Бібліографічне посилання: Юренко О.П.
МАЗЛАХ Сергій Михайлович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Mazlakh_S_M (останній перегляд: 29.03.2024) Енциклопедія історії України ( Т. 6: Ла-Мі ) в електронній біблотеці
МАЗЛАХ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ
|
МАЗЛАХ Сергій Михайлович (справжні прізвище, ім'я та по батькові – Робсман Сергій Григорович; 21(09).01.1878–26.11. 1937) – політ. діяч, один із фундаторів укр. націонал-комунізму. Н в. с. Іванівка (нині с-ще міськ. типу Антрацитівського р-ну Луган. обл.) в сім'ї крамаря. Закінчив 2-класне нар. уч-ще. З 16 років працював розвозчиком хліба на руднику, підробляв уроками. 1899 примкнув до рос. соціал-демократ. руху, згодом – Російської соціал-демократичної робітничої партії. 1901–04 – на військ. службі в м. Одеса. З лютого 1904 до липня 1907 – на еміграції у Швейцарії, вільний слухач Бернського та Женевського ун-тів. Нелегально вернувся в Росію (1907), вчителював у містах Мстиславль (нині місто Вітебської обл., Білорусь) та Полтава, від 1912 – статистик Полтав. губернського земства. По Лютневій революції 1917 – член к-ту Полтав. орг-ції РСДРП. Після її розколу на меншовицьку і більшовицьку орг-ції (серпень 1917) – голова Полтав. к-ту РСДРП(б). Водночас – голова профспілки друкарів, гласний міської думи і член міської управи. Разом із В.Шахраєм заснував і редагував більшовицьку газ. "Молот". У своїй політ. практиці цього часу М. не завжди поділяв більшовицький екстремізм, раз у раз схиляючись до демократ. методів. Відмінною від більшості співпартійців була позиція М. і в укр. питанні: він публічно підтримав I і III Універсали УЦР (див. Універсали Української Центральної Ради), визнаючи її вищим органом влади в Україні і водночас висуваючи ідею її трансформації (шляхом виборів) в Укр. центр. раду робітн., сел. і солдатських депутатів. У січні–березні 1918 М. – губернський комісар фінансів Полтавщини. З наступом німецько-укр. військ (див. Австро-німецьких військ контроль над територією України 1918) був евакуйований до м. Саратов (нині місто в РФ), де очолював місцеві губернські колегію у справах полонених та біженців і підвідділ укр. відділу наркомату національностей РСФРР. Тут разом із В.Шахраєм, якого всебічно підтримував, написав і опублікував книгу – політ. памфлет "До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною " (лютий 1919). У ній обґрунтовувалося держ. усамостійнення і соборність України, а успіх соціальної революції ставився в залежність від розв'язання нац. питання (а не навпаки – що було постулатом марксизму і рос. комунізму). Звідси висновок: "Україна повинна бути і буде (якщо соціалістична революція і соціалізм не фраза і не шарлатанство) єдиною і самостійною". Для цього, на думку В.Шахрая і М., існували об'єктивні, сформовані історично підстави. Тому вони вважали незалежність України, у першу чергу від Росії, не тільки можливою, а й необхідною. Автори викривали російсько-шовіністичне спрямування провідної течії в новоствореній КП(б)У – т. зв. катеринославців. Але, не зупиняючись на цьому, твердили, що "Катеринославом тхне і в Москві", і відкрито полемізували в нац. питанні з В.Леніним, висуваючи імператив створення замість КП(б)У політично і організаційно самостійної Укр. комуніст. партії (більшовиків). Названа книга засвідчила не лише появу першої опозиції з нац. питання в КП(б)У (і в цілому в РКП(б)) – т. зв. нац. ухилу, а й перший у світ. історії послідовний прояв націонал-комунізму як ідеології та політичної течії (виключаючи більшовизм, що був власне рос. великодерж. націонал-комунізмом) і роль В.Шахрая та М. як його засновників. На поч. березня 1919 ЦК КП(б)У виключив М. з партії, заборонив будь-яку роботу в держ. установах і намагався вислати за межі України, куди він щойно повернувся. Книга "До хвилі..." вилучалася та знищувалася. Однак М. ще деякий час підтримував В.Шахрая в намірі створити незалежну від Москви партію укр. більшовиків і навіть виявляв готовність працювати для цього нелегально. Але невдовзі подав апеляцію до ЦК РКП(б) і був поновлений у партії (травень 1919), працював у Полтаві зав. відділу губернського комунального госп-ва та на ін. рад. посадах. Від грудня 1919 до травня 1920 – член бюро Полтав. губкому КП(б)У, редактор газ. "Власть Советов" і губернський комісар продовольства Полтавщини. Після того, як на поч. 1920 запропонував фактично скасувати продрозкладку і дозволити вільну торгівлю хлібом, на вимогу ЦК КП(б)У був висланий з Полтави. З травня 1920 М. – у м. Бахмут (нині м. Артемівськ) Донецької губернії: заст. голови губернського виконкому, водночас – член колегії Донец. губернської ЧК і редактор газ. "Всероссийская кочегарка" (до грудня 1921), зав. губернського стат. бюро (до березня 1922). Відтак у Харкові: у комісії ЦК КП(б)У з підготовки парт. перепису; з березня 1923 до червня 1924 – керуючий організацією з матеріально-тех. забезпечення "Донбасторгу", водночас – редактор журналів "Хозяйство Донбасса" та "Знання". Потім – керівничий Центр. стат. управління – член РНК УСРР (до травня 1927). На цій посаді висловлювався за ліквідацію воєнно-комуніст. інституцій (напр. комітетів незаможних селян; див. також "Воєнний комунізм"), активно українізував кадри держ. статистики (див. Українізації політика). Опісля був членом колегій і керівником управлінь кількох наркоматів УСРР. Від березня 1931 – у Москві: заст. нач. Центр. управління народно-госп. обліку Держплану СРСР, від 1933 – нач. управління обліку і звітності к-ту заготівель при РНК СРСР. 7 серпня 1937 заарештований органами НКВС СРСР як нібито учасник "контрреволюційної організації правих". До цього невдовзі було долучено звинувачення в "українському націоналізмі". Незважаючи на те, що М. не дав жодного зізнання, за цими сфабрикованими обвинуваченнями Військова колегія Верховного суду СРСР 25 листопада 1937 засудила його до смертної кари. Страчений у м. Москва. У СРСР і Україні аж до останнього часу свого існування комуніст. режим намагався не допустити позитивної згадки навіть імені М., про що, серед іншого, свідчить постанова політбюро ЦК КПУ від 30 березня 1988. |