ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


Пошук
у тексті
статей
логіка:
А  Б  В  Г  Ґ  Д  Е  Є  Ж  З  И  І  Ї  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Ю  Я  
Том (Україна - Українці) Кн. 1    Том (Україна - Українці) Кн. 2
Гасла
(пошук у заголовках)
логіка:

ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА СПІЛЬНІСТЬ

  Бібліографічне посилання: Павленко Ю.В. ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА СПІЛЬНІСТЬ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2005. - 672 с.: іл.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Indoevropeyska_spilnist (останній перегляд: 28.03.2024)
Енциклопедія історії України ( Т. 3: Е-Й ) в електронній біблотеці

ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА СПІЛЬНІСТЬ

ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА СПІЛЬНІСТЬ, мовна та етнічна. Індоєвроп. мовна спільність – одна з найбільших мовних сімей світу. Давні предки її сучасних носіїв мали характерні спільні риси к-ри та реліг.-міфологічного світогляду й утворювали макроетнічну спільність. Про наявність у різних європ. мовах спільних рис було відомо давно. А от відкриття англійцем В.Джонсом 1786 спорідненості між священною мовою індусів – санскритом – та мовами народів Європи стало свого часу сенсацією. У зв'язку з цим відкриттям виникла ідея про існування індоєвроп. мовної спільності. Незабаром було доведено причетність до цієї спільності іранських та вірменської мов, а також багатьох мов, що вийшли з ужитку вже в давнину та в період раннього середньовіччя (хетської, фригійської, іллірійської, фракійської, тохарської тощо). За понад два століття свого розвитку індоєвропеїстика стала провідною галуззю порівняльно-істор. мовознавства, зразком для дослідження ін. споріднених груп мов.

Сучасна наука визначає такий склад індоєвроп. сім'ї мов:

1) анатолійська (або хето-лувійська) група – відома за клинописними та ієрогліфічними текстами 2 тис. до н.е. Малої Азії, де в той час існувало могутнє Хетське царство. Крім власне хетів, мовами цієї групи користувалися споріднені з ними лувійці та палайці. За даними месопотамських джерел, носії цих мов були відомі в Центр. Анатолії (на тер. сучасної Туреччини) з серед. 3 тис. до н. е. В 1 тис. до н. е. на зх. Малої Азії були поширені похідні від них лідійська, лікійська та карійська мови;

2) тохарські мови Центр. Азії (Сінцзян-Уйгурії) дуже архаїчні, мабуть, виокремилися ще в 3 тис. до н. е.; відомі за текстами 6–7 ст., зникають під кін. 1 тис.;

3) індійська (або індоарійська) група. Один з її найдавніших діалектів в серед. 2 тис. до н. е. був мовою правлячої верхівки царства Мітанні на тер. Сирії та суміжних областей Іраку. Найдавнішими текстами на архаїчній мові цієї групи (санскриті) є гімни "Рігведи", що належать до 2 тис. до н. е. Від санскриту через пракріти (нар. говірки Пн. Індії часів виникнення джайнізму й буддизму) походять численні мови середньовічної та сучасної Індії: гінді, бенгалі, пенджабі тощо;

4) іранська група, найдавніша форма її говірок представлена ранніми гімнами "Авести" – "Гатами" Заратуштри, мова яких близька до мови "Рігведи" і датується кін. 2 тис. до н. е. Наступний етап розвитку репрезентовано мовами східноіранськими – бактрійською, согдійською, хорезмійською, хотано-сакською та, як припускає більшість дослідників, скіфо-сарматськими говірками (див. Скіфи, Сармати) і західноіранськими – спочатку мідійською і давньоперською, потім парфянською і середньоперською, з раннього середньовіччя – фарсі. Від них походять сучасні іранські мови, зокрема зх. – новоперська, курдська й таджицька – та сх. – афганська (пушту), ягнобська, осетинська та численні памірські. Мови індійської та іранської груп є спорідненими й утворюють індо-іранську, або арійську (мовні предки їхніх носіїв називали себе "ар'я" – "благородні"; див. Арії) спільність;

5) вірменська мова, її давня форма (грабар) відома за численними текстами, починаючи з 5 ст.;

6) фригійська мова, що фіксується за написами Центр. Анатолії (де в 1-й пол. 1 тис. до н. е. існувало Фригійське царство) та за написами власних імен дорим. періоду. Була близько спорідненою з давньовірм. та з фракійсько-дакійськими говірками;

