІСТАМ 1785
  • ЖОВТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ У ПЕТРОГРАДІ 1917
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ

  • Пов'язані терміни:
  • ДЕРЖАВА ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ФЕНОМЕН
  • ІВАН III, ІВАН III ВАСИЛЬОВИЧ
  • КНЯЖАТА
  • КОНОНОВИЧ САВА
  • ЛАДИНСЬКИЙ (ПІДГІРСЬКИЙ) СВЯТО-ПОКРОВСЬКИЙ МОНАСТИР
  • ЛІВОНСЬКИЙ ОРДЕН
  • НАПОЛЕОНІДА
  • ОРЛИК ГРИГОРІЙ
  • РОСІЯНИ В УКРАЇНІ
  • РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ 1918–1991
  • РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ
  • РОСІЙСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1654–1667
  • РУССКИЙ МИР
  • УКРАЇНСЬКЕ ОБ’ЄДНАННЯ ПАТРІОТІВ – УКРОП (УКРОП)
  • ЗОЛОТА ОРДА, УЛУС ДЖУЧІ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)