7) фракійська мова Сх. Балкан 1 тис. до н. е. та найближчі до неї гето-дакійські діалекти Карпато-Дунайського регіону;

8) іллірійська мова Зх. Балкан та Середнього Подунав'я 1 тис. до н. е.;

9) венетська мова, що відома за написами 2-ї пол. 1 тис. до н. е. з Пн.-Сх. Італії і є близькоспорідненою з іллірійською;

10) албанська мова, відома за текстами з 15 ст., споріднена з давніми іллірійською або фракійською;

11) грецька група, один з найдавніших її діалектів відомий за крито-мікенським лінійним письмом "Б" з серед. 2 тис. до н. е. Наступний етап її розвитку засвідчено в поемах Гомера. Гол. діалектами давньогрец. мови були іонійсько-аттицький, ахейський, що поділявся на еолійсько-фессалійські та південноахейські говірки, та дорійський. До 3 ст. до н. е. склалося спільногрец. койне, що незабаром дало середньогрец. мову візант. доби і далі новогрец. у двох її різновидах – димотики та кафаревуса;

12) італійська група, що в антич. часи була представлена лат., оскською, умбрською та багатьма ін. мовами Апеннінського п-ова, написи якими відомі з серед. 1 тис. до н. е.;

13) романські мови розвинулися впродовж середньовіччя з нар. діалектів лат.: італ., сардинська, іспанська, португальська, каталонська, практично зникла провансальська, франц., ретороманська, румун. та далматинська, що згасає під кінець середньовіччя;

14) кельтська група, її говірки в 2-й пол. 1 тис. до н. е. переважали в середній смузі Європи. В наш час репрезентована гельською мовою Шотландії (найдавніші написи якою датовані 4 ст.), з найближчою до неї ірландською (тексти з 7 ст.), мовами бриттської підгрупи (бретонська, валлійська, корнуельська) та менською;

15) герм. група складається з 3 підгруп: сканд. (пн.), східногерм. (готської) і західногерм. Сканд. підгрупа зафіксована в рунічному письмі раннього середньовіччя і є дуже близькою до спільної давньогерм., пізніше – давньоісландської мови "Старшої Едди". Впродовж середньовіччя давньосканд. говірки поділяються на західно- і східносканд., від яких, відповідно, походять сучасні норвез. й ісландська та датська й швед. мови. Східногерм. мови засвідчені в готському перекладі Біблії 4 ст. Вони виходять з ужитку в середньовіччі. До західногерм., або мов нім. групи (2-ї пол. 1 тис.), належали давньоангл., давньофризька, давньоверхньонім. та давньосаксонська, на основі яких поступово розвинулися сучасні англ. (з її численними варіаціями в Пн. Америці, Карибському басейні тощо), шотландська, нідерландська, фламандська, нім. (з її діалектами – австрійс., баварським тощо), а також африканс на основі нідерландської та ідиш на ґрунті давньоверхньонім.;

16) балтська група поділяється на зх. (репрезентована прусською мовою, що зникла наприкінці середньовіччя) та сх. (латис. й литов. мови) гілки. За доби писемної фіксації цих мов їх носії зосереджувалися в Пд.-Сх. Прибалтиці, але принаймні до межі ер балтські говірки були поширені на теренах всієї сучасної Білорусі та сучасних зх. областей Європ. Росії;

17) слов'ян. група, її найдавнішими пам'ятками є переклади Біблії Кирила і Мефодія 9 ст. (старо- або церковнослов'ян. мова, що склалася на основі тогочасних говірок слов'ян Македонії). Поділяється на три гол. підгрупи: східнослов'ян. (укр., рос. і білорус.), західнослов'ян. (польс., чеська, словацька, майже зниклі лужицька й словінсько-кашубська, мертва полабська) та південнослов'ян. (у межах якої окремі підгрупи утворюють болг. й македонську та сербську, хорватську й словенську). Балтські й слов'ян. групи, що перебувають у такій само близькій спорідненості, як індоарійські та іранські, за переконанням більшості дослідників, утворювали подібну до давньоарійської балто-слов'ян. спільність. Не виключена можливість, що до індоєвроп. мовної спільності належать і деякі вже мертві мови, напр. пеласгійська.

Індоєвроп. мовна спільність разом з уральською, алтайською, картвельською, вже мертвою еламською та дравідійською мовними сім'ями належить до виділеної В.Іллічем-Світичем ностратичної мовної макроспільності палеоліту пізнього; за М.Андрєєвим, – разом з уральською та алтайською мовними сім'ями – до бореальної мовної спільності межі палеоліту і мезоліту. Осмислення факту спільності багатьох різних мов, якими спілкуються різні групи людей, які проживають на просторах Євразії (а з часу Великих географічних відкриттів і на землях ін. континентів, що колонізувалися європейцями), спонукає дослідників до постановки питання про спільність походження носіїв цих споріднених мов, які, очевидно, колись мешкали на відносно компактній тер., а потім мігрували з прабатьківщини та змішалися з автохтонами ін. місцевостей.

У 19 ст. панувала думка, що прабатьківщину індоєвропейців слід шукати десь у глибинах Азії, але під кінець цього століття завдяки, гол. чин., працям нім. вченого Г.Косіни набула популярності гіпотеза центральноєвроп. локалізації прабатьківщини індоєвропейців. Ця гіпотеза домінувала серед дослідників майже чверть століття. В 1920-х рр. англ. археолог Г.Чайлд обґрунтував ідею походження давніх індоєвропейців із степів Сх. Європи. Впродовж 20 ст. було висунуто понад два десятки версій локалізації прабатьківщини індоєвроп. племен. Гол. вадою більшості з цих версій було те, що вони не приділяли належної уваги всьому комплексу відомих на той час даних (археол., лінгвістичних, палеокліматичних). Протягом останніх десятиліть провідними конкуруючими напрямами пошуку локалізації прабатьківщини індоєвропейців були два: центральноєвроп.-дунайсько-балканський (власне центрально-європ. – П.Бош-Гімпера, А.Хойслер, Я.Маккей, Л.Залізняк, і балкано-дунайський – І.Дьяконов, К.Ренфрю, В.Сафронов) та північнопричорномор.-північнокаспійський (О.Брюсов, М.Гімбутас, В.Даниленко, М.Мерперт, Дж.Меллорі). Наприкінці 80-х рр. 20 ст. К.Ренфрю та В.Сафронов паралельно, спираючись на лінгвістичну концепцію Т.Гамкрелідзе і В.Іванова, згідно з якою прабатьківщиною індоєвропейців мало бути Вірменське нагір'я, висунули припущення про те, що формування праіндоєвроп. спільності відбувалося наприкінці пізнього палеоліту в Анатолії (у Малій Азії), а остаточно ця спільність консолідувалася в Балкано-Дунайсько-Карпатському регіоні за доби неоліту. На противагу цьому припущенню лінгвіст М.Андрєєв обстоював гіпотезу, що праіндоєвроп. спільність, яка сформувалася на ґрунті зх. ареалу бореальної праспільності, за мезолітичної доби проживала в Європі від Рейну до Дніпра. Отже, терени України так чи інакше були причетними до процесів формування І.с.

З урахуванням наявних лінгвістичних, археол., істор. та палеокліматичних даних, а також осн. аргументів, що висловлювалися попереду на користь тих чи ін. припущень, досить цікавою, хоча й спекулятивною (що на сьогодні цілком логічно), є така гіпотеза щодо локалізації формування та розселення індоєвроп. племен. Давньоіндоєвроп. етномовний масив, очевидно, почав формуватися на основі бореальної спільноти (пн. гілки ностратичної праспільності) в останні тисячоліття пізнього палеоліту й склався впродовж мезоліту та раннього неоліту на пд. Сх. Європи, в трикутнику між Нижнім Дніпром, Кавказом та Нижньою Волгою. На пн. давні індоєвропейці контактували з носіями уральських говірок, а на пд. – північнокавказьких мов, також з пракартвелами і, опосередковано через останніх, прасемітами та праеламітами. Від своїх пд. сусідів, через Кавказ і Балкани, індоєвропейці сприймали навички відтворювального госп-ва (з відповідною госп.-культ. лексикою). Їхнім власним здобутком була доместикація коня – не пізніше 5 тис. до н. е.

Упродовж неоліту групи індоєвропейців, просуваючись заплавами великих річок, опановують райони порубіжжя степової та лісостепової смуг Сх. Європи між Середнім Подніпров'ям та Середньою Волгою. Внаслідок цього створюються дві зони концентрації давніх індоєвропейців: пд. (Нижнє Подніпров'я, Крим, Приазов'я, Передкавказзя) та пн. (райони на межі степової і лісостепової зон). Таким процесам концентрації нас. відповідає розподіл давньоіндоєвроп. діалектів (за Т.Гамкрелідзе–В.Івановим) на два ареали: "А" (хето-лувійці, кельто-іліро-італіки, тохари) і "В" (індо-іранці, слов'яно-балто-германці, греко-вірмено-фракійці). Ареал "А" ототожнюється зі степово-лісостеповою (пн.) смугою розселення, ареал "В" – з приморсько-передгірською (пд.).

У ході масових переміщень впродовж мідного віку – раннього бронзового віку індоєвроп. племена зі скотарською орієнтацією госп-ва на серед. 3 тис. до н. е. підкорюють величезні тер.: хето-лувійські племена – більшість областей Малої Азії; прототохари просуваються в бік Центр. Азії, групи племен, носіїв ранніх фракійсько-фрігійсько-вірменських, грец., іллірійських, венетських, італ. та кельтських говірок, опановують Балкано-Дунайсько-Карпатський ареал і надалі просуваються на пд. Балкан, Апеннінський півострів і в Приатлантичну Європу; арійські індо-іранські племена стають домінуючою силою на степових просторах Сх. Європи та в найближчих до них лісостепових областях (головно на Донеччині та Подонні) і передгірських районах (Кавказ, Крим). Є підстави вважати, що зоною консолідації індо-арійських племен були пд. райони від Нижнього Дніпра через Крим і Приазов'я до Пн. Кавказу, а ірано-арійських – степові і лісостепові р-ни Донеччини, Подоння і Середнього Поволжя. Обидва ці масиви контактували з германо-балто-слов'янами Середнього Подніпров'я, які перемістилися з приморсько-передгірської зони розселення доби неоліту до степової і лісостепової смуги. Посилення індо-арійських племен наприкінці 3 тис. до н. е. зумовлює їхню експансію. Одна з племінних груп просувається через Закавказзя до Пн. Месопотамії і Сирії, створюючи там царство Мітанні. Впродовж 1-ї чв. 2 тис. до н. е. ареал арійських племен стрімко поширюється на схід, охоплюючи Пд. Урал та Степове Зауралля (синташтінська к-ра). До серед. 2 тис. вони опановують майже весь степовий простір Центр. Азії, виходячи через Памір і Гіндукуш у Пн. Індію. Носії цього самого культ. типу з'являються також у Монголії й у Пн. Китаї, даючи потужний імпульс завершенню формування цивілізації в бас. р. Хуанхе, при цьому, однак, прибульці повністю (в етномовному відношенні) розчиняються серед тубільного нас. Наприкінці 2 тис. до н. е. іраномовні племена частково через Кавказ, але переважно через степи Казахстану виходять на Іранське плато і поступово асимілюють автохтонне еламомовне нас.

Результатом міграцій (які інколи мали й зворотний характер) індоєвроп. племен 3 тис. до н. е. в лісостепові та лісові райони Центр.-Сх. Європи, а також, з одного боку, мовної асиміляції місц. мешканців, а з ін. – сприйняття прибульцями багатьох елементів культ.-госп.-побутового комплексу тубільців – стало формування на просторах від Пд. Скандинавії та Нижнього Рейну до верхів'їв Волги й Дніпровського Лівобережжя групи споріднених германо-балто-слов'ян. племен, які приблизно з поч. 2 тис. до н. е. репрезентовані двома гілками: зх. (прагерм.) та сх. (балто-слов'ян.). Остання впродовж названого тисячоліття повільно розгалужується на прабалтські та праслов'ян. спільності, що займають території (відповідно) північніше й південніше Прип'ятського Полісся. У формуванні праслов'ян. спільності визначну роль відіграли асимільовані (у мовному відношенні) племенами І.с. нащадки носіїв високорозвинутої землеробської трипільської культури.

Вагомий внесок у порівняльно-істор. дослідження індоєвроп. мов, к-ри й світогляду відповідних народів, питання походження та розселення давніх індоєвроп. племен зробили в 19 – 1-й пол. 20 ст. нім. (Фр.Шлегель, Ф.Бопп, А.Потт, А.Шлейхер, І.Шмідт, А.Фік, К.Бругман, Г.Остгоф, Б.Дельбрюк, Ф.Зоммер, А.Вальде, Г.Гірт); датські (Р.Раск та Х.Педерсен); швейцарські (Ф. де Соссюр та Я.Ваккернагель); франц. (А.Мейє і Р.Готьо) вчені; австрійс. дослідник П.Кречмер, рос. – П.Фортунатов, укр. – О. Потебня, чеський – Б.Грозний. Сучасний стан індоєвропеїстики визначається працями нім. учених Ф.Шпехте, Х.Крає, В.Порцига, П.Тіме; російських – В.Абаєва, М.Андрєєва, В.Іванова, В.Топорова, О.Трубачова; італ. – Д.Пізані, Дж.Бонфанте, Дж.Девото; франц. – Е.Бенвеніста та Ж.Дюмезіля; укр. – В.Ілліча-Світича та Ю.Мосенкіса; амер. дослідника К.Воткінса, болг. – В.Георгієва, польс. – Є.Куриловича, грузин. – Т.Гамкрелідзе. В розв'язанні питання походження й розселення давніх індоєвроп. племен значний внесок зробили англ. археологи Г.Чайлд і К.Ренфрю; американка литов. походження М.Гімбутас; рос. археологи О.Брюсов, М.Мерперт, В.Сафронов; укр. – В.Даниленко, В. Генінг, Д. Телегін; франц. – П.Бош-Гімпера.

дата публікації: 2005 р.

Література:
  1. Childe G. The Aryans. Study of Indo-EuropeaN Origins. London, 1926
  2. Мейе А. Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков. М.–Л., 1938
  3. Десницкая А.В. Вопросы изучения родственных индоевропейских языков. М.–Л., 1955
  4. Георгиев В.И. Исследования по сравнительно-историческому языкознанию. М., 1958
  5. Порциг В. Членение индоевропейской языковой области. М., 1964
  6. Иванов В.В. Общеиндоевропейская, праславянская и анатолийская языковые системы. М., 1965
  7. Gimbutas M. Bronz Age Cultures iN Cental and EasterN Europe. Paris – The Hague – London, 1965
  8. Даниленко В.М. Неолит Украины. К., 1969
  9. Иллич-Свитыч В.М. Опыт сравнения ностратических языков. М., 1971
  10. Даниленко В.М. Энеолит Украины. К., 1974
  11. Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Индоевропейский язык и индоевропейцы, т. 1–2. Тбилиси, 1982
  12. Андреев Н.Д. Раннеиндоевропейский праязык. Л., 1986
  13. Renfrew C. Archaeology and Language. London, 1988
  14. Mallory J. IN searche of the Indo-Europeans. London, 1989
  15. Сафронов В.А. Индоевропейские прародины. Горький, 1989
  16. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. К., 1994
  17. Бенвенист Э. Словарь индоевропейских социальных терминов. М., 1995
  18. Павленко Ю.В. Праславяне и арии: Древнейшая история индоевропейских племен. К., 2000.

Посилання:
  • АРІАПІФ
  • АВТОХТОНИ
  • БІБЛІЯ
  • БРОНЗОВИЙ ВІК
  • ДАНИЛЕНКО ВАЛЕНТИН МИКОЛАЙОВИЧ
  • ГЕНІНГ ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ
  • ГОМЕР
  • КИРИЛО ТА МЕФОДІЙ
  • МАКРОЕТНІЧНА СПІЛЬНІСТЬ
  • МЕЗОЛІТ
  • МІДНО-КАМ'ЯНИЙ ВІК, УЖИВАНІШЕ
  • НЕОЛІТ, НОВОКАМ'ЯНИЙ ВІК
  • ПАЛЕОЛІТ ПІЗНІЙ
  • ПОТЕБНЯ ОЛЕКСАНДР ОПАНАСОВИЧ
  • РУНІЧНЕ ПИСЬМО
  • САРМАТИ
  • СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
  • СКІФИ
  • ТЕЛЕГІН ДМИТРО ЯКОВИЧ
  • ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА
  • ВЕЛИКІ ГЕОГРАФІЧНІ ВІДКРИТТЯ

  • Пов'язані терміни:
  • ЕТНОГЕНЕЗ
  • ЛЕБЕДІВСЬКА КУЛЬТУРА
  • МІДНО-КАМ'ЯНИЙ ВІК, УЖИВАНІШЕ
  • ТРИПІЛЬСЬКИЙ МІФ


  • (тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
    із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)